425
*
кудись поділась ця стриманість, ця
повага. Ми всі враз перетворились на тих гімназистів, якими були 50 років тому,
і цих 50 років якби не було.
Не знати навіть,
звідки взялись колишні наші вислови, жарти, симпатії. навіть мова ця, якою ми
говоримо тепер, зосталась там десь за стінами гімназії, а появилась та, що ми
нею користувались будучи гімназистами з буквою „ґ“, м’яким „л“ та словами
античного походження.
Ми сміялись і
плакали від щастя, радощам не було меж. Дальше розійшлись всі в свої класи,
яких дехто навіть знайти не міг. Сумно нам зробилось тільки тоді, коли прийшли
в клас, бо із колишніх 58 учнів було нас тільки 16. Так бракувало нам строгого
і діловитого Івана Стрільця, cтарости класу Святослава Мельничука, Павла
Гнатюка, завжди задуманого Михайла Цвяха, не по літах серйозного Івася
Ващишина, з ноткою гумору Павла Тхора, Гриця Дещиці, Івася Притулки, Петра
Білика, Стефка
Боба, Івася Кичуна, чи завжди веселого Василя Завадського, ?кий завжди
вмів знайти вихід навіть з найскрутнішого становища. Всі вони, зрештою і не
тільки вони, були в УПА, і про долю їх ми або нічого або майже нічого не
знаємо.
Почали складати
список колишніх однокласників, і це нам не зовсім вдавалось, бо дехто навіть
забув, з ким сидів. Але до наступного дня ікось трохи владналось,
і на ранок другого дня в списку до числа 58 нам вже невистачало тільки трьох
учнів.
Ввечері у
ресторані вечеря і вечорниці „В своїй хаті своя правда“. Обслуга ресторану в
сокальських народних строях. Чого там тільки не було на тих вечорницях: і
ворожба на варениках, побутові сценки і навіть циганка-ворожка, українські
танці, жарти, та хіба все згадаєш. Здавалось нам, що ми знову такі, як 50
років тому.
Треба відмітити,
що надзвичайний талант організаторів вечорниць залишив незабутнє враження у
всіх нас, за що їм честь і хвала. Ночувати пішли всі в школу-інтернат, колишню
гімназійну хлоп’ячу бурсу. Тут теж мила несподіванка, бо можна було знайти
кімнату, в якій колись жилося, навіть „своє ліжко“.
Довго в ніч
спілкувались між собою, згадували минуле, гімназію і не- надто веселе прожите
потім, так що на сон часу майже не зосталось. Але що там сон, в такі хвилини не
до нього. А з ранку зустрілись знову всі в саді школи-інтернату, як колись
бувало в погожі весняні дні перед наукою на гімназійному подвір’ї, де іноді на
розлогому яворі давали концерт гімназисти на чолі з О. Базилевичем, званим нами
„Базильком“.
Другий день
конгресу, офіційна частина, після сніданку в ресторані почалась із зборів в
актовому залі школи-інтернату. Тут проходив науковий симпозіум „Українська
гімназія — Україні й світу“, до початку якого було опубліковано окремою
брошурою ЗО доповідей, опрацьованих колишніми нашими гімназистами. Були
доповіді, спогади учасників конгресу, і навіть ділився спогадами професор
Михайло Тимошик (який чи не одинокий із наших гімназійних викладачів остався
життєво активним). Опісля робота в секціях. |