Т.МАРКЕВИЧУ

Якби знайти такого в слові дива,
Щоб раптом українців відродило,
Щоб рідної не відрікались мови,
Їх до єднання звали б гени в крові.
Раба прогнало б з їхніх душ навічно,
Що загніздився в них в часи трагічні, -
Манкурти пощезали б, яничари.
Та інші поросійщені примари,
Що разом з ворогами лихо творять...
І враз поменшало би злиднів, горя,
Бо нам рости в сіянні „Заповіту”,
Щоб дивували люди всього світу.
Щоб ми Свободу серцем полюбили,
І шанували б предків, їх могили,
І на землі, на нашій, на великій
Постали б люди, зовсім не дволикі.
Щоб слово-чар звістило землю й небо,
Що українцям чесну владу треба,
Бо час нам жити у сім’ї єдиній,
В добрі і славі, в рідній Україні.