** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина : новини ::10.10.2016

НОВИНИ СОКАЛЬЩИНИ

    10 жовтень 2016 року

Пошук в новинах   

влада

Під час прес-конференції розглянули питання перспективного плану об’єднань територіальних громад
Під час прес-конференції розглянули питання перспективного плану об’єднань територіальних громад

Під час прес-конференції розглянули питання перспективного плану об’єднань територіальних громад

Про перспективи об’єднань територіальних громад на Сокальщині та проблеми, які виникають в районі через позицію Львівської обласної адміністрації та профільної комісії Львівської обласної ради, говорили в понеділок, 10 жовтня на прес-конференції голова Сокальської райради Микола Пасько і депутат облради від Сокальщини Сергій Касьян.

Нагадаємо, нещодавно на сесії райради було прийняте звернення до Верховної Ради, Кабміну, ЛОДА та ЛОР щодо формування на території Сокальського району 7 територіальних громад. Це спільна позиція Сокальської РДА та районної ради, згідно з якою пропонується на наших теренах створення 7 територіальних громад: Белзької, Великомостівської, Забузької, Сілецької, Сокальської, Тартаківської та Червоноградської.

Натомість, згідно за Перспективним планом, який запропонований в обласній раді, в районі пропонується створення усього 4 об’єднаних територіальних громад. Це Сокальська, Великомостівська, Белзька та Червоноградська громади. Про це йшлося в ході засідання постійної комісії з питань дорожнього господарства, інфраструктури, регулювання земельних відносин, адміністративно-територіального устрою, планування території та архітектури Львівської обласної ради.

Участь в ньому взяли представники влади Сокальщини – голова Сокальської райради Микола Пасько, заступник голови Сокальської РДА Ірина Задолинна, голови місцевих рад району та обласний депутат Сергій Касьян.

Зокрема, в ході засідання заслухано пропозицію Львівської ОДА щодо перспектив створення великої Червоноградської громади. Це об’єднання, в перспективі якого залучення, крім самого Червонограді і його сателітів: Соснівки і Гірника, ще й сільських громад Сільця, Межиріччя і Волсвина, а також Острівської ради. Чисельність цієї структури складає понад 92 тисячі мешканців і в цілому позбавляє сенсу саму ідею децентралізації влади, територіальної та адміністративної реформи.

Даний перспективний план був заслуханий на комісії, як і аргументи на користь нашого плану – по створенню 7 громад, як єдиної спільної пропозиції від Сокальської районної ради і районної державної адміністрації. Натомість, жодні аргументи взяті до уваги не були, отже на голосування щодо рішення комісії було поставлені зміни до перспективного плану із 4 громад. Питання було проголосоване з третьої спроби мінімальною кількістю необхідних голосів.

Як зазначили в ході спілкування із пресою голова райради Микола Пасько і депутата облради Сергій Касьян, питання по Сокальщині мало бути поставлене в порядок денний сесії обласної ради на 11 жовтня. Натомість, в ході президії його розгляд вдалось не на довго відтермінувати. Робота по відстоюванню перспективного плану від Сокальського району надалі триває.

Основне завдання влади району, спільно із територіальними громадами, підготувати та якомога швидше пройти шлях об’єднання. Наразі ж, перший крок щодо цього здійснила лише Сілецька громада. Перспективна Великомостівська наразі ж не має погодження усіх сільських рад, в яких питання влади переважає над суспільно-важливими.

Подробиці з прес-конференції слухайте в наступних випусках новин.

^

Радіо Сокаль

служба інформації
ТРК "Сокаль"

суспільство

На Сокальщині пройшли заходи з нагоди Міжнародного дня громадян похилого віку
На Сокальщині пройшли заходи з нагоди Міжнародного дня громадян похилого віку

На Сокальщині пройшли заходи з нагоди Міжнародного дня громадян похилого віку

У неділю, 9 жовтня, в приміщенні Благодійного Фонду "Карітас" працівники Сокальського районного територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) спільно з БФ "Карітас"-Сокаль та відділом з питань культури, охорони культурної спадщини, туризму та релігій Сокальської райдержадміністрації, організували захід до Міжнародного дня громадян похилого віку. У виконанні ансамблю "Надвечір`я" районного територіального центру лунали пісні і вірші, а дитячим колективом "Жвирківські візерунки" продемонстровано танцювальні номери. Опісля заходу для усіх присутніх організовано солодкий стіл.

Також, до Міжнародного дня громадян похилого віку, з місцевого бюджету надано продуктові набори 380 одиноким, які обслуговуються відділенням соціальної допомоги вдома через соціальних робітників, на загальну суму 36 тис. грн.


^

РДА
Сокальська РДА

суспільство

Відтепер, щоб лягти у лікарню адміністрація медзакладу вимагатиме паспорт
Відтепер, щоб лягти у лікарню адміністрація медзакладу вимагатиме паспорт

Відтепер, щоб лягти у лікарню адміністрація медзакладу вимагатиме паспорт

На виконання наказів Міністерства охорони здоров’я та департаменту охорони здоров’я «Про впровадження нових форм облікової документації і інструкції в медичних закладах» в Сокальській ЦРЛ впроваджено нові форми облікової первинної документації.

Зокрема, мова йде про медичні картки стаціонарного хворого, історія вагітності і пологів, медична карта новонародженого. Якщо раніше такі форми були на паперових носіях, то з жовтня в приймальному відділенні Сокальської ЦРЛ було введено електронну реєстрацію хворих, що в подальшому вимагатиметься від пацієнта, яка направляється у лікарню мати при собі паспорт.

Про це радіо «Сокаль» повідомила  заступник головного лікаря з медичної частини Сокальської ЦРЛ Марія Кріль. За її словами електронна реєстрація пацієнтів надасть лікарю миттєвий доступ до інформації про стан його здоров’я і для персоналу медичних закладів дозволить підвищити якість ведення медичної документації.

^

Радіо Сокаль

служба інформації
ТРК "Сокаль"

Життєві історії

Дивовижна жінка - Тамара Олексіївна Богуненко

Хочу розповісти про дивовижну жінку - турботливу матусю, сестру, люблячу бабусю, вірну подругу - Тамару Олексіївну Богуненко. Вона завжди привітна, напрочуд гарна, розумна, щедра, чуйна. Її щира усмішка може розтопити кригу, а мудра порада завжди наведе на правильний шлях. Пані Тамара здатна своїм лагідним поглядом дати людям надію на краще.

Дитинство Тамари було важким, як і мільйонів інших дітей, народжених у передвоєнні роки. Але це не зламало, а лише загартувало її. Ще змалечку вона "лікувала" ляльок, ведмедиків, котиків, песиків, а потім доглядала за молодшими сестрами і братами. І тому стала справжньою сестрою милосердя.

