НЕ ДОМИСЛИВ БОГДАН

   Немов прокляття ожива
   Рік тридцять третій...
   Голод... Голод...
   В.Крищенко.
Людям скніло в очах, , нипав селами жах,
Штучний голод спустошував хати.
Люд, що мав усе з’їв, їли кішок і псів, -
Комунізм сотворив те прокляття.
Умирали в хатах, на шляхах, у містах,
Лободу поз’їдавши і зілля,
Начебто знехотя своє рідне дитя
Мати вбила в момент божевілля.
Всіх ховали, будь-як, без попа і дяка,
Півживих ще скидали до ями,
Віз під трупом дренчів, гули сови вночі,
Як чекісти знущались над нами.
Дух свободи пригас, а „керуючий клас”
Не знаходив в знущаннях границі.
І дійшло до того, що з народу мого
Яничари й манкурти є ниці.
Вдовольнивсь „старший брат”,
Руки вмив, як Пілат,
Коли Коба гнобив Україну,
Напустивши туман на зловісний свій план...
Тільки зойк поневолених линув.
В ті жахливі роки більшовицькі шпики
Серп і молот до купи зліпили,
І те плетиво зла з п’ятикуткою враз
На ярмо Україні прибили.
Недомислив Богдан, що московський тиран
Заведе Україну в оману.
Через призму віків відгадати не вмів
Його думку підступну, тиранну.
ЧИ МИ РАБИ?
   Соромтесь нас, бо ми раби,
   Встидайтесь нас, онуки,
   Бо ми жили не з боротьби,
   А з підлої принуки.
   Д.Павличко.
Які раби? Онуче мій!
Читай і поміркуєш:
Пронісся кров’яний прибій.
Не буцім-то, не всує,
Вмирали хлопці на горі,
Бійці УПА, край хати,
А хтось сміявся у дворі
І слав на них прокляття
Той хтось ще добре не збагнув,
Що в ту скрутну годину
Ворог клав юність у труну,
А з нею Україну.
Немов сьогодні, в Калуші
Я бачу ту хатину...
Війнуло холодом в душі, -
Убили там дівчину.
Богданка звалася вона,
Була красуня пишна,
Прошила куля навісна
Таку красу навмисно.
...Вони рабами не були,
Не стали на коліна,
Ідеї їх у бій вели
За волю України.
Їх не лякав страшний терор
І розстріли в підвалах, -
Били фашистів і потвор
Червоних в дні криваві.
На бій ішли з НКВС,
А ще були акісти,
Ворог у хату пер, як пес,
Мов хтів нас всіх поїсти.
А наші матері святі
В Сибірі мохом вкриті,
Лежать в могилах без хрестів, -
Будь-як в землі зариті.
Не принесе на гріб правнук
Троянду прабабусі,
І дідуся вбив політрук
У станіславськім лісі.
А хтось сприйняв більшовика
Й лизав йому підошви,
І плазував гірш слимака, -
Щоб жити краще й довше.
Чи ми раби, чия вина?..
Правнук в тім розбереться.
Хтось в ліс ішов,
Хтось оминав, -
Чого ж бо так ведеться?!.