ВСТАНЕ ДИВОСИЛА...

Мій край прищух, не дихає весною,
Холодність в хмарній товщі залягла,
Відчуженість полоще нас ганьбою,
Тривожить люд нашарування зла.
Бруньки заціпеніли на деревах,
Їх мерзлота ляка і сніг з дощем,
Дошкульний вітер наростає ревом,
По тілу проповза тремтливий щем.
Люд український бродить білим світом,
Чаїною зажурою ячить,
А щоб в зневірі більш не бовваніти,
То хай душа бунтує і кричить,
Від ґвалтувань повстане дивосила,
Яку виборюємо сотні літ,
Яку Москва в неволі ледь не вбила...
А з нею йти нам у широкий світ.