** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина : новини ::12.10.2016

НОВИНИ СОКАЛЬЩИНИ

    12 жовтень 2016 року

Пошук в новинах   

бібліотечні новини

12 жовтня 2016 року в приміщенні читального залу центральної районної бібліотеки відбулась зустріч працівників бібліотек Сокальської РЦБС із керівником Сокальського бюро правової допомоги Василиною Кіщак та начальником відділу попередньої роботи з клієнтами Червоноградського центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги Мар’яною Марчук,які ознайомили присутніх із основними завданнями та функціями установ,які полягають у наданні безоплатної правової допомоги навіть у найвіддаленіших населених пунктах району.А це: надання правових консультацій, допомоги в укладанні окремих документів, забезпечення доступу до вторинної правової допомоги, проведення інформаційних кампаній, ведення активного правопросвітництва .

1
1
2
2
3
3
4
4
5
5
6
6
~7~ ~8~

^

Інтернет-центр
Сокальська центральна бібліотека

Життєві історії

Впустіть чудо в своє життя

Діти - наша радість, наша надія і опора. Як і усі жінки, Іра з дитинства мріяла бути мамою двох діток, пам`ятаю, як вона розсаджувала ляльки, годувала їх, одягала, вчилась "бути мамою". Пройшли роки, вона закінчила школу, вивчилась на медика, в університеті зустріла свою любов. Вони з Ігорем зустрічались кілька років та врешті, закінчивши навчання, одружились. Жили душа в душу, дуже любили одне одного, дорожили сім`єю, а ще… щодня молили Господа, аби послав їм діточок. І коли після кількох років лікування лікарі розвели руками, Іра прийняла найважливіше рішення у своєму житті: вони мусять впустити диво у своє життя.

Спочатку чоловік й слухати її не хотів, він переконував Ірину, що вони ще не усі методи спробували, що у них ще все попереду, що вони молоді, що можуть ще жити для себе років зо п’ять, та дружина була твердо переконана  немає чого чекати. Вона відчувала, що зараз саме час привести радість і дитячий сміх у їхню оселю.

За горнятком кави Ірина розповіла, яким нелегким для них було це рішення. Було все: сльози, істерики, депресія, тривалі ігри в мовчанку з чоловіком, а потім вона вирішила не тиснути на Ігоря, а просто йти до своєї мрії. Іра показувала йому базу дітей-сиріт, читала щасливі історії сімей, які усиновили чудових діточок, брали участь у форумах на цю тему і Ігорове серце теж стало відкритим для дива. Згодом вони разом знайшли пари, які всиновлювали дітей, вони дуже допомогли в цій справі порадами...

Пізніше тривав довгий збір документів, всі паперові тяганини... Іра сміється, що це, мабуть, можна порівняти з першими місяцями вагітності, бо виготовлення різних довідок доводило їх до нудоти та запаморочення. Але вони це зробили, разом ішли до мети, підготували грубезну папку документів і, взявшись за руки, переступили поріг служби в справах дітей. Отримали статус усиновлювачів, та на жаль, разом і з статусом отримали невтішну новину: "У Львові діток немає... шукайте самі в області..."

Подруга розповідає, що обдзвонювали усі області України, передивлялись базу даних дітей-сиріт сотні разів у день, і таки отримали звісточку зі Сходу про маленьку півторарічну дівчинку. Наступного ж ранку вони з чоловіком ні світ ні зоря виїхали в те далеке місто...

Дорога була важкою, десять годин майже без зупинок, і майже без розмов, бо обоє переживали, їхали на зустріч зі своїм щастям і молили Бога, щоб це таки було ВОНО!

Наступного ранку вже були в службі у справах дітей того міста, вони чекали на зустріч із працівниками. Написали заяви і отримали дозвіл на зустріч з маленьким сонечком, яке їм показали на фото.

Дорогу в дитячий будинок Ірина пам`ятає, як в тумані, пригадує, що серце вискакувало з грудей, страх, сльози, мороз по тілу, емоції заважали думати тверезо, вона забігала в кілька магазинів аби купити подаруночок для тієї дитинки і здавалось, це був найскладніший вибір покупки за все життя.

Дитячий будинок виглядав як звичайнісінький садочок. Коли Іра й Ігор увійшли всередину, запахло дитинством. Їх вразив бездоганний стан приміщення, красиві меблі, казково розфарбовані стіни, чудові іграшки, все чисте, нове, усюди прибрано, насправді вони очікували гіршого.

Зайшовши в кімнату для відвідувачів, сиділи, дивлячись одне на одного, тримаючись міцно за руки, а промовити щось було важко... Лише переводили подих і обоє в душі молились. Жінка пригадує, як відчинились двері і в тіні коридору вони побачили два біленьких хвостики, за ручку з нянею зайшла чарівна дівчинка, уважно розглядаючи їх. Даринка одразу сіла на коліна чоловіку і усміхнулася, сиділа спокійно, дивилась то на них, то на книжечку, яку вони їй принесли. Потім вилізла до Іри на коліна і обняла, а потім на дитячих очах з`явились сльози розпачу. Бо, як сказала вихователька, перед тим з Даринкою вже знайомились потенційні батьки, але не взяли, тому дівчинка переживала, бо їй дуже хотілося мати маму і тата.

