Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua                             /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Обговорити на форумі

повернутися  на головну Храму серця
повернутися до травневого номеру
  
Історія
 

Трагічний відгомін Городилівської землі...

14 травня – день, коли все довкола співає подяку та шану Матері. Проте в історії с.Городиловичі він має не зовсім святкове забарвлення. Скажімо, навіть трагічне.
Цього дня, 60 років тому, примусово вивозили жителів села, без будь-яких надій на повернення...

1946 р. «В неділю рано...»
«В неділю рано, ще сонце не сходить, Городилівські люди із села виходять...» – це слова пісні, яку співали городилівські жителі зі сльозами на очах, покидаючи рідне село. Її автор – Ольга Мадзьопа (1923 р.н.), жителька Городиловичів, тоді молода дівчина 23 років. Саме 10 травня сумна звістка облетіла село. Люди, беручи із собою найнеобхідніше, з болем покидали все, що було миле та рідне серцю. Жителів с.Городиловичів відправляли на Тернопільщину, у польські колонії. Вибирались зі села декілька днів.
Виїжджаючи, забрали зі собою й ікону Городилівської Богородиці. З розповідей о.Ореста Рубеля, у 1941 р., коли почалася війна, люди боялися, що може згоріти церква і хотіли забрати чудотворний образ у село. Але спроба зняти його не вдалася. У тих, хто знімав його, почали дуже боліти, терпнути руки. Церква залишилась неушкодженою і перестояла всю війну. А коли виселяли село в 1946 р., тоді цей образ люди спокійно зняли і забрали на Тернопільщину.

Дивне зникнення образу

Так виглядала церква Пресвятої Богородиці с.Городиловичі в 40-х роках минулого століття
Так виглядала церква Пресвятої Богородиці с.Городиловичі в 40-х роках минулого століття
Один з давніх переказів про ікону Матері Божої Городилівської розповідає, що на тому місці, де зараз побудована капличка, в давні часи був густий ліс. Село Городиловичі знаходилось на горбочку. Церкву думали будувати в селі біля плебанії. Одного разу люди побачили над лісом ясність. Коли пішли туди, то побачили на дубі чи пеньку (того ніхто точно сказати не може) ікону Божої Матері. Люди забрали її до села, поставили в капличці і хотіли там побудувати церкву. На другий день ікона зникла і знайшли її на тому самому місці в лісі, де вона з’явилась перший раз. Так було три рази. Тоді вирішили жителі села побудувати церкву в лісі. Пан-дідич дозволив вирубати ліс на тому місці, дав дерево, і там була побудована невеличка церква. Пізніше, в 1748 році, (така дата була вирізана ножем над дверима церкви) добудували більшу церкву. На десяту п’ятницю після Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа в Городиловичах святкували відпуст. Люди зі всієї округи йшли та їхали до церкви. Більшість приходили ще у четвер, сповідалися. На другий день, у п’ятницю, служилася велика відправа, на якій були присутні багато священиків. Хворі, каліки благали Матір Божу про зцілення. І вона допомагала їм.
Існує ще одна легенда про виникнення образу.
Десь 400 років тому пасли худобу два хлопчики. Одному було 9 років, а другому – 12. Там, де зараз стоїть в Городиловичах капличка, був старий дубовий ліс, і на старому дубі ті хлопці побачили образ Божої Матері. Вони хотіли зняти його, але їм не вдавалося. Хлопці сказали про це батькам. Прийшли батьки на місце з’явлення, але також не змогли зняти образ. Про все люди розповіли своєму священику. Священик також намагався зняти ікону з дуба, але не міг. Лише тоді, коли прийшла процесія з хоругвами з сіл Старгорода, Тудорковичі, Войславичі, Ульвівок, і відбулося в лісі велике Богослужіння, тільки тоді змогли зняти цей образ і віднести до Городилівської церкви. Поставили його на престол біля Святих Тайн. На другий день, коли священик прийшов до церкви, образа тут не було. Виявилося, що він знову висить на дубі в лісі. Зібралася велична процесія, приїхав Єпископ і особисто зняв образ та переніс до церкви, поставив його на малому престолі, де люди мали можливість поклонятися йому. Після цього величного Богослужіння біля церкви поставили варту, бо подумали, що це хтось переносить цей образ на одне і теж місце. Опівночі вартові побачили якусь блискавку над собою. А вранці священик, прийшовши до церкви, здивувався, оскільки образу Матері Божої знову не було. На третій раз образ до церкви не переносили, а громада вирішила за допомогою навколишніх сіл перенести церкву до лісу, де відбувалося це чудо. Зрізали дуб, на корені поставили престіл, а з стовбура було зроблено іконостас і головний престіл. Перебудували церкву за три місяці. Образ Божої Матері повісили у захристії проти престолу. Об’явлення образа відбулося у десяту п’ятницю після Великодня. Відтоді кожного року у цю п’ятницю в Городиловичах відбувалося велике Богослужіння.
Котра з цих легенд є правдивою, напевно, не скажемо, проте кожна з них свідчить про Божу присутність та святість.

