339

середню школу, після якої вступив на кінорежисерський факультет інсти­туту ім. Карпенка-Карого. Нині він режисер художніх фільмів Одеської кіностудії, автор художніх кінострічок: „Хліб дитинства мого“, „Багряні береги“, „Князь Данило Галицький“, „За межами болю“, „Люди з номе­рами“, „Українська хвиля“, „Секретний ешелон“ та ін.

У 1956 році Григогрій Лупій домігся переводу на роботу до Львівсь­кого тресту „Львівкомунжитлобуд“. У 1961 р. закінчив заочно Львівсь­кий житлово-комунальний технікум, а у 1970 р. — інженерно-будівель­ний факультет Львівського політехнічного інституту. З того часу понад 20 років працював у Львові реставратором. З 1991 року він став директо­ром Історико-культурного музею-заповідника „Личаківський цвинтар“. У 1993 р. розпорядженням голови Львівської облдержадміністрації при­значений уповноваженим облдержадміністрації з питань охорони пам’ят­них місць на Львівщині. Більше 15 років був членом Президії обласного Товариства охорони воєнних могил, належав до спілки журналістів та до спілки письменників України, Львівського осередку пластунів-сеньйорів України. Автор книжок: оповідання „Смерекова Колонада“ (1967), істо­ричного нарису „Львівські Винники“ (1968), „Оборонці Львова 1918- 1919 рр.“ (1993), повісті „Лицар України“ (1994), історичного нарису „Львівські хрести і перехрестя“ (1994), ілюстрованого путівника „Історико-культурний музей-заповідник „Личаківський цвинтар“ (1996), числен­них статей і публікацій. Автор проектів пам’ятників борцям за волю України, споруджених в селах: Бишків, Новій Кам’янці, Кіптях, Голе Равське, Річки Жовківського району; пам’ятника на могилі масово роз­стріляних НКВД 26.06.1941 р. у Львівській тюрмі по вул. Лонцького, 1; пам’ятника політв’язням, спорудженого 1995 р. на полі № 82 Личаківсь- кого музею-заповідника; надмогильного пам’ятника визначному громад­ському і політичному діячеві та патріоту України — Юліяну Романчуку (1842-1932) та його сину-художнику Титу Романчуку на полі № 69, спору­дженого у 1996 р.

Григорій Лупій мав державні відзнаки: „Заслужений працівник кіне­матографії“ (1973), „Заслужений діяч культури України“ (1994), нагоро­джений медаллю „За доблесну працю“ (1970), почесним орденом „Січо­вий хрест“ (1995), пам’ятним знаком України „50 років визволення Укра­їни“, нагрудним Хрестом Народного Руху, „За боротьбу з фашизмом у Другій світовій війні“ (1939-1945).

Був одружений, мав троє дітей. Старша дочка Володимира — худож­ник, друга Леся — економіст, син Тарас — реставратор. Мав трьох ону­ків, які закінчили Львівський університет.

Помер 19.12.1996 р.

Олег РОМАНІВ