** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історія

Історія

Г. Шляхтицький,

Виселення українців у Кристинопільщині.

Надбужанщина-Т.3 Нью-Йорк -Париж - Сідней - Торонто,1994

 

Про ніби "добровільне переселення українців" із земель Надбужанщини, переданих Москвою комуністичній Польщі, вже написано доволі багато. Автор цих рядків жив у час тієї переселенчої акції в Кристинополі, над Бугом, і з власних спостережень свідчить про терористичний характер тих заходів Москви і Варшави, здійснюваних військово-поліційними силами та за допомогою цивільних польських банд.

Як тільки в 1945 році розпочалася ця акція виселювання українців із сіл Равщини, Белзчини, Кристинопільщини й Сокальщини, тоді там зразу почали діятися дійсно несамовиті речі. Мешканців наших сіл тероризували наїзники щодня. Молоді, які ще не приєдналися до відділів УПА в тих районах, ховалися вдень у лісах і по полях, а вночі скрадалися, немов злодії, до рідних хат, якщо ті хати ще збереглися. Адже як тільки зійшло сонце, польські міліціонерські банди (інакше назвати їх таки справді годі) нападали на села під приводом "облав на бандерівців", а насправді для того, щоб наживитися майном наших людей. Нічого дивного, що селяни мусіли закопувати найконечніші речі, щоб їх не пограбували поляки, і самі ховалися, де могли, як колись їхні предки перед татарвою. Ще й сьогодні в моїй пам'яті стоять незатерті картини таких "облав", спершу в с. Клюсів, за три кілометри від Кристинополя. Бачу, як міліціонери й цивільні поляки — чоловіки, жінки, хлопці й дівчата — повертаються з Клюсова: возами везуть пограбоване добро — поросята, гуси, кури, подушки, перини, ведуть теж коні й корови. Всі веселі, нахабно вигукують погрози в бік українців і з погордою дивляться на них. Ніхто з наших людей не смів сказати будь-якого слова протесту чи показати якимось рухом, що буде ставити опір, а то вбили б на місці.

А ось друга картина з с. Добрачина, 4 км на схід від Кристинополя. Після подібної "облави" на українських повстанців відділ польського війська провадив чи не 150 наших селян — переважно старших чоловіків, бо молоді вже були в лісах. Руки їхні пов'язані дротом за плечима. Так і завели їх у Кристинопіль, де після т. зв. "слідства" кілька осіб померло таки там на місці, інші — після звільнення догоріли вдома, а багато хто назавжди втратив здоров'я від побоїв.

Інша доля зустріла мешканців присілка Маджарки, що був при шляху між Боратином і Кристинополем. Там жило декілька українських родин. Банда польських міліціонерів напала на той присілок, зігнала всіх українців — чоловіків, жінок, старих і дітей — до одної стодоли, яку облила нафтою і підпалила. В страшних муках загинули в тому вогні дві родини — Кулиничів та Котів, а з ними й семирічна Кася Кіт. її дві сестри якось вирвалися з горіючої стодоли і стали втікати в напрямі залізничної станції, де тоді працювали якісь совєтські службовці. Поляки, спостерігши втікачів, почали стріляти за ними, але ті службовці охоронили їх. Через два дні опісля о. Й. Романик ЧСВВ поховав на місцевому цвинтарі рештки людей, спалених у стодолі.

Людське горе досягло тоді свого краю і хто мав силу й охоту ставити опір наїзникам, той приєднувався до повстанців, які діяли в тих околицях. Провід УПА вирішив провести протиакцію. Насамперед команда УПА спробувала, через коменданта польської міліції, мирно домогтися в поляків припинення грабункових нападів на українські села і повернення селянам пограбованого майна. Комендант обіцяв це виконати, але незабаром наїзди на українські села розпочалися знову. Тож одної ночі на вулицях Кристинополя несподівано виникла стрілянина, що згодом досягла центру містечка. Це відділ УПА, розгромивши нічну охорону, наблизився до станиці міліції, що в той час приміщувалася в укріпленому будинку міської школи. Повстанці обстріляли її з легкої зброї та спробували розбити її стіни спеціяльним стрільном, яке одначе було дефективне і не досягло своєї цілі. Хоча згодом відділ УПА мусів відступити з містечка, то все таки той сміливий наскок на цю польську базу на деякий час присмирив поляків.

Наступного дня в місті було тихо й сумно, неначе по відбутті якогось великого похорону. Міліціонери нервово патрулювали вулиці, а мешканці мали невдоволений вигляд, бо їхня "героїчна" міліція не виправдала себе. Після цього інциденту комендант кристинопільської міліції приїхав до монастиря ОО. Василіян, в якому жило майже 20 монахів під наглядом ігумена й пароха о. В. Ковалика. Від нього комендант вимагав, щоб монахи примістилися в частині одного крила будинку, бо решту буде займати для себе міліція. Намір був самозрозумілий: українські повстанці не зважаться нападати на рідний монастир і польська міліція мала б тут безпечне приміщення. Ігумен Ковалик нагадав комендантові, що монастир є під охороною спеціяльної угоди (конкордату) Ватикану з Варшавою, згідно з якою Польща зобов'язалася шанувати права і власність Греко-католицької Церкви на своїй державній території. Коли ж комендант далі настоював на своєму, тоді о. Ковалик сказав: "Якщо ви силоміць увійдете в монастир, то я негайно поїду до Любліну й Варшави зі скаргою на вашу поведінку". Щойно тоді комендант вирішив, очевидно, що йому краще буде забути свій підступний намір і вже більше не вимагав передачі монастиря на приміщення для своєї міліції.

