414
*
ла. У березні серед ночі мене та
інших учнів і отця Кохалевича польські вояки побили, а гімназію розігнали.
Особливо жорстоко поводилися, коли дізналися, що я з Боратина. Попередили мене
і мою сестру Надію (тепер Микуляк, яка була також гімназисткою), щоб нас до
8-ї години у Белзі не було. Це було якраз у річницю спалення польського села
Острів. У цю ніч на світанку до Боратина виїхало з Белза польське військо, а з
Кристинополя поліція з совєтськими прикордонниками. Шквальний вогонь вояків
УПА і захисників села зупинив нападників, але відступаючи вони спалили дощенту
село Маджарки (тепер не існує), що знаходилося між Боратином і Кристинополем.
Ранком, покидаючи
Белз, коли ми з сестрою були біля залізничного вокзалу, то бачили поранених
польських кіннотників, які поверталися у місто. По дорозі, прямуючи до Жабча,
ми побачили величезні клуби диму. У Жабчі люди також очікували нападу. Тут нас
прихистили у бункері, і лише після обіду ми підійшли до Боратина, де натрапили
на відділи УПА, які залишали село разом з бійцями самооборони і прямували до
Себечева. Ми з сестрою хотіли йти з ними, але нам не дозволили, оскільки
сподівалися чергового бою.
На світанку
наступного дня догоряли Маджарки (2 км від Боратина). Увійшовши в Боратин, ми
побачили порожні будинки, в тому числі й наш, з різним домашнім крамом на
подвір’ях. Сусід, який приїхав саньми за продуктами, поінформував нас про
ситуацію і забрав з собою. Тоді ми почали шукати своїх батьків, яких знайшли у
Мошкові. Я описав детально той день тому, що саме тоді було розігнано Белзьку
гімназію. Свідоцтва про навчання, написані рукою, нам роздали професори
Олійник і Козак.
Село і далі жило у
тривозі, про що треба було б писати окремо, оскільки бій з енкаведистами
Сокаля повторився ще раз, тепер зі значними людськими жертвами, захопленням
бійців самооборони, котрих передали полякам Забужжя, і більшість з них
загинула безслідно. Лише декільком вдалося врятуватися після того, як їх, тяжко
тортурованих, викинули вмирати. Була поранена моя сестра Надія, продовжувалися
наїзди, село не мало сил протистояти, і населення змушене було у 1946 році
покинути його, виїжджаючи до Совєтського Союзу.
Серце щемить, коли
згадую про значні жертви цієї боротьби, серед них тодішнього „Юнацтва“
Сокальської гімназії. Із десяти юнаків нашого класу залишилися живими двоє, а
тепер насправді я один. Саме тому вважаю потрібним поділитися своїми спогадами,
щоб зберегти пам’ять про юних героїв, що полягли у боях за незалежність
України. |