24
*
Nuncyuszow, т. II, стор.
410). Відомості, як бачимо, суперечні. В одному місці говориться про убожество
сокальського монастиря, який доводилося львівській Ставропігії підпомагати
церковними книгами, а на іншому місці говориться аж про архімандрію. Прослідження
історії сокальських Василіян могло б бути вдячним завданням для дослідника
української культури. Є навіть познаки, що в Сокалі крім чоловічого монастиря
був і жіночий. В Городиському пом’янику (в кристинопільській бібліотеці) є записка:
„А се упис інокині Пелагії з Сокаля...“
Безсумнівнимжемчугом традиції
й мистецької старовини українського Сокаля є його мурована церква святого
Миколи. На жаль, ні її історична, ні мистецька цінність ніким досі не
просліджені. А шкода. Бо ця невеличка церковця, побудована на горбку над
Бугом, з своїм трьохнавним, трьохабсидним заложенням, промовляє до нас формами
дуже старої українсько-візантійської традиції.
Вищезгадана
церква Пречистої стояла біля неї та обидві були обведені спільним муром і
обидві разом творили, може, комплекс монастирських забудовань.
Коли
її збудовано? Невідомо. Напевно не пізніше XVI в., а може, ще раніше. Посвячена
вона пам’яті перенесення мощів св. Миколи з Миру в Лікії до Барі, а що цього
свята нема в православному календарі, то це декого навело на думку, що
побудовано її наприкінці XVI в. — в зв`язку з унією, а може, й для її
поширення. Це можливе, але й не виключена старша дата, за якою промовляла б
середньовічна конструкція мурів і „немодна“ вже в нас у XVI віці
архітектоніка.
12
листопада 1669 р. митрополит Колєнда, повертаючися з коронації Михайла Корибута
Вишневецького, відбутої в Кракові, прислав Миколаївській церкві ікону св.
Миколи, що збереглася у великому вівтарі донині. Свідчило б це про факт, що в
тому часі належала наша церква до уніятів, тоді як, за словами традиції,
православні ходили до церкви Пречистої. Чи, однак, могло б це діятися на одному
ґрунті, в нутрі спільних цвинтарних мурів, можна сильно сумніватися. В 1694 р.
церкву обновлено, про що свідчить напис, уміщений над церковним хором.
З
1731 р. збереглася до нас візитація, в якій заслуговує на нашу увагу початковий
уступ: „Сама церква мурована, з давніх-давен (ех antiquitatae) не була крита
зверху, але тільки засклеплена, тепер одначе покрівлею і банею високою украшена“. Як бачимо,
незгідне з старою архітектонікою церкви накриття походить щойно з першої
половини XVIII в.
В
1754 році належала вже наша церква до світських парохів, що в підписі першого
з них, о. Стефана Оролевського,
виразно зазначено.
Під
час основної обнови церкви за душпастирства о. Івана Ціпановського
(1853—1877) розмальовано її в нутрі, старий іконостас заступлено новим,
уставлено бокові престоли і взагалі позатирано сліди глибокої старовини, яка
до того часу зберігалася в обстанові церкви. Остання обнова, переведена в 1927 р., була більш оглядною й
згідною з основами зберігання пам’ятників глибокої старовини, яких у нас і так
небагато. |