Приблизно в тому самому часі деякі міліціонери з Кристинополя, на наказ свого коменданта, поїхали до с. Острова, що за 7 км на захід від містечка. Це, колись українське, а тепер у дві треті спольщене, село стало укріпленою базою для польської боївки. Туди ще в 1944 році наїжджали різні польські офіцери з Варшави й інших міст, там вони скривалися від німців, туди вони стягали своїх бойовиків і тепер мали намір винищувати пограничні українські села. Цього наміру їм не пощастило здійснити. Одної ночі взимку 1944 року українські повстанці запобіжним наскоком знешкодили цю злочинну польську збройну базу.

Саме бойовиками з того Острова кристинопільська міліційна станиця поповнилася і врешті розташувалася в монастирі 00. Бернардинів. Цей, чи не 200-річний, монастир мав товсті мури і сильні пивниці. Тож від часу згаданого нападу УПА на Кристинопіль польське населення на ніч прямувало до свого монастиря — під охорону його мурів і міліції. Не бракувало там і поляків, з дітьми й особистими речами, зі сусіднього села Нового Двору. Такий стан тривоги й непевности тривав декілька тижнів. Чесні поляки просили свою міліцію припинити грабункові напади на українські села, але їхнього розсудливого голосу ніхто не брав до уваги і напади тривали далі.

Кінчався 1945 рік. Сніг вибілив поля й сіножаті, а на тому тлі в місячну ніч ще виразніше видніли обриси бернардинського монастиря, що став уже станицею горезвісної міліції Кристинополя. Нараз нічну тишу прорвали рушничні й кулеметні постріли. На станицю наступав відділ УПА. Незабаром пролунав сильний вибух. Це повстанці вистрілили торпеду в напрямі мурів будинку. Одначе і в цьому випадку полякам пощастило. Повстанці наступали через відкрите поле і були наражені на густий вогонь противника з-поза мурів. Артилериста УПА — спеціяліста від торпед — поранила польська куля зараз після першого пострілу торпеди і його довелося відтягнути в безпечне місце. Запущена торпеда впала при самому мурі, але не вибухла, бо це теж був один залишок з воєнних запасів. Коли польській міліції в монастирських забудованнях прийшла допомога зі совєтського боку, з-за Бугу, наші повстанці відступили; вороги навіть не пробували гнатися за ними.

Водночас із тією операцією проходила інша акція УПА на місто. Група повстанців наскочила на доми відомих польських ватажків і спалила їх. Але повстанці нікого іншого не турбували, а навіть допомагали польським родинам у сусідстві врятуватися від небезпеки — горіючих хат злочинних ватажків. Це не вперше така поведінка вояків УПА супроти невинного польського населення з'єднала пошану чесних поляків для нашого вояцтва та збільшила погорду для своїх міліціонерів, яких вони називали просто бандитами. В загальному, згадані відплатні дії УПА змінили становище українців на краще, а свавільні напади міліції на українські села припинилися.

1946 рік почався для наших людей певним спокоєм, принаймні не було нападів бандитського шумовиння, але зате цей рік позначився частими облавами, що їх проводили совєтські прикордонні відділи з офіційною метою: "вичистити терен від бандерівців". Тим часом польське військо, проводячи подібну акцію на Лемківщині, в Переми-щині та Холмщині, наблизилося до Кристинополя, Сокаля і Крилова. Наприкінці травня 1946 р. відділи польського війська прибули до Кристинополя, що в той час був по польському боці кордону, над Бугом і Солокією. Частина жовнірів розмістилася в Новому Дворі та Клюсові, а друга в Кристинополі. До монастиря ОО. Василіян прийшов з кількома старшинами підполковник польської армії та домагався в ігумена Ковалика передання монастирських забудовань для війська на якийсь ближче неозначений час. Тепер не було виходу і ченці мусіли приміститися в кутку одного крила монастиря, а решту зайняли польські вояки. Раніше в монастирі приміщувався філософічний факультет богословії ОО. Василіян, де вчилося яких ЗО ченців. В непевні повоєнні роки о. ігумен поступово висилав цих своїх студентів на Захід, згідно з розсудливою порадою керівників Чину в Римі. Тож у монастирі тепер жили ще тільки три священики — о. В. Ковалик, о. Й. Романик, о. А. Кулибаба і чернець Якинт Пилип.

