397

чи не всю гімназію. Донесли й директорові, бо вже на наступній лекції він прислав по мене сторожа. До того часу він мене й на очі не бачив, бо ж це був початок шкільного року, і напевно чимало здивувався, коли пе­ред ним станула не якась грізна „гайдамачка“, а мале перелякане дівча. А лякатися було чого. За таке могли мене усунути з гімназії (два роки то­му мого брата Нестора викинули за меншу „провину“ та ще відібрали право вступити в будь-яку іншу державну гімназію). Врешті директор грізно промовив: „Невже учениця не знає, що це польська гімназія, отже, й молитися треба польською мовою і не демонструвати тут каригідне зухвальство?“ Я змобілізувала всю свою відвагу і сказала: „Пане дирек­торе! Два тижні тому на лекції польської літератури ми читали поему про дівчину, яка у школі під російською окупацією посміла молитися по- польському, незважаючи на можливість суворої кари. Це нам подано як приклад героїзму, гідного наслідування. Я так і зробила, отже чому в по­передньому випадку це героїзм, а в моєму — каригідне зухвальство?“ Моя заява спершу відібрала йому мову, а тоді він заверещав: „Забирати­ся до кляси!“

Можливо, що на цьому все й забулося б, якби не моє поновне „зух­вальство“. Коли врешті закінчилися лекції у тяжкій для мене гнітючій ат­мосфері і настав час молитви, а я не вставала з місця, з усіх боків почули­ся злісні вигуки: „Дижурна, молитися!“ Коли це повторив також учитель, мені не було іншого виходу — я встала, знову перехристилася три рази і розпочала: „Богородице Діво...“ В той момент усі польські учні, згідно з домовленням, брутально перервали мою молитву і голосним хором про­казали свою: „Здровась Маріо, ласкісь пелна...“ Після того мені годі бу­ло сподіватися пощади. Директор радо усунув би мене з гімназії, якщо б це залежало тільки від нього, але він був змушений скликати вчительську конференцію в тій справі, і там оборонили мене вчителі-українці, а в пер­шій мірі наш катехит, о. д-р Теодор Вергун. Мені дозволили вчитися да­лі, з умовою, що таких демонстрацій більше не буде. На всякий випадок з мене зняли обов’язок чергування на майбутнє.

З того часу мені було ясно, що відтепер я муситиму зважати на кожен свій крок і вчитися так, щоб не дати нікому будь-якого приводу для пере­слідування. Я училася наполегливо і завзято, пильно виконувала всі зав­дання, а мої відповіді у клясі були не лише правильні, а й виголошені ви­разно і сміливо, бо матеріал я переважно вивчала напам’ять, що давалося мені без особливих труднощів. Приблизно в половині року всім стало видно, хто веде перед у клясі, і тоді ставлення польських учнів до мене цілковито змінилося. Кожного дня хтось із них просив допомоги: тому пояснити складну математичну формулу, іншому допомогти перек­ласти латинський текст, а ще іншому виправити домашнє завдання з лі­тератури. Моє кінцеве свідоцтво викликало чималу сенсацію у гімназії. Навіть учні старших кляс приходили і просили показати їм це „чудо“: всі мої оцінки вийшли на „дуже добре“, що було майже неможливо осягну­ти, а тим більше будь-кому з українців.

На другий рік ситуація змінилася докорінно: пихатих поляків не ста­ло, бо нас „визволила“ совєтська влада і настановила нові порядки. На-