Зовсім юною, у неповних 18 років, пішла за надійним чоловіком, військовим, Віктором Федоровичем Богуненком. Це саме про таких говорять: "За ним - як за кам`яною стіною". У радості та труднощах нелегкого військового життя крокувала поряд із чоловіком. Де б не закидала їх доля, навіть і за межі України, завжди віддана жінка створювала затишне й охайне гніздечко, тому що була і є справжньою берегинею домашнього вогнища, бо за що береться - усе їй вдається. У любові та вірності у них народилося двоє чудових розумних діточок - Володимир і Наталія. Доброта та лагідність матусі, строгість і вимогливість батька допомагали їм у вихованні дітей. До речі, син пішов татовим шляхом, а донечка обрала спеціальність економіста. Має подружжя хорошу невістку Наталію та двох чарівних онучок - Ольгу та Тетяну.

Пройшовши дворічні медичні курси в м. Балта Одеської області, п. Тамара працювала в лікарнях медсестрою. Після повернення в рідний Сокаль вона довгий час була головною сестрою в ЦРЛ. Понад усе вона цінувала та цінує в людях відповідальність, порядність, чесність, охайність. І тому саме цього вимагала від своїх підлеглих. Після досягнення пенсійного віку продовжувала працювати на керівній посаді, а потім перейшла працювати у фізкабінет, де поставила на ноги дуже багато вдячних пацієнтів.

Немов ті голуб`ята, живе подружжя у злагоді більше 60 років. До такої жінки неможливо бути байдужим, так само, як і вона небайдужа до чужого болю та страждання.

Тетяна Конарська.
м. Сокаль.

^

Голос з-над Бугу

Газета
"Голос з-над Бугу"

Життєві історії

Олексій ПОКОТЮК
Олексій ПОКОТЮК

Чорна заграва на Великдень сорок третього

Для мене Великдень  це не тільки велике релігійне свято Христового Воскресіння, але й день мого другого народження. Мабуть, так вважають і мої односельці, які у далеких 19431944 роках пережили руйнівний вихор війни й залишилися в живих. Минають роки, однак пам`ятаю ці страшні події, наче це відбувалось вчора, хоч тоді мені було лише 12 років.

Для рідного села Княже гітлерівська окупація стала справжнім чистилищем, через яке довелось перейти кожному: від малого до старого. І так чомусь судилося, що найкривавіші та найжорстокіші події відбувалися напередодні Великодніх свят. Фашисти хотіли залякати місцеве населення та придушити національновизвольний рух на Горохівщині, куди до шістдесятих років належало й наше село. Адже в цей час розгорнули роботу національні сили, створювалась Українська Повстанська Армія, яка мала протистояти загарбникам. Це лютило гітлерівців і вони жорстоко розправлялися з українцями, проводили каральні операції.

Одну з них вони провели проти жителів села Княже, звідки в лави УПА пішло 23 хлопців, а їхні односельці допомагали їм харчами та одягом.

Чорною сторінкою в історію села Княже ввійшло 10 квітня 1943го. Це була Вербна неділя. Село готувалося до Великодніх свят.

Всі були заклопотані роботою вдома та на полі. Ніхто й не передчував лиха і не знав, що чорні хмари насуваються на Княже.

Напередодні мені наснився сон: чорний кіт наскочив на мене і його кігті застрягли в грудях. Вранці, коли розповів про це дідові, той захитав головою і сказав: "Дитино, щось з тобою буде зле. Вважай!" Сон був у руку. Вранці в село наїхали гітлерівці. Наче ворони, бігали по вулицях, зганяючи людей до гурту. Не обминули жодної хати, звідки хтось пішов до повстанців. Допомагав карателям житель села Микола Четвержук, який став запроданцем і працював на фашистів. Княжівців вивозили у бік Квасова, де розстріляли 150 чоловік. Спалили 20 хатів, у яких жили родичі тих, хто пішов в УПА. Після розстрілу з-під трупів вилізла Марія Буймиструк. Чудом вирвалася з полум`я Любов Співак. Вогонь забрав у неї двоє діток та чоловіка. Живцем згоріло у хаті подружжя Дубиняків, у яких було восьмеро дітей. На щастя, діти розбіглися, а старший син Петро був в УПА. Ганну Шкварку забрали з хати з грудною дитиною на руках. Маля якраз ссало материні груди, коли кати стріляли. Однією кулею вони прострілили дитині голову і материнські груди... В цей день разом з громадою пішов на розстріл і місцевий парох, отець Олександр Ковалевський. Його забрали з хати разом зі зятем, який був учителем. Гітлерівці, зваживши на його сан, сказали, щоб священик ішов собі. А він відповів: "Де моя паства, там і я". Так з усіма і загинув.

Моя родина жила неподалік сільського цвинтаря. Я побачив гітлерівців і злякався. Оглянувся навколо, сусіди Дем`ян Ріжко, син якого був в УПА, та Іван Грисюк кинулися тікати, і я побіг з ними. На жаль, ми не встигли сховатися у видолку за цвинтарем.

Фашисти наздогнали нас на машині і дали вслід кулеметну чергу. Ми попадали на землю. Військові підійшли до нас і скомандували піднятись та йти до них. Аж раптом знову застрочив кулемет. Це махнув рукою Микола Четвержук, мабуть, боявся, аби ми його потім не видали перед односельчанами. Дем`ян Ріжко дістав вісімнадцять куль, а Іван Грисюк  сім. Я народився, мабуть, у сорочці, бо кулеметна черга мене не зачепила. Але невдовзі почув постріл з пістолета та біль у правому плечі. І втратив свідомість. Куля пройшла через легені та роздробила ключицю. Так пролежав не знаю скільки. А коли прийшов до тями, побачив убитих сусідів. Навколо стояла зловіща тиша. Пахло горілим. Це догоряли підпалені хати. Мене, пораненого, забрали батьки. Відвезли у село Мирків, що біля Горохова, в лікарню, де лежав під чужим прізвищем. Сюди приходили лікуватися й упівці. Про це дізналися гітлерівці й спалили лікарню. Хто з хворих не міг рухатись, то згорів живцем у вогні. Після лікарні мене забрали у Печихвости. Перев`язки робили медсестри з лікарні, які приїжджали у супроводі повстанців.

Доліковувався народними методами, використовуючи різні трави й зілля. Та рани довго не гоїлися...

Тоді, на Вербну неділю, гітлерівці вбили понад 150 чоловік та спалили два десятки хат. Плач та лемент стояв над селом. Не було родини, хто б не оплакував когось із рідних. Такою сумною була Паска 1943го у селі Княже.

Та час лікує рани. Життя далі пішло своїм плином. Село поволі оговтувалося і продовжувало жити. Селяни орали, сіяли, збирали врожаї, зводили хати, гуляли весілля та хрестини... У листопаді й у нашу хату прийшла радість  лелека "приніс" молодшу сестричку Надійку. Батько пішов кликати сільську повитуху, яку по вуличному називали "Киця". За цей час ми з дідом в хаті наклали соломи на долівку (підлоги ще не було), розстелили полотно, наносили води. А невдовзі почули крик немовлятка. Повитуха вийшла з хати і повідомила, що народилася дівчинка. Незабаром батько покликав священика з Фусова і охрестив її Надійкою.

