20
*
„Бийте,
добувайтеся до тих поганців“, увірвалися досередини, духовників побили й
пошарпали, св. Тайни по землі розкинули й нотами потоптали,
образ св. Йосафата зі стіни скинули й порубали, кричучи, що це не Йосафат,
але „душехват“, тіло покійного о. Василя Черникевича, що лежало на марах готове
до похорону, збезчестили, за бороду шарпали й нахвалялися собакам на поталу
викинути, вівтар спрофанували, усі книги забрали і, погулявши по церковних
домах, усе знищили й сплюндрували...“
Так
говорить позов, самозрозуміло перебільшуючи все й опоганюючи мотиви, які
спонукали сокальчан до такого святотатства. Для нас ці мотиви ясні й
зрозумілі. Вони теж ще раз порвали сокальчан до нового збройного зриву в
момент, коли над Сокалем знялося криваве полум’я Хмельниччини.
Львівський
райца Самійло Кушевич, описуючи переможний похід Хмельницького крізь Галичину,
в своєму листі з 7 вересня 1648 р. говорить, м. ін., що „Pod Sokalem in armis stanlo skonfederowane chlopstwo.
Znalazla sis zdrada w miescie tamecznym і zaraz zaplat odniosla mieczem. Co sie tarn stalo dalej,
nie wiemy“.
А
що там сталося, ми знаємо. Костомарів оповідає, що з наближенням Хмельницького
сокальські православні кинулися до нього як до спасителя й разом з
козаками пограбили католицькі
костели, причому навіть кості покійників викинуто з домовин. Хмельницький стояв
тоді табором під гаєм Валявкою, де донині збереглися сліди окопів. Коли
Хмельницький пішов з-під Сокаля на Львів, почалася чорна ніч відплати для
православних. Поляки, які тепер стяглися з усіх усюдів до міста, почали ночами
нападати на українські доми, вирізували їхніх мешканців, а тіла вбитих кидали
до Бугу.
Літом
1649 р. скликав король Ян Казимир під Сокаль посполите рушення, яке вийшло
відтіля проти Хмельницького під Топорів і Збараж.
В
1650 р. почалася будова монастиря й костела Бриґідок
коштом Христини з Любомирських Потоцької, але в 1655 р. знищили його козаки
Хмельницького.
У
1651 р. відбулося під Сокалем чергове посполите рушення, під час якого
відсвятковано ювілей папи Інокентія X з особливою парадою й пересадою
екс-кардинала й єзуїта на престолі.
Розгром
української армії під Берестечком, спричинений зрадою татар, приписували
поляки особливій ласці неба, позисканій сокальською парадою.
Ще
раз навідується Хмельницький до Сокаля в 1655 р., але тим разом його прихід не
викликав уже такого вибуху захоплення, як у 1648 р. Раз, що польська „вендетта“ занадто
врізалася в пам’ять приборканого українського населення, а друге, що похід
Хмельницького й тепер не був нічим більше понад тактичний маневр, а визволення
Галичини й приєднання її до Придніпрянщини було й тепер поза межами цього
маневру. Зневіра в успішність збройного зриву далася тут відчути в цілій повні.
|