Це була дивовижна зустріч. Та в той момент молода сім`я ще не усвідомлювала, що Даринка стане їх донею, вони просто відчували якесь тепло в душі. Потім дівчинку забрали спати, а їм працівники дитбудинку розказали про стан здоров`я, про звички, характер.

Після зустрічі з Даринкою на подружжя чекала зустріч з ще однією дівчинкою-немовлям з цього ж дитячого будинку. Коли її принесли, Іра та Ігор не знали що відчувають в той момен, ніби зрада чи що. Дівчинка насправді теж була чудова, та Ірина усвідомлювала  їхня доня їх вже обрала.

Чоловік поглядом дав мені зрозуміти, що вибирати більше не хоче. Та й важко отак обирати, адже ми не на базарі, і почуття не гроші, а дитина  це не покупка. Ми обоє розуміли, що чим більше дітей будемо бачити, тим важче буде визначитись, і вирішили, що перша зустріч з Даринкою була послана нам Богом.

Та остаточного рішення ми не сказали, нам дали час подумати і дозвіл на відвідини Даринки протягом десяти днів. Повертаючись додому, ми знову півдороги їхали мовчки, кожен в своїх думках, які були майже однаковими. Та згодом ми з чоловіком почали розмову про те, що кожен з нас відчує, ніби віддаляється все далі й далі від чогось рідного і хотілось все більше й більше повернутись назад. Приїхали додому втомлені, вночі мені снилася доня, а зранку за сніданком я вже телефонувала в дитбудинок, аби повідомити, що скоро забираємо Даринку,  зі сльозами на очах розповідає Ірина.

Наступного тижня вони приїхали до Даринки вже на три дні, щоб провести з нею більше часу. Їхали і хвилювались: чи пригадає вона їх, буде плакати, чи ні… Та коли дівчинку вивели до них на прогулянку, то два маленькі хвостики підбігли до Ірини та Ігоря, вилізли на ручки і так міцно обійняли, що молода сім`я не хотіла більше її покидати ні на секунду.

Ці дні в чужому місті були для Ірини з чоловіком найприємнішою відпусткою, адже вони кожного дня зустрічались з маленьким усміхненим сонечком. Няня з дитбудинку розповідала, що перед їхнім приходом Даринка не їла, не гралася, а вже стояла під дверима і чекала на своїх маму і тата.

Молода мама пригадує, що одним з найважчих емоційних моментів була зустріч з маленькими дітками із Даринчиної групи, вихователька сказала: "Дивіться, дітки, це Даринки мама, вона скоро їде додому!"…Іра не могла стримати сліз, вона брала усіх по черзі, обіймала, адже усіусі такі хороші і так мріють про батьківське тепло.

Третя наша поїздка на схід була вже останньою, вони їхали на судове засідання, знову хвилювання, бо мали проблеми, через які дитину могли їм не віддати, але з Божою допомогою все пройшло добре. Після суду Іра та Ігор поїхали за Дарусею, яка не їла в цей день, не пила, бо хвилювалась, чи її не здурили, чи справді заберуть?

Додому вони приїхали о 3 ночі, спати Даруся лягла між мамою і татом, вона так міцно обняла їх за шию, що Іра до ранку не рухалась і не спала, а спостерігала за донечкою, бо ще й досі не вірила, що вони з чоловіком удвох подолали цей нелегкий шлях усиновлення.

Зараз уже два роки Даринка має дім. Перші дні були дуже непростими, адже життя кардинально змінилось в один день, Ірині та Ігорю було ще важче адаптуватись, ніж Дарусі, та нині їм здається, що донечка з ними дуже давно.

-  Я мама, і я щаслива! Не уявляю іншої доні, ніж Даринка. Знаю, що попереду нас чекає багато труднощів, але ніщо у світі не замінить тих почуттів, які відчуваєш, коли тебе обіймає дитина, горнеться, ніби ти рятуєш її життя і говорить "Мама". Ми з чоловіком такі щасливі, що маємо повноцінну сім`ю, родину, ми душі не чуємо в нашій Дарусі і дякуємо Богу, що дав нам шанс відчути себе батьками. А найважливіше, що хочу сказати  не ми обрали доню, а доня обрала нас, і я дякую їй, що вона зуміла подарувати нам свою любов і зробити нас із чоловіком щасливими мамою і татом,  сказала на прощання Ірина.

Ольга ДИЛИН.

^

Голос з-над Бугу

Газета
"Голос з-над Бугу"

Життєві історії

Минуле двох сіл крізь призму спогадів старожилів
Минуле двох сіл крізь призму спогадів старожилів

Минуле двох сіл крізь призму спогадів старожилів

За 12 кілометрів від Сокаля серед пагорбів та старовинного лісу сховалося мальовниче село Гута, яке складається з двох частин. Північна, до 1951 р. Мошків, за кількістю дворів була більшою від південної частини, яка мала назву Шмитків. Літні селяни й досі вживають старі найменування. Про ці села згадував у XVII ст. німецький дослідник Сакхен. Перша згадка про Мошків у історичних матеріалах, зібраних краєзнавцем Ярославом Книшем, належить до 1449 року, а село Шмитків  ще древніше, перша згадка про нього датується 1423 роком. Про це можна прочитати у книзі Теофіла Коструби "Белз і Белзька земля". Згідно з переказами, село Мошків так називалось тому, що першим поселенцем був селянин Мошко, а за іншою легендою  тут була болотиста місцевість, де водилося багато мошкари.