У селі все ще були гітлерівці. Проте фронт був уже близько. Це красномовно підтверджували канонада та стрілянина. Фашисти лютували. До того ж майже щовечора у село приходили упівці, тож не раз зав`язувалася перестрілка. Деякі з вояків УПА переховувалися у криївці на нашому подвір`ї, що була одразу за хлівом. Пам`ятаю, як вночі наприкінці 1943го приїхало 29 вояків на 10 підводах і викопали яму, 3 на 4 метри завширшки, та траншею, на 15 метрів, щоб можна було зайти до сховку з боку городу. На ранок біля хліва й знаку не було, що тут хтось щось копав. Все загромадили, землю вивезли, а город засіяли. Вхід до криївки був у стайні у яслах біля корови. Там стояла скринька із землею, яка засувалася. Її притрушували соломою, щоб замаскувати. У сховку могло ночувати 15 осіб. Хоч мені було лише дванадцять, допомагав їм копати. Щотижня ходив до лісу по кору сосни, щоб було чим світити, бо нафти, як і солі, в цей час не було. Мама клала соснову стружку на припічку і запалювала. Ось так ми світили. Ходив у ліс і по дрова, які привозив на санках.

У 1944му через моє рідне село Княже проходив умовний кордон між Волинню та Львівською областю. Була тут і застава.

Пам`ятаю, як щовечора німецькі вартові обходили за городами сусіднього села Шпиколоси цю умовну лінію. В цей час на Волині діяла УПА і повстанці часто переходили через наші терени на Сокальщину. Виникали й воєнні сутички.

Ми жили за цвинтарем, на хуторі, за півтора кілометри від села. Звідси все було видно, наче на долоні: і центр Княжого, всі стежки, які вели в сусідні села. Тож у нас на горищі хати був спостережний пункт бійців УПА. І вартовий з біноклем стояв у дозорі.

У княжівців ще не загоїлися рани від втрати рідних та близьких людей, а гітлерівці готували нову криваву розправу. Наближалися Великодні свята. Княжівці, як ті мурахи, поралися на подвір`ях, прибирали хати. Жіноцтво взялося розфарбовувати крашанки та випікати паски. Так у роботі не зогляділися, як настав Великдень. З самого ранку дід Ілько вдягнувся у святкове вбрання, взяв кошичок із паскою, сиром, ковбасою, хроном, сіллю та крашанками і пішов до церкви. Після минулої розправи свого священика не було. Однак на Великдень мав приїхати з іншого села. Чоловік враз завмер, бо побачив військових, які повільно наближалися. А десь з іншого боку почув постріл, а потім ще один, другий... А там хтось дав автоматну чергу... Старенького огорнув страх і він заліз під міст. Гітлерівці вирішили приборкати непокірне населення, яке допомагало повстанцям, і стерти три села з лиця землі, щоб іншим була наука. Вночі, 16 квітня 1944го, окупанти обступили Княже, Фусів та Шпиколоси, і як тільки стало світати, пішли на села. Виганяли людей з хат, забирали худобу та курей, сільськогосподарський реманент та дорогоцінні речі. Перелякані селяни не знали, що робиться. Це сіяло страх і паніку. Жінки, хто голосив, хто молився, діти плакали, а старенькі благали, щоб їх залишили вмерти на порозі отчого дому... Кожен розумів, що німці замислили щось недобре. Адже не раз чули про ті звірства, які чинять окупанти над людьми. Близько 11.00 години біля церкви, де мала бути відправа з нагоди Христового Воскресіння, уже стояло силоміць зігнаних 535 осіб. Люди боялися, що їх там зачинять і спалять живцем. Серед них була й моя сестра Олександра Гуменюк з двома дочками. Її чоловік, Пилип Гуменюк, якось зумів вискочити з хати. Він сховався у борозні, ліг, накинувши на себе хмелиння, і так перележав до вечора.

Постріли, крик відчаю, жіночий лемент, рев худоби долинули й до нашого хутора. Бабуся, плачучи бігала по хаті, збирала найцінніші речі у криївку. Мама ж швидко перепеленала Надійку. До хати наближалися гітлерівці. На той час тато, бабуся, сестра Марія та я вже були у сховку. Мама подала татові на руки шестимісячну Надійку, великодній кошик, перину і тількино вскочила у яму, як ми почули, що хтось уже б`є важкими чоботами у двері хати. Потім почулися постріли  це стріляли в курей. У стайні ревіла худоба, хтось силоміць виводив її звідти. Гітлерівці забрали з собою свиню, корову, коня, плуг та різний сільськогосподарський реманент. Хату підпалили. Вони ще довго стояли на подвір`ї, бо, мабуть, здогадувалися, що ми десь заховалися. Невдовзі чадний газ пішов у криївку і ми почали задихатися. Тато пробив біля люку невеличкий отвір і мама піднесла до нього маленьку Надійку. Я ж був трохи далі, то ледь не вчадів від диму. Після поранення, я все ще залишався кволим, тож не мав сили. У сестри Марійки, якій було шість років, на обличчі була мокра шматина. На щастя, дядько Пилип знав про криївку, і, коли карателі поїхали, відкрив люк та витягнув мене звідти першого. Я був без свідомості. Бабуня, батьки та молодші сестри, ковтнувши свіжого повітря швидко оговталися. Мама чимдуж побігла по воду і вилила її на мене. Лише тоді прийшов до тями. Потім ще довго катулявся по землі та кашляв... У цей день чотири сім`ї вдушилися у схованках. Навколо все було в полум`ї. Над селом стояла вогняна заграва. Наша хата згоріла дотла. Наступного ранку прийшов дід Ілько, який за одну ніч осунувся та постарів. У руках він тримав великодній кошичок... Пам`ятаю, як опісля сіли на подвір`ї просто неба неподалік згарища хати, розклали рядно і виклали все з Великоднього кошичка. Дідусь Ілько, тремтячими руками ділив нас яйцем, а бабуся різала паску. Всі плакали... З сумом привіталися: "Христос Воскрес"  "Воістину Воскрес". Мама сказала: "Радіймо, що ми  живі, на рідній землі, бо хтозна, яка доля чекає на чужині наших односельчан". Наче передчувала їхню гірку долю. Жителів сіл Шпиколоси, Фусів, Княже погнали під конвоєм через село Торки на станцію до Стоянова. Дехто озирався, щоб востаннє глянути на рідне село. З очей текли сльози. Все навколо було в полум`ї. Їх гнали з рідної землі, а за ними стояла чорна заграва спалених сіл, позаду догоряли хати, залишалися дорогі серцю садки, криниці та могили рідних... На станції їх погрузили в вагони і повезли в Німеччину на примусові роботи. Дядько Пилип згодом, коли відходив фронт, дістався до Німеччини. Однак він знайшов своїх рідних лише через два роки, бо ті були у концентраційному таборі. Уже разом, після звільнення, звідти родина виїхала в Америку.