Зцілення
Розповідали, що одного разу привела мати сліпу дівчину, почепила до ікони дороге намисто, щиро молилася та просила Божу Матір про допомогу – і дочка прозріла. Вони дуже зраділи і плакали від радості. Але мати подумала: «А може забрати назад намисто? Дуже воно дороге. Дочка вже бачить». Намисто впало з образу, а дівчина знову стала сліпою.
Коли було перебудовано церкву і в ній розпочалися постійні Богослужіння, на четверту неділю під час Служби Божої почувся звук дзвонів. Священик запитав провізора про те, хто дзвонить під час Служби Божої. Коли провізор подивився на дзвіницю, то побачив, що там не було нікого, а дзвін лунає. Після відправи священик вийшов на двір і побачив, що до церкви прийшов хлопець– інвалід на милицях. Хлопець сказав, що прийшов просити Матінку Божу про виздоровлення. Мешкав він у Тудорковичах і мав 22 роки. Священик взяв його за руку і повів до церкви. Дзвони дзвонили до тієї пори, поки хлопець не зайшов до церкви. Священик порадив йому на колінах обійти три рази кругом обидвох престолів. За третім разом хлопець нормально встав і без милиць вийшов на середину церкви. Через два місяці він приніс милиці до церкви на пам’ять про чудо, яке відбулося з ним.
У Войславичах на Великдень мати купала трьохмісячну дитину у ночвах. Дитина дуже плакала. Мати розгнівалася і сказала: «Лежи каменем!», так і сталось. Дитина не ворухнулася і витягти її з ночвів було неможливо. Перелякавшись, мати побігла до священика і розповіла про біду, яка сталася. Священик запропонував їй принести дитину з ночвами у церкву до Городилович, висповідатися і просити прощення біля чудотворної ікони Матері Божої. Вона так і зробила. Городилівський священик взяв ті ночви з дитиною, обніс три рази кругом престолу – і дитина почала ворушитися і виздоровіла.
У селі Пецинарів трьохрічний хлопець не ходив, а повзав по долівці. Привезли його до Городилович в церкву, дитина, повзаючи, полізла кругом престолу три рази. На другий день цей хлопчик встав на ноги.

Повернення додому
На Тернопільщині жителі Городилович проживали до 1954 року, а потім повернулися до рідної домівки, де не застали нічого, лише цвинтар. Тому замешкали хто де міг: у с.Ланковому, м.Червонограді, с.Бояничах, м.Сокалі, с.Ульвівку, м.Вінниці, а також виїхали до Америки, Німеччини, Канади.
Повертаючись, забрали і образ Богородиці, який потрапив до церкви с.Борятин Сокальського району. Як розповідали очевидці, ікону не дуже хотіли приймати в церкві, тому довший час жінка, яка її мала, переховувала у себе.
По декількох роках священик все ж згодився взяти цей образ до церкви. За переказами в той рік була велика посуха, та як тільки образ занесли до Божого храму, пішов дощ.
В 1990 р. о.Ярослав Кащук з парафіянами с.Городиловичі (тепер мешканцями с.Ульвівок) перенесли ікону до церкви Успення Пресвятої Богородиці, де вона знаходилася до теперішнього часу.

Дзвін пам’яті

Дзвін, який був знятий ще в часи ІІ світової війни, і встановлений напередодні 60-ї річниці вивезення
Дзвін, який був знятий ще в часи ІІ світової війни, і встановлений напередодні 60-ї річниці вивезення
Дзвін з дзвіниці Городилівської церкви був знятий і захований ще в часи війни дяком Зіновієм Процюком.
Після повернення на Сокальщину ним же викопаний і перевезений до с.Завишень, а в 1972 р. до с.Ульвівок, де зберігався у різних людей, таким чином попав і до родини Ольги Мадзьопи.
Напередодні відзначення 60-ї річниці примусового вивезення населення с.Городиловичі, його було встановлено на дзвіниці, яка була збудована 1925 р.
Усіх дзвонів на дзвіниці було п’ять. Один великий і чотири маленьких. До сьогодні зберігся лише один великий.
Як розповіла п.Ольга:
«Колись господарі купували дзвони до церкви. Їх хрестили і давали ім’я старшого сина». Також дзвін купував і її дідусь, назвав його Іваном. І як стверджує її брат, який встановлював дзвін до цьогорічних вшанувань пам’яті городилівців, це саме той дзвін, куплений дідусем.