Проте нині від минулого залишилися лише два присілки  Шмитків та хутор Домики. Місцеві жителі називають цю місцевість маленьким Парижем, бо вона розкидана на горбочках, звідки відкривається красивий краєвид. А внизу, між Шмитковом і Савчином, є ланцюжок ставків. Над ними велично височіють старовинні розлогі дерева цінних порід та двоповерховий старий млин. Його побудував у XIX столітті граф Зіберг Плятер із Литви. Минуло відтоді чимало часу. Та колишні будівельники були завбачливі й залишили на споруді дату завершення. Її можна побачити над вікном 2-го поверху з боку ставу. Від дороги на стіні великими літерами прочитаєте: "PAULINA. MLYN GOSPODARCZY w Szmitkowie". Цю будівлю (на знімку внизу) розпаювали, як майно колишнього колгоспу, і нині у ньому мешкає родина. Вікна замінили на пластикові, частину замурували. Територію перед входом загородили. Вже й мало що нагадує старовинний млин...

З архівних джерел, які збирала колишній директор школи Ольга Стасевич дізнаємося, що 1649 року селяни напали на маєток пана Поляновського, вимагаючи збільшення заробітної плати і належних умов праці. На жаль, про ті давні часи залишилося дуже мало документів. У 1748 р. пані Роза, з Ліпських, організувала побудову церкви у батьківському маєтку в Шмиткові.

1882 року шмитківська церква (на знімку вгорі) була відреставрована, і займалися цією реставрацією майстри Василь Топорівський (поляк), Войціх Міллер (німець), Семен Олійник, Семен Ваврук і Семен Чаус (українці). Тоді дяком був Йосиф Гурак. Особливістю церкви у Шмиткові було те, що її високий восьмерик нави вінчала шоломова баня з ліхтарем і манівкою. В 1901-ому церкву було оновлено і заново перекрито за кошти священика Мосієвича, панів Станіслава і Зіновії Поляновських, жителів села Федора Кохальського, Романа Олійника, Степана Ваврука та Панаса Водоноса. Тоді церкві належало 28 моргів поля. Село Мошків мало 595 моргів поля, 70 моргів лук і городів, 36 моргів пасовищ.

У 1897 р. у Шмиткові була організована "Просвіта", при ній діяли товариство "Сільський господар", каса "пожиткова" (каса допомоги), в якій було 1670 злотих. Пізніше осередки "Просвіти" були засновані у Савчині та Мошкові. В останньому функціонувало товариство "Луг". Це були національносвідомі села.

Історія цих населених пунктів тісно переплетена з життям родини графа Полянського. На горбочку над ставками стоїть сторожівка колишнього панського палацу, як єдиний свідок з позаминулого століття. Про ті часи збереглися спомини старожилів, які записала і люб’язно поділилася ними завідувач народного дому с. Гута Галина Гофрик. Зокрема, пані Галині старожилка Катерина Дячишин (нині вже покійна) розповідала: "Ще до радянської влади, біля кладовища був родинний склеп. Перед цвинтарем стояв хрест, який спорудив за власні кошти пан Герус, він був на той час у селі війтом. Біля хреста священик завжди на Зелені свята перед обходом полів відправляв Службу Божу". Хрест відновили лише через 50 років. Біля ставка збереглася старовинна криниця, де тричі на рік відправляли Службу Божу: на Зелені свята, на Йордан, і ще раз влітку. На останню збиралося дуже багато людей, у вишитих сорочках, співали українських пісень. На це свято після відправи біля криниці всі йшли до фігури Матері Божої, де також священик відправляв Службу Божу.

Біля ставка стояла ще одна фігура, яку поставив котрийсь з володарів Гути і назвав Яном. Не так давно місцеві жителі її відновили.

За словами пані Катерини, Мошків та Шмитків належали панові Поляновському. Якось він тяжко занедужав. А в цей час при сільській захоронці у Мошкові працювала бідна дівчина. Пан Поляновський вподобав її і сказав, що коли вона його виходить, то ожениться з нею. Пан одужав і забрав дівчину в покої. Невдовзі маєток дістався панові графу: селяни називали його граб`є.

Граф мав трьох братів і сестру. Один мешкав у маєтку в Савчині, другий  в Острові. Сестра пана жила біля нього, бо була незаміжня. Коли пан з панею померли, то їх поховали у тому ж склепі, де й панів Поляновських. Господарем фільварку став син пана  Ян, або, як його у селі називали, Ясьо. Ясьо мав четверо дітей  двоє синів і дві доньки. Він був дуже добрий і побожний. Коли поляки проводили акцію проти українського населення, пан Ясьо не впустив їх у село. Сказав, що в його селі люди всі чесні, роботящі, і не дозволив над ними знущатися. За згодою пана селяни проводили так звані чайні вечори, де після тяжкої праці, збиралися молоді і старі, щоб поспівати українських пісень, потанцювати, просто побалакати. Пан також приходив на ці вечори, бо хоч і був поляком, дуже любив українську пісню й музику.