Ось так на Великдень спалили три села. Лише у с. Княже згоріло дотла 170 хат, вціліло лише 12. Ті, хто залишився, розбирали згарища та копали землянки. Тато на місці згорілої хати зробив шатро, яке накрив шматками бляхи, щоб дощ не капав. Так ми ціле літо прожили. Тут стояла колиска, де спокійно посапувала Надійка, яка й не знала, що уже стільки пережила. Збоку батько вимурував пічку, де варили їжу. Він був столяром і зробив жорна, на яких ми з дідом мололи зерно, в основному, жито, яке заздалегідь закопали у кіпці. Там була й картопля. Це нас порятувало від голодної смерті.

Невдовзі через наші терени йшов фронт, і знову Княже опинилося на лінії вогню. Німці відступали, ми ховалися у лісі під деревами від літаків. Одного разу біля нас з мамою впав снаряд  за декілька метрів, і нам просто пощастило, що він не розірвався. Совєтські війська мобілізували тата до війська, і ми залишилися без годувальника. Ледь зводили кінці з кінцями, були голі та босі. Бабуся Марися, щоб якось прожити, ходила просити продукти по навколишніх селах. Люди були добрі, ділилися останнім шматком хліба. І досі пам`ятаю, які були смачні пиріжки з пшоном та сочевицею. Ми ділили їх на четвертинки.

Мама дивилася, як ми лакомо їмо, й плакала. Вона ще годувала грудьми маленьку Надійку, тож не могла йти кудись працювати.

Багато допомогла нам родина з Бодячева  засіяли три гектари поля, бо ж у нас забрали коня та інвентар. Вся чоловіча робота лягла на наші з дідусем плечі. Невдовзі розжилися на коника та плуг. Тракторів тоді ще не було. І цим конем, у свої 13 років, орав 5 га поля. Працював тяжко зранку до ночі, бо треба було засіяти, щоб мати хліб.

Батько воював у Будапешті, в одному з боїв його поранили: розірвалася неподалік міна й відняла чотири пальці на лівій руці. Він повернувся додому. Ми жили дуже бідно, як і всі наші односельці. Пригадую, що ми з батьком мали одні військові штани на двох. Тканин тоді не було, одяг шили з домотканого полотна, яке ткали з конопель.

У 1949му батько "добровільно-примусово" вступив у колгосп. Створив будівельну бригаду з 10 чоловік, яка будувала школу, хати для жителів села. У п`ятдесятому році разом з батьком побудували власну хату. Саме Великдень того року, по війні, чомусь згадую з особливим хвилюванням, бо ми вперше, родиною, зібралися у хаті за столом, так як це було до війни… У 1952 році мене призвали до армії, служив в Узбекистані, у маленькому місті на Афганському кордоні. Опісля повернувся додому, де працював у колгоспі. Тяжке було наше дитинство, ми не мали ні цукру, ні солі, не кажучи про солодощі. Але думали, як допомогти батькам, вивчитися і отримати якийсь фах. Марійка вивчилася на вчительку і двадцять років відпрацювала вчителем у Матові. Нині вона вже на пенсії. Надійка закінчила сім класів у Княжому, вступила у Львівське ПТУ, вчитися на муляра-штукатура. Опісля працювала штукатуром у Львові, на будові. Познайомилася, а невдовзі й побралася зі студентом Петром Медведем, який навчався на факультеті журналістики. Після закінчення ВНЗ його скерували на роботу в Алма-Ату. У них народилося дві доньки. Лише, коли Україна стала незалежною, родина Надійки переїхала до Києва. Її чоловік працював у редакції газети "Урядовий кур`єр", тепер уже на пенсії.

Нині ми вже на схилі літ. По можливості стараємося зустрічатися на Великодні свята у батьківській хаті, бо нема більше такого місця на землі, яке було б для нас таким дорогим. 70 років тому тут пролилося стільки сліз та крові... Добре розуміємо, що могли загинути у далеких 1943му чи 1944му, але нашим батькам і нам судилось інше: заглянувши в очі смерті, залишитися живими й розповісти іншим про ті страшні звірства, які гітлерівці чинили над мирним населенням. Скільки родин вони вбили, а скільки вивезли і розкидали по білому світу?! Розпалися сотні сімей. Одні втратили батька чи матір, а може, сина чи доньку, інші  рідне обійстя та українську землю. Але в снах вони бачать батьківську хату та вишневий сад у селі Княже. А на Великдень, за святковим столом, розповідають внукам про українські традиції, про свої дитячі та юнацькі роки, і наче повертаються у минуле: бачать, як їхні рідні у вишиванках з великодніми кошиками поспішають до церкви, бо б`ють дзвони, скликаючи людей до храму... І побіжить по зморщеному обличчі непрохана сльоза…

Олексій ПОКОТЮК,
житель с. Княже.

^

Газета
"Голос з-над Бугу"

Життєві історії

Материнська пісня, батьківське слово

Часто можна почути розповіді про те, що діти нині не слухаються батьків, живуть на свій розсуд, конфліктують зі старшими, роблять багато помилок в житті, іноді невиправних, що призводять до трагедій, які зачіпають вже наступне покоління. Про це багато наслухалась на засіданнях комісії з питань захисту прав дитини РДА. Аналізуючи їх, думала: ну чому так? чому не прислухаємось до мудрих порад старших? Зрештою, чи не так само чинила сама в юності і лише тепер зрозуміла, скільки горя приносимо ми батькам, скільки недодали їм уваги, любові.

У зв`язку з цим пригадала історію, яку розповіла колись моя бабуся про свою матір. В юності була вона вродливою і стрункою. Без пам`яті закохалась в свого сусіда, бідняка Івана. Але невдовзі його мали забрати до війська. Служили тоді довго, та дівчина обіцяла чекати коханого. Як тільки йому побрили голову, батько повідомив доньці, що віддає її за сина мельника, Петра. Не допомогли ні благання, ні сльози  восени відгуляли весілля і дівчина перейшла жити до шлюбного чоловіка. Потроху звикала до нової сім`ї, впрягалась в роботу, а коли відчула, що під серцем б`ється нове життя, все рідше згадувала коханого. Через рік, коли народила первістка, прийшла звістка про смерть Івана. З Петром прожила довге і щасливе життя, народила ще декількох дітей. І вже їм заповідала: воля батьків, як і Божа,  понад усе.

Під час моєї поїздки в Ізраїль, жила в сім`ї єврея, який сорок років тому приїхав на святу обітовану землю з колишнього СРСР.

