ПРОЩАННЯ З СИНОМ

За селом строчили скоростріли,
Рвалися гранати в передранні,
Смерть шугала в димові з тротилу,-
Бились з москалями партизани,
Трьох півмертвих мучили поганці,
Вирізавши тризуби на чолах,
І, опісля, на Великдень вранці,
Під парканом кинули край школи.
Сонце глянуло з-за хмар багрово,
Не паски несли мами, бабусі,-
Всіх людей зганяли примусово,
Пізнавати вбитих кожен мусив,
-Етот сын твой?! - ревкнули чекісти
Матері, що йшла сумна, пречиста,
Їй в очах пливли круги барвисті
І печаль тьм’янила небо чисте.
Вона ж вбитого впізнала сина...
Та в собі втаїла приступ болю,
Уявивши в муках Україну.
І її страшну, нужденну долю.
І на сині погляд зупинивши,
Рятівна у мами зблисла думка,-
Треба ж було захищати менших,
Від катів шукала порятунку,
Й мовила: - У сина сині очі,
А в цих ями кров’яні зіяють,
Повиймали дикі поторочі,
І тепер їх Бог лише впізнає.
Подумки прощалась мати з сином,
З його тілом у синцях, у ранах...
- Видно, кожен по-геройськи гинув,—
Відповіла ворогові мама,
-Еще смеешь здесь при всех ругаться?!!
Видишь - мы врагов своих убили!
Им хотелось украинской власти...
- От за що над ними поглумились,
Пошепки промовила матуся,
І дістала шомполом по спині,
І сивіли в неї коси русі,
І прощались з сином очі сині.