Пан Ясьо був добрим і його дружина, яку він привіз з Росії, також. Катерина Дячишин пригадала випадок: коли її батько посварився з паном, то пан Ясьо сам прийшов до них додому, щоб перепросити його. Ось такий був пан. Старожилка пригадала, що коли помер старий пан граф, батько Яся, то все село ходило на парастас. А потім їздили на Службу Божу до Сокаля в кляштор, де гарно грав орган.

Жителька села Ганна Кохальська (нині вже покійна), згадуючи про минуле, розповідала, що там, де зараз кузня, була капличка. Сюди селяни ходили на відправи. Пан дав матеріал на будівництво хорів, де мали виступати співаки.

Ще, як говорила старожилка, в Гуті колись була захоронка (щось на зразок сучасного медпункту). Там працювали сестриці, які лікували (тільки травами) хворих зі всього села. Захоронка існувала панським коштом. Сестрицям ще допомагав кляштор, де тоді при ньому була лікарня. Ця лікарня була центром, а по селах його відділення функціонували захоронки. У селі Шмитків працювало два млини: Семенів і Попівський. Старенька також розповіла, що за Польщі в будинку, де зараз живе сім`я Пастернаків, була поліція, тоді казали поліційний постерунок. Її обов`язком було охороняти пана, вивідувати, чи ніхто не замислює нічого проти нього та влади. У цьому будинку ще й досі збереглися підвали, де мордували людей, які в чомусь провинилися. Особливо часто туди потрапляла молодь.

Жителька села Стефанія Олійник (нині вже покійна), розповідала, що колись за Гутою був невеликий хутір. Називався він Семени. Було там дві чи три хати і добротний панський водяний млин. "Моя бабця прожила дев`яносто вісім років і розповідала, що пан хотів, аби з кожної хати селянин працював у нього три дні на тиждень. Пан добре платив, але тих, хто не хотів працювати, карав. Панщина для селян була не такою вже й легкою. Одного разу люди зрізали дуба, посадили верхівкою в землю, а вгорі на корені зробили хрест і сказали, як той дуб прийметься, то панщина пропаде. Так воно і сталося. Дуб прийнявся, а через деякий час панщину скасували",  оповідала старенька Галині Гофрик.

У Шмиткові та Мошкові встановили хрести з нагоди скасування панщини 3 травня 1848 року (за старим стилем). Про що свідчать написи на них.

Стефанія Олійник пам`ятала й пана Полянського, який збудував у селі капличкугробницю. Люди не дуже хотіли тої каплиці, бо пан був поляком. Вони боялися, що він схоче будувати костел.

Панські палати стояли там, де зараз тік. Ріс чудовий сад, обгороджений парканом, а навколо нього  зелений живопліт. Біля палацу були теплиці, де цілий рік цвіли квіти. Десь в 1916 році, коли Австрія воювала з Росією, в село прийшли москалі, які зруйнували всі панські маєтки. В 1917 році знову повернулися поляки, і пани почали відбудовувати свій будинок.

Пан Плятер, який володів тоді селом, сім років відновлював зруйнований маєток. Тією дорогою, що веде до крамниці, колись їздив лише пан. Там була велика красива брама, а по обидва боки шляху росли троянди. Місцеві жителі працювали на пана, який платив добре: жінки одержували на місяць корець (центнер) зерна і гроші, а чоловіки на рік мали 12 корців зерна, 6 возів дров і 360 злотих. На той час у Шмиткові було 375 грекокатоликів, 71 римокатолик і 14 євреїв. Із третього тому "Надбужанщини" дізнаємося, що наприкінці ХVІІІ століття в Шмиткові налічувалося 100 дворів, у Мошкові  110, у Савчині  81, Савчинська церква мала 33 морги поля.

Старожили кажуть, що у Шмиткові в 1935-1936 рр. була пошта, яка стояла за млином. До цього вона функціонувала у Мошкові. Під лісом розташувалася двокласна школа, яку побудували в 1817 році. У ній навчалася 221 дитина з Мошкова і Шмиткова. Навчання проводилося українською мовою. Пізніше відкрили однокласні школи у Савчині та Мошкові. У першій викладали українською мовою, а в другій  польською.

За споминами Софії Олійник, граф Ян Плятер був добрим чоловіком. Вона пригадала, що коли він приїхав у село з молодою дружиною, то майстри, які відбудовували палац, і дівчата заспівали їм "Многая літа". Тож пан запросив усіх на гучний бенкет. Кожного року після жнив пан Ян організував толоку. Дівчата плели вінки з жита, вінчували ними пана і пані. А він пригощав селян пивом та горілкою. Грала музика, були пісні й танці. Весело і добре жилося їм тоді за пана Яна. Бувало, дівчата, прополюючи буряки, цілими днями співали на полі. В Шмиткові була материнська грекокатолицька церква. Тут, у плебанії, жив священик декан Іван Худик. До шмитківської церкви на Службу Божу приїжджали люди з навколишніх сіл: Савчина, Бояничів, Гатович. Селяни були дуже побожні, коли задзвонив дзвін, вони лишали роботу і поспішали до церкви. Тут були такі дзвони, що коли вони дзвонили, то чули аж в Сокалі. Та коли в селі стояли німці, ті кудись пропали.