Відроджена з попелу

Металеві кріплення, на яких розміщувались ікони станцій Хресної дороги
Металеві кріплення, на яких розміщувались ікони станцій Хресної дороги
Церкву Пресвятої Богородиці (с.Городиловичі) було спалено у 1947 р. поляками і лише на початку 90-х років на місці згорілої церкви побудували капличку. З того часу з’їжджаються колишні жителі с.Городиловичі, їхні діти, внуки та правнуки, щоб віддати данину загиблим односельчанам, згадати всіх, хто зазнавав поневірянь.
Місце, на якому колись стояла церква, а нині капличка, наповнена благодаттю та спокоєм. Довкола церкви стоїть 12 лип, на яких колись в спеціальних ящечках розміщували ікони стацій «Хресної дороги», яка ж тут і відправлялася. Ще й до тепер на тих деревах можна побачити металеві пластини  (кріплення).
На церковному подвір’ї сьогодні розміщено меморіальний пам’ятник, що складається з 31 хреста, які були встановлені до 50-річчя знищення польсько-московськими загарбниками 68 українських сіл Сокальщини (Корків, Маджарка, Павловичі, Городиловичі, Безеїв, Пивовшина, Клюсів, Луцьке, Гора та ін.) та насильно виселено 40,6 тис.мешканців. На сьогодні відновлено 37 сіл, і приєднаних до Польщі – 20, невідновлених – 11. А також височіє могила Січовим стрільцям та пам’ятник начальнику штабу групи УПА «Південь» Василю Процюку-Кропиві.

З історії назви
За однією з версій, колишнє село спалили татари, а нове будували на тих місцях, де були городи, так і виникла назва села – Городиловичі.

* * *

Пісня Ольги Мадзьопи, співаючи яку, жителі
Городиловичів виїздили зі села.

Пісня

10 мая ми ще ніц не знали,
Прийшли поляченьки та й нам заказали.
10 мая ми не сподівались,
Прийшли поляченьки та й нам заказали,
Щоб ми за годину всі ся спакували.
Ми ся пакували, на двір викидали
А вони що хтіли, то нам забирали.
В неділю рано, ще сонце не сходить
Городилівські люди зі села виходять.
Прийшли на станцію, шатра розпинають,
Молодії дівчата сльозами ся вмивають.
Але приїхав поїзд та почав свистати,
Городилівські люди мусять від’їжджати.
Їдуть вони їдуть, але не напевно,
Бо самі не знають, чи назад повернуть.

* * *

Я з Городиловичів, 80 років маю,
І яке було наше село добре пам’ятаю.
Під гаєм стояла церква,
В селі була школа
І хати білі чепурні, і садки довкола.
Ще стояла серед села читальня “Просвіти”,
Всі сюди сходились, дорослі і діти.
Хто виставу подивитись, хто потанцювати.
З бібльотики книжку взяти, щоби почитати.
Були весілля, хрестини, і всі веселились.
І ніхто не бачив, щоби коли п’яні селом ходили.
Вийдуть вечером дівчата,
Гуртом посідають.
Поговорять і тихенько пісень заспівають.
А хлопці підуть вздовж села
Та як заспівають.
Люди потомлені слухають,
Спати не лягають.
Ой був то раз веселий час.
Так хлопці все співали
А гарні мали голоси, аж пташки затихали.
Були в селі ідейні люди, аж згадати мило.
Одні з перших у повіті
Січовим стрільцям висипали могилу.
Жандарми не дозволяли, то вночі ходили.
Дорослі і малі, всі,
Чим хто міг, ту землю носили.
І висипали високу, хрестом увінчали,
Молилися і січових стрільців поминали.
Були люди працьовиті,
Світлі голови мали.
Одні в окрузі громадою цегольню збудували.
Тепер вийду на горбочок, погляну довкола:
Де стояла гарне село, тепер чисте поле.
Будинки порозбирали, садки порубали.
І так страрались, щоб люди
і місця не пізнали.
А я так кажу: “Село моє колись гарне,
Село моє рідне, за що тебе так знищили?
Чого таке бідне?
Не тільки нас вивозили, а й усі кругом села.
Але вони й зараз стоять гарні і веселі.
А нашого села нема, хати не біліють.
На тім місці, як писав Шевченко,
Внуки жито сіють.
Та вірмо, люди, пройдуть роки,
Хоч нас і не буде,
але все на тому місці село і церква буде.

 
Оленка Покотюк

 

 

  Пиши українською
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
13:09, 23 квітня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове. 8-066-37-90-464