Підготував Мирослав ЛАТИННИК

ІСТОРІЯ СТРАДЕЦЬКОЇ ГОРИ

Важко було зрозуміти людям потугу чернечої праці, завдяки якій виникла Печерська лавра з її чудними ходами та розгалуженнями, тому люди трактували цей феномен так: сама земля розступалася там, щоб дати Матері Божій дорогу.

Вище над печерою було розташоване поселення. Кажуть, що дуже давно вся гора була вкрита густим лісом. Якось два княжих стрільці з недалекого Городка, полюючи на рись, заблукали аж на цю гору. Рись заховалася до печери, і мисливці чекали на неї аж до ранку, поки не вполювали. Розкішні природні угіддя, яких не торкалася рука людини – ліс, звірина, річка, багата рибою – приваблювали зайшлих стрільців. Згодом вони оселились тут, спровадивши на гору більше людей, а поселення назвали Стрілиськами. На самій горі збудували невелику дерев’яну церкву Успення Пресвятої Богородиці.

Село Страдч, як і тепер, знаходилося на перетині шляхів – зі Сходу на Захід та з Півночі на Південь, майже на пограниччі Галицько-Волинського князівства, на шляху, що йшов у Західну Європу. Мешканці з гори часто спостерігали за тими, хто рухався по дорозі. Але це було єдиним задоволенням, бо таке місцерозташування сприяло вторгненню кочівників, які прямували зі Сходу на Захід і навпаки. Страдецька святиня незвичайна, її початки сягають щонайменше XI століття. У той час цю в місцевість зайшли кілька монахів, ідучи з Києва. Натхненні до схимницького життя, подолали важку працю – видовбали у камені-пісковику печерний монастир, де й провадили, упокорені духом, у молитві й пості, життя! Отак існували поряд: світ зі своєю повсякденною суєтністю і тиха чернеча святість – молитва, піст, впокорення.

У часи небезпеки Божі ченці поступалися своїм помешканням і воно слугувало тоді місцем для укриття людей. Коли у Бірку змагалися дружини Ростислава і татарів, налякані селяни знаходились у печернім монастирі. Хтось з людей вистрелив у татарина, котрий проїжджав на коні, однак стріла пролетіла мимо. Татарин почав галасувати, і частина загону вдалася на пошуки стрільця. Так несподівано було викрито вхід, де переховувались близько двох тисяч людей. Розлючені татари наказали укритим вийти зі сховку. Тоді, шаленіючи від люті, розклали багаття у головному коридорі. Люди і після цього не вийшли, бо приємнішою була для християн смерть, аніж татарський полон. На їх захист вийшли монахи, що молились у сільській церкві вгорі. Поклонились нелюдам і благали помилувати нещасних, котрі не винні у вчинку однієї нерозважливої людини. Та закам’янілу душу хана не розчулили ні прохання ченців, ні, тим паче, зойки страждаючих, що доносилися з печери. Насміхаючись, хан відповів, що полум’я можна погасити лише одним способом – кров’ю монахів. По тих словах кинулись ханові вояки з ножем на ченців і повбивали їх. Та кров не загасила полум’я, вона лише вгамувала частково татарську жагу, котра завжди прагнула знищувати, стирати з лиця землі все те, що пов’язане з Христом.

А тим часом ядучий дим нещадно поглинав людські життя без огляду на вік і стать. Вуста дорослих німіли у молитві, діти шукали захисту в щораз слабших обіймах своїх матерів. Останній подих, останнє взивання до Бога людей, котрі жили і котрі ще не народились.

Той лемент піднявся угору і кликав про помсту до Неба. Він зранив Серце Пречистої Діви Марії, яка гірко плакала над Своїми дітьми. Існує переказ, що тоді зійшла Мати Божа на Страдецьку гору, стала перед татарами з піднятими руками і мовила: «Не руш! Стіна!» Бо вони чинили свою темну волю лише над тілами, але християнські душі були вже їм непідвладні. Огорнула Пресвята Мати улюблені душі омофором і повела у славі до Небесної оселі, їх терпіння були дочасні, а щастя вічне, їх не пізнав світ, вони не стали символом часу, та, мабуть, вписані в книгу життя.