Місцеві жителі пишаються своїм селом, охоче розповідають про його історію та показують старовинні пам`ятки архітектури. Зокрема, дерев`яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Це була тризрубна одноверха церква, збудована у 1755 р. коштом дідича Томи Поляновського з дерева. У 1950 році її закрито, розвалилася у 1987 р. А у 1992 році була заново відбудована. Поруч на високому постаменті поставили фігуру Богородиці, поблизу якої збереглася мурована триаркова дзвіниця. На захід від церкви, на краю стрімкого схилу, стоїть мурована надгробна каплиця в неоготичному стилі, яку видно зусібіч. Пан Полянський вибрав для неї специфічне місце, для цього частково під основу каплиці зробив насип. З боку церкви біля каплиці проходить цегляний мур.

Від заходу є цегляна підпірна стінка насипу. Каплиця висока, накрита ще старою бляхою, орієнтована вівтарем з півночі на південь. У неї нема дверей, над входом  велике вікно-розетка, над яким напис: "CIENIOM RODZINY" (тобто, "Тіням родини") (на знімку в центрі). В інтер`єрі вівтарна частина трохи вища, її стіни "розписані" руками сільських хлопчаків. Ззовні, з півдня, є відкритий вхід під вівтарну частину, де колись були поховані Станіслав ПлатерЗіберг та його дружина Марія з Чарторийських. Жителі села розповіли, що нещодавно сюди навідувалися нащадки графа, які живуть за кордоном. Це підтвердив і Савчинський сільський голова Василь Калька: "Він приїхав з Франції. Походив, подивився навколо і попросив видати йому довідку, що у нашому селі дійсно колись проживала родина Зіберга Плятера і мала маєток. Сільська рада не може цього засвідчити, тож ми скерували його в архів до Львова. Пізніше отримав від нього листа, в якому він дякував за те, що зміг отримати від Польської республіки відшкодування за маєток прадіда",  розповів сільський голова.

...Мошків та Шмитків перебували за колишньою лінією Керзона і, як в десятках інших сіл цих теренів, їх населення підлягало переселенню. Як це відбувалося, поділилася споминами жителька Савчина Софія Лук`янівна Чавс, якій у цьому році виповнилося 100 років: "Вивозили нас на Великодні свята. Всі жителі села тоді були в церкві, коли вийшли, то побачили, що горять хати. У полум`ї була й наша. Людей, у чому вони були, посадили на підводи й автомашини і відвезли на залізничну станцію. Там запхали у поїзд, який їхав у невідомому напрямку. Пасажирів висадили просто неба у лісі напризволяще. Невдовзі над`їхав військовий поїзд. Селяни перекрили йому рух і він зупинився. Вийшов начальник потягу у військовому, розпитав хто вони, що тут роблять. Переселенці все йому розповіли. Невдовзі нас забрали і завезли у Тернопільську область, Збаразький район, де ми жили по двітри родини в одній хаті. Чоловік незадовго знайшов порожню польську хату в с. Розворяни Глинянського району, куди ми переїхали".

Через 8 років родина Чавсів повернулася у рідне село, то застали жахливу картину: воно було спалене, а на місці сільських хат стояли тимчасові “домики”. Місцевих мешканців було мало, сюди населили людей з гірських районів. Дехто з них не зміг тут прижитися і за нагоди повернувся у рідні краї. Нині в Гуті проживають також нащадки тих людей, які були переселені з Самбірщини. В 1951 році село Мошків було об`єднане зі Шмитковом і перейменоване на Гуту. Церква, яка вціліла після війни (перша згадка про неї в 1578 р.), була закрита у 1950 р. і у 1987 році розвалилася. У 1992 році в Гуті розпочали будувати нову хрещату одноверху церкву за проектом С. Крупчука. Перший камінь був закладений 18 липня 1992 року. Збудували її в 1995 році. А посвятили 28 липня 1996 року. На будівництво церкви кошти збирала вся громада. Перший парох правив 5 років. Із 2001 року та по цей час місцевим парохом є Іван Макар. В 2007 р. було куплено і посвячено новий дзвін церкви в Гуті. Кошти на нього дав Михайло Друк. Дзвін було названо "Денис" на честь онука М. Друка. Згодом з ініціативи церковного комітету і сільських активістів від церкви Покрови Пресвятої Богородиці збудували Хресну дорогу, яку відправляють у веснянолітні місяці кожної першої неділі. Одна зі стацій  на місці музею-криївки вояків УПА, яка відкрита 14 жовтня 2007 року, та біля меморіального хреста пам`яті героїв УПА. Тут стояли на смерть одинадцять українських повстанців на чолі з ройовим "Дібровою". Серед них жителі Шмиткова, Савчина й Мошкова. Двоє з повстанців вижили...

Без минулого нема майбутнього.

На долю жителів Шмиткова, Мошкова і Савчина випало багато випробувань, але вони вистояли, повернулися, відбудували свої села. Попри всі поневіряння, біль втрат, зберегли віру, українські звичаї і традиції, намагаються дітям та онукам розповідати про історію сіл Гута і Савчин, прищеплювати їм любов до рідного краю.

