393
*
Вже після візиту
воєводи мене виписали на роботу. Тим разом я дістав легшу роботу при укладанні
доріжок на території табору. В’язень інж. Мілянич позначив дороги, а ми, Степан
Мочульський (пізніше адвокат у Львові), Опришко, молодий хлопець зі Стрия і я
викладали ті дороги камінцями, т. зв. котячі лоби. Це вже була легша робота,
нас принаймні не гонили і не цькували собаками. Раз у час роботи підходить до
мене поліціянт і каже йти за ним. Завів мене до начальника табору. Мушу кілька
слів сказати про нього. Це був майор поліції Грефнер. Низького зросту, дуже
товстий, дуже дбав про дисципліну і при тому дуже справедливий. Як поліціянт
ставив арештованого до карного рапорту, то він вислухував поліціянта, а відтак
арештованого. Як бачив, що поліціянт не має рації, карав його нарівні з
арештованим. Грефнер попросив мене сісти, почастував сигаретою, якої я,
очевидно, не прийняв і почав розповідати, як у час війни 1918 року він служив
в австрійській польовій жандармерії. У прикордонній смузі в містечку Варяжі
він снідав зі знайомим у ресторанчику. їли оселедця (це був четвертий рік
війни, але оселедці продавалися). Тим оселедцем він подавився і то так, що
почав душитися. Тоді від другого столика, де сиділо двох офіцерів-саперів,
старший з них піднявся і як ударив його в карк, то той оселедець вилетів аж на
стелю. Вони тоді познайомилися і ще пізніше декілька разів зустрічалися. Я сказав,
що я знаю цю історію від мого батька і знав навіть того ветлікаря з Белза, з
яким він снідав. Грефнер пообіцяв мені, що як буде найближче звільнення з
табору, то він постарається звільнити мого брата, що він має точні відомості
про всіх арештованих, він знає, що я є членом ОУН, що я нікого не застрелив і
не підпалив поміщицьких стирт, але та робота, яку ми ведемо серед населення,
більше шкодить польській нації на східних кресах Польщі, ніж якісь
експропріяції, та що польський уряд мусить уживати найсуворіших заходів, щоб
припинити цей процес. Тому не дивно, що арештовані тепер голодують, і Янів
виглядає тепер, як лелека, лишилися з нього тільки тонкі сухі ноги і довгий
сухий ніс. Після такого „курорту“ відхочеться вам, тобто арештованим, більше
займатися політикою.
У першій половині
вересня після роботи нас усіх поставили в ряди і почали викликати по прізвищах.
Так викликали майже 100 в’язнів. Це був перший транспорт звільнених. У нього
попали всі поляки, комуністи з Варшави, комуністи з Галичини, комуністи з
Волині, а решта, тридцять кілька осіб — це наші хлопці з Галичини й Волині. Мій
брат, мимо обіцянки коменданта табору, в транспорт не попав.
Через кілька днів
знов почали привозити нових в’язнів. Тим разом було багато комуністів з Волині
і націоналістів, зокрема націоналістів із Тернопільщини, Станіславщини та інших
районів. На Волині тоді розгромили якусь комуністичну організацію, багато
посудили і багато привезли до Берези. І знов пішли табірні дні праці, знов
гоніння і побої.
У другій половині
грудня приїхав якийсь міністр. Нам оголосили, що як хтось має якісь скарги або
просьби, щоб записуватися на авдієнцію. |