397
*
чи не всю гімназію. Донесли й директорові, бо вже на наступній
лекції він прислав по мене сторожа. До того часу він мене й на очі не бачив, бо
ж це був початок шкільного року, і напевно чимало здивувався, коли перед ним
станула не якась грізна „гайдамачка“, а мале перелякане дівча. А лякатися було
чого. За таке могли мене усунути з гімназії (два роки тому мого брата Нестора викинули
за меншу „провину“ та ще відібрали право вступити в будь-яку іншу державну
гімназію). Врешті директор грізно промовив: „Невже учениця не знає, що це
польська гімназія, отже, й молитися треба польською мовою і не демонструвати
тут каригідне зухвальство?“ Я змобілізувала всю свою відвагу і сказала: „Пане
директоре! Два тижні тому на лекції польської літератури ми читали поему про
дівчину, яка у школі під російською окупацією посміла молитися по- польському,
незважаючи на можливість суворої кари. Це нам подано як приклад героїзму,
гідного наслідування. Я так і зробила, отже чому в попередньому випадку це
героїзм, а в моєму — каригідне зухвальство?“ Моя заява спершу відібрала йому
мову, а тоді він заверещав: „Забиратися до кляси!“
Можливо, що на цьому все й забулося б, якби не
моє поновне „зухвальство“. Коли врешті закінчилися лекції у тяжкій для мене
гнітючій атмосфері і настав час молитви, а я не вставала з місця, з усіх боків
почулися злісні вигуки: „Дижурна, молитися!“ Коли це повторив також учитель,
мені не було іншого виходу — я встала, знову перехристилася три рази і
розпочала: „Богородице Діво...“ В той момент усі польські учні, згідно з
домовленням, брутально перервали мою молитву і голосним хором проказали свою:
„Здровась Маріо, ласкісь пелна...“ Після того мені годі було сподіватися
пощади. Директор радо усунув би мене з гімназії, якщо б це залежало тільки від
нього, але він був змушений скликати вчительську конференцію в тій справі, і
там оборонили мене вчителі-українці, а в першій мірі наш катехит, о. д-р Теодор Вергун.
Мені дозволили вчитися далі, з умовою, що таких демонстрацій більше не буде.
На всякий випадок з мене зняли обов’язок чергування на майбутнє.
З того часу мені було ясно, що відтепер я
муситиму зважати на кожен свій крок і вчитися так, щоб не дати нікому
будь-якого приводу для переслідування. Я училася наполегливо і завзято, пильно
виконувала всі завдання, а мої відповіді у клясі були не лише правильні, а й
виголошені виразно і сміливо, бо матеріал я переважно вивчала напам’ять, що
давалося мені без особливих труднощів. Приблизно в половині року всім стало
видно, хто веде перед у клясі, і тоді ставлення польських учнів до мене
цілковито змінилося. Кожного дня хтось із них просив допомоги: тому пояснити
складну математичну формулу, іншому допомогти перекласти латинський текст, а
ще іншому виправити домашнє завдання з літератури. Моє кінцеве свідоцтво
викликало чималу сенсацію у гімназії. Навіть учні старших кляс приходили і
просили показати їм це „чудо“: всі мої оцінки вийшли на „дуже добре“, що було
майже неможливо осягнути, а тим більше будь-кому з українців.
На другий рік ситуація змінилася докорінно:
пихатих поляків не стало, бо нас „визволила“ совєтська влада і настановила
нові порядки. На- |