Веселим було колись наше село, співочим,  каже завідувач Народного дому села Гута Галина Гофрик.  Поки не було читальні, люди збиралися в котрійсь хаті, співали українських пісень, танцювали, жартували... Перед Великодніми святами усі гуртом прибирали сільські вулиці, а на Йордан вбирали криницю, де святили воду. Та найгарніше було навесні, коли зацвітали сади і село, ніби купалося у білому пахучому морі.

Чимало цікавих задумів, як села Савчин та Гута зробити привабливими для туристів, мають Савчинський сільський голова Василь Калька та землевпорядник сільської ради Василь Панченко. Зокрема, вони хочуть викласти деякі сільські дороги бруківкою з цегли, як це було за пана. Однак громаді для реалізації планів та ідей потрібні меценати.

Багата і цікава історія наших сіл і міст. І прикро, коли, живучи в одному місті чи селі від народження, ми не маємо жодного уявлення про те, що діялось тут якихось 100 років тому, не говорячи вже про давніші часи. Адже без минулого, як казали мудреці, нема майбутнього. Тож які ми патріоти краю, коли не знаємо історії свого села?

Любов ПУЗИЧ.


^

Голос з-над Бугу

Газета
"Голос з-над Бугу"

Життєві історії

Петро БИШКО, псевдо «Кавка».
Петро БИШКО, псевдо «Кавка».

Життєва історія «Кавки» з Карова

Я народився у Карові 11 липня 1927 року в родині Романа і Агафії Бишків. У 1944-ому мене мобілізували у радянську армію, тоді мені виповнилося 17 літ. Протягом двох тижнів ми перебували в казармах у Раві-Руській. Готували нас на фронт. Але мені вдалося вартового впросити вийти, щоб у місті купити щось поїсти. Той довго впирався і врешті впустив. А я давай втікати, бо в радянській армії служити не хотів, не хотів йти на фронт і воювати разом з москалями. Але розумів, що дорога додому мені закрита, бо тоді моїх батьків вивезуть на Сибір. Трохи побув у тітки, до мене навіть приходив тато, кликав додому, але пояснив йому, що з армії втік і тому додому не повернуся. В Ульвівку були ще й інші хлопці, і ми мали поповнити ряди сотні «Перемога». Мені дали теплий одяг та взуття, і я мав вартувати по польській стороні. Це було десь вкінці угнівського лісу. Нас було 60 хлопців, командир – Степан Хамхіль. Через два дні перейшли кордон біля Карова і пішли в напрямку Пристані. У цьому селі були над ранком, нам треба було переправитися через річку, але на мості могла бути засада. Тому довелось перейти через кладку. Недалеко від лісу побачили дві хатини. Дехто з хлопців зайшов туди, а я відпочивав біля плоту. Аж раптом до тих хат наблизилися енкаведисти, то ми почали втікати до лісу. Але побачив, що немає чотирьох хлопців з мого села, подумав, що вони потрапили у засідку. Тому ще з кількома вояками з Угнова вирішив повернутися, щоб допомогти односельчанам. Там наткнулися на більшовиків, які почали стріляти, перша куля влучила мені в ногу, потім ще раз поранила ногу, а потім у лікоть. Пальці задерев’яніли. Та я втікав, що мав сил, вже закінчувався ліс, а ті все стріляли. Вибіг на поле і отримав четверту кулю вже під ліву лопатку. Падав у борозну і знов підіймався. Думаю, що то мені поміг тільки Бог, бо я добіг до села і просунувся у двері однієї стодоли. Там і заснув. Коли прокинувся, почув, що стрілянина стихла, то постукав до хати. Була лише господиня, яка дала мені вареників. Побачивши, що весь в крові, показала хату, де мені зможуть допомогти. Той чоловік обробив рани, подер сорочку з льону і перев’язав їх. У якому селі це було, не пам’ятаю, десь біля Пристані. Наступного дня подався далі. Йшов довго. Думаю, що це було село Любеля. Постукав до першої хати і впав на порозі. У цьому населеному пункті були сестри милосердя, тож люди дали знати, що в тій хаті є тяжко ранений. Вони забрали мене на конспіративну квартиру, туди наступного дня прийшов хірург, його псевдо було «Смерека», і витягнув мені кулю з ноги. А санітар «Сніп» щодня робив перев’язки. Саме у цьому селі я зустрів хлопця з Карова – Василя Макуха, який теж був поранений, потім він у Києві сам себе спалив. У Любелі наші хлопці мали сутичку з більшовиками. Тому мене господарі перевдягнули в жіночий одяг і перетягнули до криївки. Пізніше пішов до Бутин. І там попросив санітара, який робив мені перев’язки, зв’язатися зі сотнею «Перемоги». Мені вдалося зв’язатися зі своїми. У червні 1945 року долучився до «Перемоги». Хотів перейти через кордон на Закерзоння. Переходив разом з полковником УПА «Вороним». Я затримався біля Щеп’ятина, пізніше долучився до сотні, де сотенним був Григорій Мазур. Ми перебували у 1946 році біля Ярославля. Проте поранена нога надокучала, і я повернувся на Томашівщину, то було недалеко від Рави-Руської. З 1946 року до осені 1947-мого перебував у селі Махнів. Там був зв’язковий Трохим Воронка з мого села. Я був дуже зворушений на Великдень 1947 року. У лісі священик (псевдо «Кадило») відправив Службу Божу, нас було майже 200 хлопців. Тоді виступив політвиховник, який звернувся до нас: «Хлопці, хто має можливість робіть собі документи, щоб вас не вивезли в Сибір, не закатували, але пам’ятайте, як УПА покличе, то повертайтесь». Я не знав що робити. Мені виповнилося лише 19 років. Разом зі священиком пішов до могили, де були похоронені хлопці з чоти Мазура (псевдо «М’яч»), відправили панахиду і розійшлися на свої бойові призначення. У травні 1947 року зустрівся в Ульвівку з Грицем Ментухом, який нині живе неподалік Городка. Він мені дав адресу до Ельблонга, до Ксенії. Я не мав ні грошей, ні документів. Та коли був у Довжневі, дізнався, що там жінки ходили до Белза до якогось польського ксьондза, який виписував метрики, документи. Попросив, щоб запитали про мене. Він погодився. Виписав мені метрику. Я попрацював три тижні, заробив трохи грошей. Поїхав до Ельблонга, але з пані Ксенією не зустрівся, бо багато наших хлопців до неї зверталося, тож її переслідували. Пішов працювати до господаря. Потім, щоб заробити більше грошей на одяг, трудився в меліорації. Коли пішов до перукарні мене побачив сексота, якого знав з Махнова, він мене хотів видати. Я виїхав звідти, пішов вчитися на водія. Але цілий час мене переслідувала польська поліція.