Після тих подій в околиці монастиря по-особливому відчувається опіка та присутність заступниці – Божої Матері Нерушимої Стіни. Гору стали називати Страдницькою чи Страдецькою, а поселення, котре відновилося з часом - Страдчем. Щодо самої церковної споруди, то, очевидно, татари спалили її ще тоді, коли й городище. В 1420 р. король збудував місцеву церкву Успення Діви Марії за проектом архітектора Бернара. Ця церква згоріла, і в 1795 р. тут було збудовано муровану церкву, а в 1896 р. на місці дерев’яної дзвіниці постала нова, мурована. Під час Першої світової війни село спалили до половини, а церква зосталася ушкодженою настільки, що не підлягала ремонту, проте Богослужіння відправлялись. Дзвіниця, будиночок для варти були цілком розбиті. У 1927 р., було реконструйовано церкву за проектом Є.Нагірного з напівокруглими банями, яка стоїть донині. Ці роботи проводились на кошти, вилучені з продажу парафіяльної землі, їх вистачило приблизно на 60%, ще 40% було оплачено парафіянами. Довелось будувати і нову дзвіницю. Церква має не лише духовну, а й мистецьку цінність. Тут зберігається копія чудотворної ікони Матері Божої Нерушимої Стіни Розпис іконостасу належить талановитим художникам школи Олекси Новаківського. Дві ікони намісного ряду іконостасу — Ісуса Христа з відкритим Серцем та Матері Божої Неустанної Помочі належать Антонові Манастирському, запрестольна ікона Успіння Матері Божої вийшла з-під пензля Лівицького-Холодного.

Підтвердженням описаної трагедії постають сліди, котрих не стерли віки. Під час археологічних досліджень було виявлено обгорілу дерев’яну долівку в печернім коридорі і знайдено велику кількість людських костей, серед яких дитячі, їх захоронили у давньому передсінку лаври. Жителька села Страдч розповідала, що її мати (дочка та сестра священика), намагаючись закопати в лісі продукти, щоразу натрапляла лопатою на людські кості, але найбільше вона була здивована тоді, коли за лопатою потягнувся шматок тканини, виготовленої зі золотих ниток, що добре збереглися в землі. За її словами, це був фрагмент священичої єпітрахилі, котра належала одному з монахів-мучеників.

У 1936 р. о. Микола Вояковський запровадив Хресну Дорогу на Страдецькій горі, яку Папа Пій XI благословив грамотою, надавши статус Єрусалимської.

Отця Вояковського можна сміливо назвати подвижником Страдецької святині. Він організував археологічні дослідження печерного монастиря, які проводив д-р Ярослав Пастернак і зробив детальний опис, без якого ми не мали б зараз такої повної уяви про його стан до Другої світової війни.

У 1939 р. за ініціативи пароха о. Миколая Вояковського було розпочато археологічні розкопки, які зупинилися з початком Другої світової війни. У тому ж році вийшла друком стаття о. Вояковського, у якій детально описано печерний монастир, котрий, на жаль, на наш час зазнав руйнації, бо поблизу розташований завод силікатної цегли. Аби добути пісок з-під кам’яного шару, десятиліттями проводились вибухові роботи. Внаслідок цього засипано один хід повністю, а інший частково.

Досі збереглась лавка воротаря, який спостерігав за тими, хто заходив до лаври. Далі праворуч було кілька келій, що слугували ченцям за спальні. Ліворуч від головного входу збереглася печерна церква. У святилищі зліва – проскомидійний стіл з каменю, а над ним заглиблення, в якому поміщалась невелика ікона.

Збоку – кам’яний стілець для сповіді. При головній стіні престіл, викутий з каменю на 1 метр висотою. На престолі знаходиться заглиблення для святих мощей. То були, згідно напису, мощі священомученика Тимотея. За престолом, у заглибленні стіни, горіло вічне світло за Кивотом. Згадується в описі про дві ікони в кутку на стінах – Христа Спасителя в терновому вінку та св.П’ятниці. До нашого часу збереглися тільки два заглиблення, які, можливо, вдалось би ідентифікувати. Побіч печерної церкви знаходиться келія монаха затворника. З неї виходило невеличке віконце до святилища, через яке монах приймав Св.Тайну Євхаристії, та отримував скромну поживу.