Під час наших розмов часто бідкався, що зробив дурницю, приїхавши сюди. Але завжди додавав: так хотіла мати, а слово матері  закон. Навіть якби можна було повернути час назад, вчинив би так само. Думаю, це правильно і нам було би варто слухати своїх батьків, переймати їх життєву мудрість. На цьому колись тримався український рід. Коли ж переривається цей багатовіковий зв`язок  маємо те, що маємо: рушаться родинні і сімейні узи, одинокими залишаються батьки, пустоцвітами нидіють по світах діти… Запитайте про це у своїх бабусь чи дідусів і, впевнена, почуєте багато цікавих історій. Скажімо, як ось ця, яку мені розповіла 80річна жінка.

Вона була в сім`ї наймолодшою серед семи сестер. Та заміж захотіла вийти першою. Що вже мати напросилася її не робити цього, бо старша Ганна також збиралася під вінець. Та не послухала Марія матері і без батьківського благословення повінчалася з коханим. Та вже скоро згадала її слова: одне за одним вмирали її новонароджені діти, за ними пішов і чоловік. Так і прожила самотньою життя. З сестрою помирилася, допомагала бавити її внуків, але радості в житті було мало. "Мати знала, що казала,  з сумом говорила жінка.  Бо така ж історія трапилася в сім`ї її матері  з дітей вижила лише вона одна. То й мене попереджала. А я не послухалась і пішло моє життя шкереберть. Тепер і десятому закажу: старших треба слухати, вони поганого не порадять".

Й справді, колись українські, особливо галицькі, сім`ї були сильними саме завдяки тому, що зберігали мову, традиції старших поколінь, шанували і слухали старійшин свого роду. Тепер цього практично нема. Тож і рушаться, наче картонні хатинки, сім`ї, безбатченками ростуть діти і вже не мають що передавати своїм дітям. Зупинімося, поки не пізно. Подаруймо увагу і ласку своїм батькам, дітям, рідним. Бо світ існує доти, доки є в ньому любов.

Валентина БЛУДОВА.

^

Газета
"Голос з-над Бугу"

Життєві історії

різьбяр Володимир Заремба
різьбяр Володимир Заремба

Лікує природа, яку сотворив Творець

У селі Велике різьбяра Володимира Зарембу (на знімку) знає кожен. Він майже півстоліття займається художньою обробкою дерева. Митець є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслуженим працівником культури України. Автор дарує дереву нове життя. Його роботи експонувалися на декількох виставках у Києві, Донецьку,  Катовіце (Польща). Одну з його робіт, яка еспонувалася на виставці у Києві, закупило Міністерство культури України. У автора є багато дипломів, зокрема, він отримав перше місце на обласному конкурсі різьбярів по дереву "Львівська слава". А ще пан Володимир - цікава особистість, в якій переплітається творча натура з душею філософа та цілителя. Він бережно ставиться до природи і каже, що ліки у нас під ногами. Їх створила сама природа.

Народний умілець у свої 82 роки веде активний спосіб життя. Незважаючи на поважний вік, залюбки їздить на велосипеді до Сокаля та в рідне село Стоянів. А це чимала віддаль.

Спілкуватися з В. Зарембою велика приємність, він добра, мудра людина, охоче ділиться секретами здоров`я та довголіття.

Володимир Заремба розповів, що його від нездужання рятує спеціальне лікувально-дозуюче голодування. Якось до нього потрапила книга професора Ю. С. Ніколаєва "Голодание ради здоровья", яка врятувала йому життя. На той час його "обсіли" болячки з усіх сторін, лікарі були безсилі йому допомогти, тож чоловік вирішив на собі випробувати метод лікувального голодування з розвантажувально-дієтичною терапією, яка описана у цій книжці, що перевернула його уявлення про лікування та харчування. Чоловік голодував 17 днів. Перші дні було важко, а потім голод відступив. Він не їв нічого, лише пив дистильовану воду, як описується у книжці. І сталося диво: організм зцілився, помолодів, де й взялося бажання жити та працювати. Це неабияк його зацікавило і він спробував лікувати ту чи іншу недугу голодом. Імунну систему підсилював старими, перевіреними ще нашими пращурами, корисними ліками, які дарує нам Божа комаха, - медом, прополісом та пилком.

І ось з цього часу Володимир Федорович дотримується розвантажувально-дієтичної терапії. Тепер при ознаках перших недомагань, одразу голодує. До того, чим важче захворювання, тим більший час голодування (від 1 до 3 днів). Нині він не вживає жодних медикаментів.

В чому полягає метод лікувального дозуючого голодування? Це цілковите очищення організму від шлаків, що відновлює і укріпляє захисні сили організму, накопичені нашими предками. Він зауважує, що у людини є великий внутрішній резерв сили. Згадаймо вченого Піфагора, який також постив 40 днів, щоб успішно скласти екзамени в Александріївський університет. Він вважав, що це покращує творчі та розумові здібності. Стільки ж голодував Ісус Христос у пустелі перед Нагірною проповіддю. Чимало художників постили, щоб намалювати картини, які нині стали шедеврами, а ікони - чудотворними. "Насправді я не відкриваю нічого нового, а лише нагадую, як і чим впродовж віків лікувалися наші пращури. Це - раціональне харчування, короткотривалі голодування та пости, очищення організму, лікування продуктами бджільництва, які були відомі українцям ще з давніх-давен. Довкола нас багато лікарських рослин, якими можна лікувати найнебезпечніші хвороби. Голодування та медопродукти разом здатні творити дива", - каже дід Володимир. І додає, що його болить серце за молоде покоління, яке народжується все кволішим. Адже хто колись чув, щоб діти вмирали на уроці фізкультури. А тепер є такі непоодинокі випадки. І це просто в голові не вкладається. Адже наша влада на всіх рівнях рекламує, що діти - наше майбутнє. На жаль, це лише на словах. Нині майже щоденно на кожному каналі показують смертельно хворих дітей, яким терміново потрібні операції за кордоном. Батьки у відчаї, сподіваються на чудо та добрих людей. Це свідчить, що обкрадена, корумпована держава вже не у змозі забезпечити своїм громадянам якісне медичне обслуговування. Лікарів нині задушила корумпована комерційна медицина. Вони часто в ненормальних умовах, за жебрацьку оплату стараються лікувати хворих. Академік Микола Амосов казав: "Нашій медицині потрібні хворі люди!" Очевидно, щоб на тому заробляти. Видно, що й нашій владі хочеться, щоб росло кволе, безвільне покоління, щоб легше було ним керувати! Україна займає ганебне місце по охороні здоров`я серед цивілізованих країн. У нас змінюють міністрів охорони здоров`я, проте нічого не змінюється у медичній галузі. І це дивує, бо Україна славилась і славиться лікарями від Бога! Але всупереч здоровому глузду і реаліям життя, у нас все-таки є добрі лікарі. Чимало з них на передовій рятують життя українським воякам на фронті. І за це їм низький уклін.