Петро БИШКО, псевдо «Кавка».


^

Голос з-над Бугу

Газета
"Голос з-над Бугу"

Життєві історії

Елеонора Синєгубова  не втрачає надію повернутися додому
Елеонора Синєгубова не втрачає надію повернутися додому

Елеонора Синєгубова не втрачає надію повернутися додому

Стрілянина на вулицях Донецька, вибухи снарядів, постріли з мінометів... Страх за долю дітей змусив Елеонору Синєгубову залишити рідне місто, в якому стало небезпечно. Вони ледве дочекалися, коли закінчиться навчальний рік у школі. Останні два тижні матір та донька згадують, як щось страшне. Їхній навчальний заклад розташований в центрі міста, навпроти залізнично-транспортного управління. Майже щодень відбувалося захоплення приміщень і тривали перестрілки. Вранці батьки разом з дітьми перебігали, пригнувшись, під обстрілами, щоб дістатися до школи. Після обіду бігли, щоб забрати дітей. До того ж біля їхнього будинку в гуртожитках поселили людей з Ростовської, Белгородської і Таганрозької областей, які своєю поведінкою не приховували, що вийшли з місць позбавлення волі. Сюди їх привозили автобусами. Жити родині посусідству з ними стало небезпечно. У місті почалися грабежі, вбивства, мародерство. Увечері страшно вийти на вулицю. З Марійчиного класу, де навчалися 29 осіб, залишилося лише 8 дівчаток, всі решта виїхали. У червні жінка з дванадцятирічною донькою Марією приїхала в Червоноград. А син Антон – у Вінницю, де продовжив навчання в університеті.

– Я тягнула до останнього, бо не мала куди їхати, – розповідає жінка. – Але одна з моїх знайомих ще у квітні виїхала з трьома дітьми в Червоноград. Вона щодень телефонувала і вмовляла мене їхати з міста. А коли почалася стрілянина, зібрала речі й з дочкою вирушила в дорогу. Надали нам квартиру Надія та Микола Сичі, вони турбувалися про нас. І за це їм дуже вдячна. Не думала, що тут зустріну стільки добрих, чуйних людей.

Пані Елеонора намагається говорити українською, прошу її не підбирати слів i спілкуватися російською. Та вона наполягла, продовжувала розмовляти українською.

У Донецьку в п. Елеонори залишився чоловік, у неї від згадки про нього набігають на очі сльози. Щоб не торкатися болючої теми, переводжу розмову на інше. У пані Елі економічна освіта, вона працювала у реєстраційній компанії на фондовому ринку. Робота цікава, але займала багато часу. Тож, коли дитина пішла до школи, жінці довелося допомогти доньці адаптуватися, звикнути до нового колективу та вникнути в навчання. Марічка навчалася в українському колегіумі від КиєвоМогилянської академії. До речі, у Донецьку важко знайти український клас, не те що школу. «Так вот у нас притеснялся «русский язык», – каже пані Елла.

Чоловік Елеонори – Євгеній – росіянин за національністю, родом з Нижнього Тагілу. «Та у себе на роботі він виявився єдиним «бандерівцем», бо мав проукраїнські настрої, – стверджує моя співрозмовниця. І продовжує: «Мій дідусь родом із Жмеринки, який чудом один з тринадцяти дітей вижив під час голодомору. У нас вдома розмовляли російською, хоча дідусь намагався, щоб ми, всі його діти та внуки, знали українську. У нас була велика дружна сім’я, яка дещо відрізнялася від інших. Мабуть, це вплинуло на мого сина, який став учасником проукраїнського руху серед студентів. Сколихнула його патріотичні почуття зустріч зi Святославом Вакарчуком. Після неї він сказав, що хоче жити у вільній державі, щоб можна було вільно йти по вулиці й нести прапор своєї держави. Згодом декількох його друзів схопили сепаратисти, били та знущалися. На щастя, відпустили. Все це знімали на відео, яке потім переслали на один російський телеканал».