Далі, з обох боків головного входу, знаходяться келії, іноді сполучені між собою малими віконцями.

На відстані 34 м від входу до монастиря є роздоріжжя. Хід, що йде праворуч, називають «До керниці», а той, ліворуч – «До Києва». Назва хідника «До керниці» мотивована тим, що звідти доносився шум води. Тепер він засипаний. Хід «До Києва» проходить через круті сходи, вверх, поступово звужуючись і приводить до великої келії, вчетверо більшої від інших. Ймовірно, що це була келія о. Ігумена. Згідно з опису розкопок печера містила в собі спальню і канцелярію, де донині збереглися сліди з витесаної в стіні шафи. Я. Пастернак допускає, що це була спільна їдальня для монахів. Напроти канцелярії знаходилась, очевидно, комора, бо під час археологічних досліджень тут було знайдено глиняний посуд, котрий датувався ХІ-ХІІ ст. Отож, за певністю можна твердити, що в Печерній лаврі жили ченці протягом цього часу. Ця гора завжди притягала до себе монахів – подвижників чеснот.

Назва ходу «До Києва» ймовірно пов’язана з тим, що люди, прагнучи зв’язку зі святим Києвом, тішили себе уявою про те, що хідник веде до Києво-Печерської лаври. Народна фантазія навіть витворила історію про те, що, зловивши зайця, люди прив’язали йому до шиї табличку з написом «Страдч» і пустили у лівий хідник. Через два тижні звірятко вийшло з Київських печер і бігало вулицями міста.

У часи атеїзму Страдецький печерний монастир плюндрували люди, що були далекі від молитви і пошанування святинь предків. Так було знищено ікони, викуті на камені. Хтось шукав гострих відчуттів, а хтось просто насолоджувався тим, що руйнував.

Колись униз від печери стежка була всіяна людськими кістьми, які вимивав з-під землі дощ. Так давав нам Господь напімнення, що то гора Смутку, гора Плачу і Скорботи, яка стала горою тиші і молитви, середником до вдосконалення, місцем Божого Милосердя.

Тому, віруюча християнська душе, ніколи не сумнівайся в правдивості описаних подій, бо так проявляємо свою хиткість, свою недовіру Богові і тим, кого Він обрав, аби вчинити її святинею.

Страдецька печерна церква – чи не єдина пам’ятка християнства, що зберегла свій вигляд до XXІ ст.

Бл. о.д-р Микола Конрад (†1941 р.) та Бл. дяк Володимир Прийма (†1941 р.) Бл. о. – д-р Микола Конрад народився 16 травня 1876 р. у сім'ї різьбяра, у Струсові. Отримав у Римі блискучу освіту. Там здобув докторати з філософії і богослов'я. Повернувшись до рідного краю, о.-д-р Микола Конрад плекав здорові християнські цінності у молодого покоління. У 1929 р. о. Микола Конрад засновує товариство української академічної молоді «Обнова». У 1930 р. Митрополит Андрей Шептицький запрошує о. д-ра Миколу Конрада викладати у Львівській Богословській Академії. У 1939 р. Академія тимчасово припиняє діяльність, і о.Микола Конрад переїжджає до с.Страдч виконувати священичі обов'язки. 26 червня 1941 р. о.Миколу попросили висповідати і причастити стару хвору жінку. З о.Миколою пішов і 36-ти літній дяк Володимир Прийма, ревний християнин і добрий батько багатодітної сім'ї. Треба було переходити через шлях яким відступали радянські війська. Енкаведисти на конях спіймали їх і погнали до лісу. Там жорстоко закатували о.Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму. Тіла мучеників були знайдені у сосновому лісі Бірку. Очевидці згадують: тіло дяка уже розкладалося, проте тіло о.Миколи залишилось чистим, без запаху. Поховали їх на Страдецькій горі. Святійший Отець Іван Павло ІІ під час свого візиту до Львова у червні 2001 року проголосив о.Миколу Конрада та дяка Володимира Прийму Блаженними.