ПОКОРИ ПОЗБУДЬМОСЬ

Від вражої кривди людські душі клекочуть,
А кучмівські клани підсипають біди,
Нашій юній Свободі загибель пророчать,
Нашу правду до згуби ведуть, в нікуди.
Амбіційність залишмо, шановні панове,
Яка нам зневіру, сумнів, розбрат несе.
Будім совість людську, міркування здорове,
До Вітчизни любов піднесім над усе.

Щоб не вів в Київ-град Кравчук жида на мера...
Подумати треба... він же був президент!..
Та кияни – народ! І підступна холера
При тодішній нагоді нас не знищила вщент.
Ми рідної мови у столиці зреклися,
Не соромлячись світу, пестим мову заброд,
До чого, хохли, ви уже дожилися,
Що Кнесет в Верх. Раді побачить народ.
Тебе кривдять, моя українська державо,
У безодню штовхають проросійські мужі,
Розкрадають, ганьблять і сміються лукаво, -
Із народу ссуть кров ненаситні вужі.
А щоб йти в майбуття, нам господаря треба,
Бо від злиднів тяжких не спасе чужинець,
І не ждім, не посиплеться манна із неба, -
Без старань не впаде на нас слави вінець.
У єднанні лише знайдем силу, братове,
Що віками народ зберіга від розтлінь,
І для нації є тим осердям здоровим,
Яка служить живцем
 для
  усіх
   поколінь.