Є мудре народне прислів`я "Бог створив людину, щоб жити, а чорт, щоб її вбити". Наукою давно доведено, що зашлакований шкідливою їжою організм "нудить світом" і шукає миттєвої насолоди у згубних звичках, які його вбивають. Це є першопричиною різних хвороб, веде до наркоманії, алкоголізму, а в подальшому - злочинності.

Ослаблений брудним довкілля і шкідливими звичками організм батьків, народжує духовно і фізично хворе потомство. І нині потрібно уже бити на сполох, бо вироджується нація.

Щоб мати здорових дітей, майбутнім батькам перед зачаттям потрібно духовно очистити та укріпити його розвантажувально-дієтичною терапією (РДТ). Ще до наших часів в багатьох народів світу, і у наших предків також, був культ здорового зачаття: майбутні батьки очищалися, ходили на прощу в монастирі. Наприклад, в Індії є храм здорового зачаття, куди подружжя йде на прощу.

На думку співрозмовника, для того щоб наша медицина вийшла з глухого кута, потрібно зняти диктатуру та монополію в методах лікування, перестати на телеканалах зомбувати населення дорогими "чудо-пігулками". Створити сприятливі умови для творчої праці талановитих лікарів, народних цілителів, якими завжди славилась Україна. Вести профілактику захворювань, а не лікувати уже задавнену хворобу дорогими та малоефективними препаратами, які одне лікують, інше - калічать. За нинішнього безгрошів`я громадян, це є злочином. Просто вдумайтесь, як лікуватися пересічному громадянину, коли він має мінімальну пенсію чи зарплату? Йому грошей вистачить лише на один-два походи в аптеку. А що далі, за що жити?! Однак не варто падати у відчай. Можна вернутися до рослин, якими споконвіків лікувалися українці. Думаю, варто на радіо та телебаченні більше розповідати про народні методи лікування, які є недорогі та ефективні.

У наш нелегкий час здоров`я кожному не вистачає. Володимир Заремба радить не поспішати одразу до аптеки, а прислухатись уважно до свого організму. Допомогти йому за законами Природи. Ще Гіппократ говорив, що мудрість знаходиться в тому, щоб пізнати все те, що створено природою. Вважає, що не можна мовчати, коли ти можеш допомогти іншим.

У селі до п. Заремби знайомі та односельці звертаються з різними болячками, називають його дідом Володимиром. Він охоче допомагає їм позбутися недуги. У нього є послідовники та однодумці. Це - С. Кушнерик, Ю. Яцинич, В. Герус, В. Муха, які кажуть, що багато років оздо-ровлюються і лікуються розвантажувально-дієтичною терапією (РДТ). Цей метод професійно описаний в книзі Ю. С. Ніколаєва "Голодание ради здоровья", яку можна знайти в Інтернеті. Це в принципі той же піст, яким оздоровлювались наші мудрі предки, тільки вдосконалений, і тому більш ефективний в нашому "брудному" сьогоденні. Наша багаторічна практика профілактики і лікування багатьох недуг не залишає ніяких сумнівів, що цей метод немає собі рівних щодо радикального очищення організму. А що очищає - оздоровлює! По простоті, швидкості та ефективності цей метод також немає собі рівних, особливо, коли у людини назбирується цілий "букет" хвороб, лікування однієї недуги ускладнює іншу або ж у пацієнта непереносимість до медикаментів чи просто немає грошей на дороге лікування.

Ось деякі рецепти від п. Володимира, які неодноразово перевірив на собі та знайомих. Він переконаний, що грип мине, коли голодувати чотири дні, а запалення легенів - за шість днів. Якщо 20 днів попостити, то можна побороти болі у нирках, високий тиск, алергію. Пневмонію чи інші ускладнення після грипу він вилікував за 4 днів голодування. За 30 днів можна "забутися" про низький тиск чи панкреатит, 20 - позбутися наростів в паху, 10 - вилікуватися від гепатиту. Добре загоює рани корінь живокосту та лисячий жир для зовнішнього застосування. Щоб вилікувати виразки шлунка та хвороби горла, потрібно пити живокіст з молоком до одужання. Цілюща мазь з живокосту за чотири дні забере синці від ударів. Єдине застереження: лікарство потрібно щодень готувати свіже, бо воно скисає у холодильнику.

Володимир Заремба наголошує, що не варто забувати про просте і доступне для кожного лікування прополісом. Наприклад, вдихаючи через трубочку його порошок, можна вилікувати пневмонію. Гайморит радить лікувати простим способом: поставити на переносицю тепловий компрес, а потім закапати в ніс декілька крапель водної настойки прополісу.

Звичайно, як і кожне лікування, роздільно-дієтичну терапію, треба проводити грамотно і акуратно, як описано в книжці, інакше не минути проблем. І перше, ніж голодувати, порадитись з лікарем та оздоровлюватися під його наглядом. Крім того, дуже важливо вийти правильно з голодування, суворо дотримуючись рекомендацій, які подає професор Ніколаєв у книзі. Саме на цьому етапі оздоровлення хворі допускають найбільше помилок, які згодом використовують недруги для критики лікувального голодування. Важливо також й надалі дотримуватись дієти, щоб надмірне споживання жирної чи м`ясної їжі, кулінарних витребеньок не завдало шкоди організму.

В. Заремба та його послідовники переконані, що широке застосування цього методу на практиці зможе радикально покращити нашу медицину, зекономити великі кошти, які краще виділити на гідну оплату лікарям та безкоштовне лікування. Вони надіються, що здоровий глузд переможе. Адже життя прекрасне, не треба його вкорочувати та спотворювати.

Кого зацікавив цей метод оздоровлення, можуть зателефонувати Володимирові Зарембі на номер 0679481182 з 19.00 год. до 20.00 год. і розповісти на сторінках газети про результати лікування, щоб цим ефективним метод скориста-лися для оздоровлення інші.

Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.

^

Голос з-над Бугу

Газета
"Голос з-над Бугу"

Життєві історії

Емма Войцехович
Емма Войцехович

Роман життя, написаний жінкою

Минуть роки, спливуть століття, а таємниця любові залишиться вічною та незбагненною. Про це можна багато говорити, писати, і не переставати дивуватись, які дива вона творить… І це аж ніяк не пафос, бо там, за колючим дротом політичних таборів, залишилась Любов, Любов до Свободи, яка і зруйнувала СРСР. Слухаючи розповідь Марії Петрощук про її подругу Емму Войцехович (на знімку вгорі), з якою разом відбули Кенгірське заслання, з`являється розуміння того, які важливі уроки дає історія і якою потужною може бути "сила безсилих". Те, що видається безнадійною поразкою, обертається на перемогу. Кенгір, як і багато інших таких таборів, були одними з тих кроків, що, врештірешт, привели нас до незалежності.