З приходом відділів польської армії почалося вже серйозне висе-лювання українців з їхніх прадідівських земель, очевидно, примусове, хоч ця акція далі називалася "добровільним переселенням". В прикордонних селах польські вояки ходили від хати до хати, всіляко залякували наших людей — погрозами і грабунками, а то й побоями за будь-який вияв неохоти покинути своє приміщення. Зібраних людей перевозили у збірні пункти в Белзі, Кристинополі й Сокалі. Звідтіль мали їх незабаром перевезти на совєтську територію, куди хто зголосився. Цілими днями блукали ці нещасні люди по тих переселенчих пунктах, не знаючи, що їх чекає в обіцяному совєтському раю. У Себечеві люди ставили опір і з допомогою УПА спершу позбулися напасників — польського війська, яке пробувало їх стероризувати. Але згодом польське командування послало туди більшу силу, а совєтський літак скинув на село запальні бомби і обстріляв людей з кулеметів. Здавалося, настав "страшний суд": людей насильно перевозили на залізничну станцію в Сокалі, при тому побивали навіть старих, жінок, дітей і хворих. Так знищено це велике, культурне й національно свідоме село. Вигнані зі своїх господарств його мешканці мусіли тепер скитатися на пересильному пункті, не знаючи, коли настане день переїзду. Адже в Белзі ще 1945 р. створено було подібний пересильний пункт, на якому згуртовано виселенців теж із деяких наших сусідніх сіл. Совєтські та польські адміністратори впевняли людей, що їхній переїзд завершиться вже незабаром — і то "дуже швидко". Те "швидко" тривало цілий рік. Осінь і зиму 1945-46 довелося тим нещасливцям перебути під шатрами, без уваги на холодні дощі, сніг і мороз. Багато цих "добровільних переселенців" померло від тифу — головно старі й діти, які не могли перетривати непривітної зими і невідповідних приміщень.

В такий нелюдяний спосіб поляки, за допомогою совєтської збройної сили, прогнали українське населення з таких давньоісторичних місцевостей, як Цеблів, Жужіль, Себечів, Белз, Мошків, Савчин, Шмитків, Боратин, Новий Двір, Добрачин, Завишня, Кристинопіль та інші. Совєтська преса й радіо інформували своє населення і ввесь світ про те, що начебто українці добровільно й радісно залишали "польську територію", щоб тільки жити в СССР. Однак вони не згадували про жорстокі методи того примусового виселювання, ані про те, що над покиненими українськими селами ще довго палали заграви: це українські повстанці палили опорожнені забудовання кол. українських сіл, щоб наїзники не мали пристановища, як тільки насунуть туди, в загарбані місцевості.

На Вознесіння 1946 р. в парафії ОО. Василіян у Кристинополі осталася вже тільки мала групка вірних, які ніби мали право залишитися тут; це були головно мішані подружжя. У спаленому монастирі новіція-ток Сестер Служебниць перебувало декілька монахинь, бо інші вже продісталися на Захід. Подібно вчинили й ченці василіяни, хоч і як довго вони билися з думками — залишатися на певне заслання на схід (Сибір), чи виїжджати в якусь країну Заходу.

Саме день Вознесіння Господнього останні ОО. Василіяни, зі своїм ігуменом, призначили на прощання з вірними, тими, які ще осталися в Кристинополі, і тими, які вже ждали в Сокалі на день свого від'їзду до СССР. Вже о 5-тій год. ранку зійшлося чимало люду, щоб перед чудотворною іконою Матері Божої вислухати Службу Божу, яку відправляв о. ігумен В. Ковалик. В тогочасній непевності щодо свого майбутнього кожен тоді молився щиро і гаряче. Після Служби Божої о. парох розпочав своє прощальне слово до всіх вірних, але як тільки сказав: "Мої дорогі, це востаннє ми зібралися у стіп нашої найдорожчої Матері...", вся громада вірних заридала. Плакали всі, а з ними і їхній духовний провідник, о. Ковалик. Щойно тоді, як почуття жалю й розпачі трохи пригасли і люди заспокоїлися, міг він сказати їм декілька слів духовної потіхи, нагадуючи їм, що й Мати Божа мусіла колись утікати з рідного краю і рятуватися зі своїм Дитятком у Єгипті. Свята Родина також знала, що значить переслідування й вигнання. Заохочуючи вірних до витривання у вірі та в молитві, о. В. Ковалик запевнив їх, що остаточно таки переможе Правда і наша Церква та ввесь народ зустрінуть світлі дні на своїй рідній землі.

Після виїзду наших людей з Кристинополя о. В. Ковалик ще три тижні жив у монастирі, а тоді й він виїхав на Захід. Через рік опісля теж о. Романик, о. Кулибаба і брат Пилип мусіли покинути своє духовне селище: одного дня несподівано під монастир увігналася вантажна автомашина з урядовими службовцями, які звеліли нашим священикам і монахові Пилипові швидко зібратися до подорожі. Забравши найко-нечніші речі з собою, вони від'їхали, їх заслали в глибину Польщі. Ось якими методами окупанти української землі проводили т. зв. "добровільне переселення українців" з їхніх прадідівських земель.

 

   

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
04:52, 20 січня 2018 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464