ВІЛЬЯМУ В КАНАДУ

Наше рідне село Томашівці
На похилих горбах в Прикарпатті.
З нього ми розбрелись на всі кінці,
Бо нас гризла біда в рідній хаті.
Барви осені слалися лісом,
Над потоками верби шуміли,
А війни смертожерна завіса
Покривала всіх саваном білим.
Всім вже мріялось жить в непокорі,-
Окупанти набридли огидні.
І дівалися люди, мов зорі,
Побратими, і друзі, і рідні.
Полонив нас фашист рудочубий,
По Дортмундах ганяв, по Зальцбургах,
На чужині страждав люд наш любий,
Мучив газом його швабський мурга.
Не хотілось служити німоті,
Та війна розвела нас назавше...
Ти - в Канаду, я - в дебрище наше
Рятувати людей від забродів.
Ти чомусь став в Канаді Вільямом,
Я в Карпатах боровсь за Свободу,-
У підпілля пішов партизаном,
А в тюрмі нарекли “Враг народу”.
Галичанам неволя набридла
І ми били всіх песиголовців,-
Різношерстна забігала гідра,
Як нахабне щуря в мишоловці,
Бо вже всяк нас і бив, і калічив,
На свій лад нашу долю тривожив,-
Ми загарбникам глянули в вічі,
І сказали: - Геть плем’я вороже!
Окупанти відчули негайно,
Що минулося їх панування,-
Галичани б’ють міцно і файно,
Україна не терпить знущання.
Твого тата убили АКісти,
Хоч не мав він гріха, ні провини,
Та їм в наше життя хтілось влізти,
Вбити свого ворожого клина.
Зайди матір в тюрму засадили:
Контингент не здала удовиця,
І в колгосп йти не мала вже сили,
Бід зазнавши на власному віці.
В Казахстан везли матір етапом,
У Кенгурі померла під танком...
Там погинуло в’язнів багато,
Недіждавшись жаданого ранку,
Брат з сестрою із голоду пухли,
Від напасті проклятої хворі,
“Визволителі” сліпли і глухли -
Все розкрали, що було в оборі.
Та сильніший вогню Прометея
Дух розп’ятого в тюрмах народу,
Що життя віддає за ідею,
І найкраще цінує Свободу.
Такі люди і в нас, в Томашівцях,
І тому ріднимось ми з тобою,-
Це прекрасно, що ми українці,
То понехтуймо горем, журбою.
Ти з Торонто приїхав до Львова,
Ми зустрілись живі і радієм,
Мабуть в когосоь з нас кінська підкова, 
Бо звершилися бажані мрії.                   
Обнімаю тебе з океаном,
Мій Василю, мій друже і брате,
Радий бачити я тебе паном,
Спішу щиро тебе привітати,
Хоч сто років живи, а ще й більше,
Нехай веснами повняться зими
І молімось, щоб нарід вільніше
Жив, де ми розважались малими.
В селі рідному, у Томашівцях,
Волі дух в кожній хаті панує,
В кожнім серці в усіх українців
Дух Степанових хлопців нуртує.