«БУДУ РОЗПОВІДАТИ ПРО ВАШУ ЧУДОВУ УКРАЇНУ»
З грудня минулого (2004) року у Сокальській СШ №3
навчає дітей англійської мови волонтер Корпусу Миру американка Елізабета
БАЛТАРО. Вона енергійна, мила, надзвичайно комунікабельна. За короткий
термін вивчила українську мову, якою з нею і спілкувався наш кореспондент.
— Міс Елізабет, розкажіть, будь ласка, як Ви
потрапили в Україну?
— Я закінчила Гілфордський університет, вивчала філософію і мистецтво.
Працювала в крамниці продавцем, менеджером, а вечорами викладала англійську
мову емігрантам. Серед них були африканці, мексиканці, а з Європи до
вас найближче — білоруси. Потім захотіла випробувати себе волонтером,
подала документи в Корпус Миру, довго чекала і ось — я тут.
— А чому вибрали саме Україну?
— Не хотілось їхати, наприклад, в Афганістан, де йде війна, чи в Африку.
Вибрала мирну країну в Європі і дуже рада, що потрапила саме до вас
в Україну.
— Як зреагували на Ваше рішення рідні?
— Мій батько Річард — італієць, лікар за фахом, хотів, щоб я подорожувала,
побачила світ. Мама і бабуся також підтримали мене, а двоюрідна сестра
назвала божевільною. Батьки в травні приїжджали провідати мене, їм тут
дуже сподобалось. В наступному році батько хоче взяти участь в одній
з програм і приїхати читати лекції для студентів у Луганську. Мама працює
в організації, яка надає допомогу мексиканським емігрантам. Маю ще 15-річного
брата Джана. Він навчається.
— Що Вас найбільше вразило в Україні?
— Коли вийшла з літака у Києві, нам роздавали «Снікерси». Потім, проїжджаючи
містом, побачила багато «Макдональдсів». Це для мене було справжнім
шоком: ніколи не думала, що побачу в Україні щось американське. Але
я взагалі майже нічого не знала про вашу країну. А тепер бачу: в кожній
крамниці продають «Кока-колу» (фе!), «Бонакву». Першу я не люблю, а
от «Бонакву» чи «Трускавецьку» негазовану п’ю із задоволенням.
— Як Вам працюється у школі?
— Школа — моє світло у житті. Ваші діти чудові: дуже розумні, чемні,
знають декілька мов. Коли в клас заходить вчитель — вони встають, вітаючи
його. Це приємно. У нас в Америці такого нема. Ваші учні вчаться шість
днів в тиждень (у нас п’ять), до 16 години і все встигають. На уроках
вони більш серйозні, багато читають, а в нас ведуть себе вільніше, відпочивають.
Щоправда, ваші учні мало задають питань. І списують. В нас такого нема.
Спочатку я думала, що це моя вина, але потім зрозуміла, що це у вас
залишилось від совєтських часів. Я не приїхала оцінювати знання. Я приїхала
з дружбою і миром, щоби ми обмінялись своїми звичаями, думками, відкрили
свої душі один одному. І мені дуже приємно, що ваші люди хочуть знати
англійську мову, спілкуватися нею. Я веду курси, які відвідують люди
різного віку, і своїх дітей приводять.
— А скількома мовами володієте Ви, Елізабет?
— Трохи знаю італійську, розумію іспанську, тепер вивчаю українську.
(Засвідчую: якби кожен з нас так володів англійською, як Елізабет українською,
то не страшно їхати і в Америку — прим. авт.).
— Чи звикли Ви до нашої їжі, побуту?
— Мої улюблені страви — червоний і зелений борщ, дуже смачний у вас
чорний хліб. Вареники я їла ще вдома, у нас вони вважаються польською
стравою. Тепер я знаю, що це не так. Вдома ми споживали страви італійської,
китайської, мексиканської та інших кухонь. Люблю гостре, аджику, наприклад.
У вас вперше попробувала квашені помідори (квашені огірки і в нас є).
Це просто супер! Різниця в тому, що у вас їдять відразу і перші , і
другі страви. А в нас щось одне.
Ваші люди багато уваги приділяють зовнішньому вигляду
і це добре. У нас же ніхто не звертає уваги на волосинку, яка прилипла
до костюма. І в квартирах у вас чистіше, охайніше. В Америці не звертають
уваги білий ти чи чорношкірий, гей чи лесбіянка. У вас до цього трохи
інше ставлення.
— Чи подобається Вам у Сокалі?
— Дуже. Знаєте, вдома я трохи малювала, а тут, в Сокалі, пишу багато
віршів. І не можу зрозуміти — чому? Мої колеги, які роз’їхалися по великих
містах, кажуть: ну, що там в такому маленькому місті цікавого? А у вас
чудові люди, прекрасні діти, гарний музей... Я знайома з отцем Кащуком,
була в церкві св. арх. Михаїла і в церкві Єгови. Ще не була у церкві
св. Миколая. Я вільно розмовляю з сокальчанами — на ринку, пошті, в
крамницях. І ми чудово розуміємо один одного.
Я приїхала з міста Омага, штат Небраска. Клімат у нас схожий з вашим,
так що почуваюсь тут добре. Тим більше така чудова тепла осінь. Люди
у вас працьовиті, практичні. І я багато чому навчилася. Коли приїду
додому, здивую всіх. Мені ще залишилось рік бути у вас. Але сподіваюсь
знову приїхати в Україну. (Додам від себе: Елізабет користується Інтернетом
і запустила на сайт свою розповідь про Сокаль. Запитувала мене, чи можна
дописувати до газети — авт.).
— В яких ще країнах, Елізабет, Ви побували?
— Народилась я в Італії, але практично не пам’ятаю її. Була в Польщі,
Австрії, Чехії, Німеччині, Румунії, Франції, Швейцарії, Еквадорі — туди
їздила ще студенткою, із другом. Вже з України їздила в Англію. Зрозуміло,
в мене особливе почуття до Італії, там мені більше подобається біля
моря. На Різдво поїду додому. І, звичайно, повезу подарунки з України
— писанки, шоколад «Світоч», ялинкові прикраси, українські вишиванки,
які мені дуже подобаються. Буду розповідати про вашу чудову Україну.
— Дякую за розмову.
^
Інтерв’ю взяла
Валентина БЛУДОВА.
"Голос з-над Бугу" /25 листопада 2005р.
НОВИНИ
СОКАЛЬЩИНИ