Ця дуже тремтлива історія про Маріїну подругу  справжню патріотку України, стрийчанку Емму Войцехович. Про це знайомство Марія Яківна згадує з особливим щемом, і, як пам`ять про товаришку, береже писанку (на знімку зліва), що її старанно колись розмальовувала Емма. "Я познайомилась з нею в таборах, у Кенгірі, ми всі її дуже любили,  розповідає Марія.  І якось її батько, а він був членом Української Галицької Армії, за що і поплатився ув`язненням разом із донькою, передав записку: якщо у вас є бідні дівчата, які не мають посилок, то хай повідомлять, бо в нас тут хлопці роблять в майстерні взуття, і ми передамо. Уявітьно, вона собі жодної пари не лишила, сказала, що віддасть тим, хто більше потребує!"

Кенгірське повстання дві подруги пережили разом. Страшний 1954ий вже мало хто пам`ятає: над українцями, а їх у таборі була левова частка, знущались, як могли. Політичних каторжан тоді примушували працювати в каменоломнях і в цегельних цехах по 12 годин, але українки вперто відмовлялись від непосильних робіт. Виснажені, але сильні волею дівчата бастували, за що і потрапляли у карцер на 5 діб. "Пізніше, коли повстання було придушено,  згадує Марія Яківна,  Емму вивезли у "тайшетські" табори, а батька залишили в Караганді. Потім я мусила виїхати в Кемерівську область, там ще 5 років побути, а їй всетаки вдалось виїхати додому. Повернувшись із політичного заслання, Емма створила ансамбль бандуристок і виступала з ним по всій Україні. Я маю навіть знімок",  і показує мені чорнобілу світлину, на якій усміхнена дівчина із бандурою позує на камеру.

Відразу по приїзді на рідну Стрийщину, Емма Войцехович включилась у просвітницьку роботу. "І якось поїхали вони з ансамблем в Канів,  продовжує розповідь Марія Петрощук,  там дуже багато людей було, вони гарно заспівали кілька пісень, і їй наприкінці виступу вдалось прорватись на сцену та звернутись до людей! Але з`явився шум, бо ж там кегебісти були, стежили за ними. Почали шукати, хтото говорить, але так і не знайшли. А пізніше ми взнали за тих в`язнів, які в психлікарнях сидять, і про Віктора Рафальського, зокрема. Він жив у Калуші, був письменником, писав патріотичні твори, і був завідувачем "Народної освіти". Але його запідозрили у зв`язках з УПА і ув’язнили, а потім запроторили в психлікарню. Дуже довго його утримували в Саратові. Дізнались про нього, коли він вже був у катастрофічному стані!"

А далі історія просто вражає і гідна того, щоб увійти у вічність, як одна з найкращих історій про кохання. Петрарку зі своєю коханою Лаурою навіть важко порівняти із цією жертовною любов`ю та самопожертвою української жінки, що вдихнула снагу до життя у політв`язня, якого визнали психічно хворим. І який усе своє молодече життя провів у психлікарні! І якби не той візит Емми у Саратов, чи дожив би Віктор Рафальський до тих днів, коли була проголошена незалежність української держави? Представившись сестрою, Емма всетаки потрапляє у психлікарню Саратова. А потім, повертаючись додому, навідується у Сокаль до М. Петрощук і та ділиться враженнями від побаченої картини: "Емма була така знеможена, знесилена, розповідала, як вразив її цей чоловік, схожий на скелет. Він промовив до неї кілька слів, і вона побачила в ньому шляхетну душу, дуже розумну людину! Я мушу його врятувати,  сказала мені тоді Емма,  бо він потрібний для нашої нації, така людина не може пропасти. Як ми тоді плакали і вирішили допомагати!"

Після того візиту дві подруги взяли над Віктором шефство: висилали посилки, і двічі на рік Емма їздила у Саратов. Пізніше політв`язня направили у львівську психлікарню, на Кульпарківську. А якось, згадує Марія, її подруга привезла чоловікові маленький радіоприймач. Віктор так зрадів, що хоча б під ковдрою вночі зможе щось почути. Але приймач відібрали, а його ледь не побили за цю знахідку. А потім була Вижниця, психінтернат з полегшеним режимом перебування, куди вірні подруги Марія та Емма їздили з гостиною до свого товариша. А одного разу Емма приїхала у Вижницю зі священиком, своїм земляком. І вони просто неба на території психлікарні таємно повінчались, а карпатська природа стала їм за свідка...

Із цього вижницького притулку вже незабаром Віктор втікає, а кедебістські посіпаки викликають Емму на допит та силоміць закривають її у дивному приміщенні. "Подивилась, а там темно, ніяких вікон нема, тільки горить червоне світло вгорі. Все оббите залізом, а на стінах якась апаратура. Я спочатку не зорієнтувалась, а потім пригадала, що неподалік Стрия були ракетні війська,  розказувала Емма подрузі,  і там зберігалась уся радіація! Дихнути нема чим, я стала біля дверей, а вони герметично закриті. Аж раптом приходить наглядач, а я питаю, чого мене тут закрили? А щоб було вам тепло, бо на дворі холодно, щоб погрілись!  відповів той кедебіст.  Уявіть собі! Її опромінили!  вигукує Марія Яківна.  А потім, коли викликали до того слідчого, і він запитав, де Віктор Рафальський, вона відповіла, що вони знають краще, де він".

А трапилось так, що пані Марія, коли везла гроші для політв`язнів, які сиділи в "психушках", завітавши до іншої своєї товаришки у Долині, випадково перетнулась там із Віктором Рафальським. Треба було негайно кудись переправити втікача. Порадившись, вирішили зупинитись на Естонії, де мешкала спільна подруга Емми та Марії  Кароля Білінська. Але, не маючи паспорта та жодних документів, у Віктора було мало шансів залишитись на волі. І незабаром Емма отримує листа, в якому друзідисиденти повідомили про те, що його знову заарештували в Москві за новою статтею звинувачень. А коли 1988 року нарешті настала "горбачовська" відлига, а з нею і повна реабілітація усіх політв`язнів, було звільнено і Віктора Рафальського. І от через стільки років поневірянь по психлікарнях, посивілий, але не зломлений недолею чоловік повертається до літньої, смертельно хворої на рак, коханої жінки, яка врятувала йому життя своєю любов`ю, та доглядає за нею. Опромінення радянськими спецслужбами зіграло рокову роль…

Віктор Рафальський помер у 1997ому і пережив свою кохану на якихось три роки. У неволі він провів 27 літ, з яких 20  у тюремних психлікарнях! А творив усе своє свідоме життя. В його доробку кіносценарії, п`єси, романи, повісті, новели, оповідання, поезії, деякі з яких покладені на музику. Але найкращий роман його життя було написано Жінкою, що наповнила його світ Любов`ю  Еммою Войцехович.

Ірина СЛАВЧАНИК.