Уявіть собі, що пережила матір, коли побачила, як нелюди знущалися над її сином тільки за те, що він вийшов на мітинг та відкрито заявив, що підтримує Україну.

Елеонора Володимирівна каже, що була далека від політики, жила своїм буденним життям. Мріяла відкрити туристичне агентство, яке б займалося організацією екскурсій для молоді по всій Україні. В цей час набиралася досвіду в одній туристичній компанії, яка у рамках програми про співпрацю Заходу i Сходу возила молодь на екскурсії. Ми хотіли, щоб діти побачили рідну країну. Зокрема, Західну Україну, яка багата своїми традиціями, культурою, де є знамениті на весь світ пам’ятки історії та архітектури. Але під час Революції Гідності цю програму закрили, аргументуючи недоцільністю пропагувати серед молоді демократичні цінності Євросоюзу.

– Я ж хотіла, щоб мої діти росли у демократичному суспільстві, – з сумом каже пані Елла. – Мене дивує, чому багато людей не думають про майбутнє своїх дітей і перекривають їм можливість розвитку.

Це, напевно, й привело мене на мітинг. Та тут розпочалася бійня. Майдан розганяла не міліція, вона збоку просто стояла і спостерігала, що буде, а натовп людей кримінальної зовнішності. Вони били людей, трощили сцену.

Для моєї співрозмовниці останні місяці стали справжнім випробуванням. Багато родичів її не зрозуміли і нині засуджують, що стала на бік України.

– Спочатку мені було страшно від самої думки про це. Але з часом змирилася, – каже пані Елла. – У кожного з нас свій вибір. Іноді можна прожити ціле життя з людиною поряд, так і не дізнавшись, якою вона є насправді. Я й раніше не боялася говорити те, що думаю. Я їх переконувала, що не можна сидіти, склавши руки, коли в наших дітей відбирають Батьківщину та майбутнє.

Донька Марічка навчається у школі №2 м. Червонограда. Вона подружилася з дівчинкою Юлею. Намагається не згадувати те, що довелось пережити у квітнітравні минулого року.

У школі навчаються ще декілька дітей із східних областей. Для дітейпереселенців до 14 років БФ «Карітас «Сокаль» організував екскурсію на Різдво в Австрію. І Марічка Синєгубова поїхала туди. Так родина познайомилася з діяльністю Благодійного Фонду «Карітас «Сокаль» та її менеджером Мар’яною Яремчук.

«Я не перестаю дивуватися жителям Прибузького краю. Вони співпереживають, безкорисно допомагають ближнім. Такою є Мар’яна Яремчук, яка опікується родинами переселенців, переймається нашею долею та проблемами. Ця підтримка для нас дуже потрібна та життєствердна, бо важко в один момент втратити все та опинитися у чужому місті серед малознайомих людей. За цей час лише декілька разів почула негативні слова на свою адресу. Але, думаю, що це, швидше, спрацював інстинкт самозбереження», – каже моя співрозмовниця.

Елеонора Володимирівна вдячна БФ «Карітас «Сокаль», який багато допомагає переселенцям, проводить для них різні заходи та зустрічі. Нещодавно була екскурсія в філію Львівського музею історії релігії, де вони ознайомилися з сокальською вишивкою та чорнодимленою керамікою. У м. Червоноград при УГКЦ Пресвятої Богородиці Владичиці України виділили приміщення, щоб переселенці могли збиратися та спілкуватися. Все це допоможе їм адаптуватися у місті та не відчувати себе кинутими на призволяще. У багатьох з них у Донецьку та області залишилися рідні, які з певних обставин не можуть виїхати. Тож переживають за них.

Елеонора Синєгубова щодень спілкується з чоловіком по телефону, просить приїхати сюди, цікавиться, яка ситуація в місті. Та він не може залишити своїх людей без роботи. На Новий рік пані Елла була в Донецьку й просто вражена побаченим: «Мені боляче та прикро бачити, що зробили з моїм рідним містом. Тепер воно занедбане та зруйноване. Крамниці зачинені, вулиці порожні, знищені снарядами багатоповерхівки. Кругом військові зі зброєю на бронетранспортерах... Я народилася в Донецьку і знаю, яким він був. Україна•викохувала це місто, а зараз його сплюндрували...»

Крізь призму пережитого пані Елеонора каже, що між жителями Західної та Східної України нема розбіжностей. І там, і тут люди прагнуть жити краще. Важливo вести правильну пропаганду, а не налаштовувати схід проти заходу. У нас весь час говорили, що в Донецька забирають кошти. І багато хто в це вірив. Нині донеччани та луганчани не хочуть визнати, що їх обманули та втягнули у війну. Тільки ті, хто це робив, нині далеко, і насолоджуються сонячною дниною, а люди розплачуються за свою довіру скаліченою долею та втраченим житлом.

Проте Елеонора з донькою, як і інші переселенці, не втрачають надії на те, що скоро настане мир, і вони повернуться додому.

Любов ПУЗИЧ.

^

Голос з-над Бугу

Газета
"Голос з-над Бугу"

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
20:33, 19 листопада 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464