^

Газета
"Голос з-над Бугу"

Життєві історії

Мелодія двох сердець

Ранок був прохолодним, осінь уже вступала у свої права і Оля швидко ішла вулицею. "Хоча б не запізнитись",  думала, адже цілу ніч на спала, бо провела у колі друзів. Це була гамірна вечірка, де всі курили і пили, а вона була єдиною в цій компанії, яка не пила, бо жила з матір`юп`яничкою, знала, що то за лихо  пиятика. Це було єдине, чим вона відрізнялась від своїх друзів. Була Оля втомленою і злою, хотілось спати, але не піти на роботу не могла, це означало б втратити її, а Оля не могла собі цього дозволити, бо сама заробляла собі на прожиття, сподіватись не було на кого. Перемивши у барі гору брудного посуду, Оля ледве дійшла до свого будинку і сіла на лавочку навпроти під`їзду. Закрила очі і сиділа, відпочиваючи. Раптом почула, що хтось дихає їй в лице, розплющила очі і побачила величезного собаку, що стояв перед нею. Не злякалась, а заговорила до нього, він спокійно відійшов і пішов у скверик навпроти. Тут з`явився хлопець, який покликав собаку. Хлопець видався Олі таким гарним, що вона не могла відірвати від нього погляду. Вона дивилась на нього і завмирала, і раптом він подивився на неї темними, дивними очима і ледь усміхнувся. Оля підвелась і швидко пішла до під`їзду. А на другий день на роботі, снуючи із важким підносом з тарілками поміж столиків, бачила перед собою тільки його очі, ця подія збентежила її до глибини душі. Хто він, цей хлопець? Просто, але зі смаком одягнутий, витончений красень. Чому дивився на неї зацікавлено? І в кого він живе у їхньому під`їзді? З того дня вони бачились щоденно, він вивчив її графік роботи. Вранці вже чекав її з собакою і мовчки вони йшли за нею аж до її роботи, а ввечері вони йшли назад. Оля чула його кроки за спиною, так продовжувалось майже місяць. Оля перестала зустрічатись з друзями, стала задумливою і зосередженою, життя її було важким і непривабливим і єдиним промінчиком були ці зустрічі з незнайомцем, якого вона покохала.

Одного ранку він не прийшов, не було його три дні, але четвертого дня до неї у сквері підбіг собака, він тримав у зубах білу троянду. Це був його собака! Ця троянда була для неї! Оля радо взяла троянду, погладила собаку і пішла за ним назустріч хлопцеві. Ішла, як у сні. Юнак взяв в руки гітару і заграв. Оля стояла навпроти нього, як і багато людей, дивилась у натхненне прекрасне лице і слухала, розуміла, що він освідчується їй словами пісні, не сказавши ні слова. Раптом підійшла компанія молодих людей і вже за хвилину Оля стояла у колі своїх друзів і нахабний голос Артема нахабно вирвав її з чарівного світу музики.

Ольго! Ось ти де! А  ми всією бандою тебе шукаємо! Ти чому не з`являєшся?

Артем безцеремонно обійняв Ольгу і поцілував, а подруга Нінка, вже добряче напідпитку чіплялась Олі на шию. Реготала вся компанія, а Оля безпорадно оглянулась і побачила очі хлопця і в його очах побачила біль і відразу. Компанія потягла її до тролейбуса, і вони поїхали до Нінки святкувати день її народження. Хлопця вона не бачила більше тижня, їй було соромно за її друзів, за те, що він бачив. Та одного разу Оля, наклавши повний піднос брудного посуду, несла до мийки, перед нею з`явився юнак і промовив:

Ось, візьми. Приходь. Зачекай на мене біля виходу обов`язково,  поклав у кишеню фартушка якийсь папірець.

Оля була щаслива! Він знайшов її! Заговорив до неї! Незважаючи ні на що, він хоче з нею спілкуватись!

Той папірець виявився білетом до філармонії, де він виступатиме. Юнак, значить, призначив їй побачення після концерту. Хіба ж це не щастя? Додому бігла співаючи, але коли зайшла у свою злиденну квартиру, побачила знову п`яну маму, гарний настрій вивітрився, раптом зрозуміла, що їй немає чого одягти. В своєму гардеробі мала лише старі джинси та светри і ця одежа, звісно, не для філармонії. Сиділа на кухні, відчула таке спустошення… для чого він її запросив? Невже не зрозумів, що вони не одного поля ягоди? Оля вийшла на вулицю сіла на лавку і стала чекати. Незабаром побачила одиноку струнку постать, хлопець повертався додому, ішов повільно, тримаючи в руках гітару. Підійшов до під`їзду, взяв гітару в руки і заграв, потім тихо заспівав і гітара плакала і плакав хлопець, і Оля сиділа в темряві заливалась сльозами. Наступного дня Оля звільнилась з роботи, влаштувалась в лікарню санітаркою і вважала, що поступила вірно, адже вона не пара тому юнакові. Пройшло досить часу. Оля вирішила зустрітись з хлопцем, після роботи сиділа навпроти під`їзду і чекала, але хлопець не виходив, слідом за собакою виходив інший юнак. Оля відважилась і підійшла, запитала про хлопця.

Так, Сашко тут проживав, але тиждень тому він поїхав до батьків за кордон, квартиру залишив на родичів, а собаку подарував мені.

Дякую вам,  промовила сумно.

Юнакові стало шкода дівчини і він запропонував:

- Як Сашко подзвонить, то я можу йому повідомити номер вашого мобільного.

Оля швидко написала номер свого телефону і своє ім`я і зі словами вдячності віддала хлопцеві. Надія на те, що Сашко зателефонує, була нереальною. Минув рік, за цей час у житті Олі сталися зміни: померла її мати, дівчина привела до ладу свою квартиру, багато вчилась і вступила до медичного училища, після занять працювала в лікарні, вечорами сиділа за книжками, готуючись до лекцій. Її життя докорінно змінилось, їй подобалось нове життя і його нова суть. Недільного ранку дівчину розбудив телефонний дзвінок:

- Слухаю,  промовила сонним голосом.

- Олечко! Я приїхав! Виглянь у вікно. Одягнись і виходь у скверик. Прийдеш?

- Я йду,  схвильовано прошепотіла і заплакала від щастя.

А у скверику хлопець грав на гітарі пісню "Білі троянди", а навпроти стояла дівчина Оля серед численних слухачів, тримаючи в руках величезний букет білих троянд і щасливо усміхалась.

Найпрекрасніша жінка  закохана, щаслива, а щаслива вона тоді, коли збуваються її мрії і бажання, коли поруч рідні, близькі люди і коханий чоловік.

Чоловіки! Подаруйте жінці квіти, не скупіться на теплі і ніжні слова і скажіть їй, що вона - найчарівніша на Землі!

Олена ВОВЧУК-ЮЗВЯК, с. Залижня.

^

Газета
"Голос з-над Бугу"

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
11:52, 29 березня 2024 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
+380686916567