** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Історія

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"::

Сокаль і Сокальщина :: Історія :: І.Вашків Сокаль і Прибужжя

 

ЧЕРЕЗ ГОЛГОФУ ДО ВОЛІ

  Вслід за Червоною Армією, яка у ніч на 19 липня 1944 року форсувала Західний Буг, на Сокальщину прибули війська НКВС. А невдовзі тут появилися райвідділи НКВС та НКДБ. Вони відразу взялися за пошук і вербування агентури, планування облав і виявлення загонів УПА та підпілля ОУН, а також тих, які не хотіли йти на фронт і переховувалися від призову в Червону Армію...

На початку серпня 1944-го в села Сокальщини вирушили перші групи так званих уповноважених від райкому КП(б)У. Серед них були також перебрані у цивільних енкавеесівці й чекісти, які ретельно вивчали ситуацію на місцях і проводили збори та «бесіди».

Мешканці сіл, навчені гірким досвідом більшовицької «демократії» 1939 — 1941-х років, вели себе на таких зборах доволі обережно і дипломатично, уникали гострих політичних питань і дискусій. Це в деякій мірі видно й з інформації уповноваженого, який З серпня 1944 року добирав актив на підмогу Спасівській сільській раді, а також переконував мешканців села, що, відповідно до звернення уряду всім учасникам УПА слід скласти зброю і прийти до влади з повинною [1] .

У цій інформації він, зокрема, писав:

«...При проведений собрания, а также в беседе с стариками мною отмечено очень внимательное слушание, один из стариков Дещица Онофрий сказал по смыслу такую мысль: факт обращения правительства и то что люди к нам приехали разъяснять, свидетельствуют о заботливом отношении к живым людям.

Воспроизвести дословно его выступление я не могу к. наречие местных людей еще не освоил...

В ночь, предшествующую моєму приезду в Спасов, в соседнем очень близком селе Первятичи произведено нападение и убийство советских офицеров. В беседах на различные темы, которые я проводил за все время подготовки к собранию, установлено, что между этими двумя селами имеются очень тесные связи и чувствовалось у людей замешательство и стремление отгородить себя.

Считаю, что с. Спасово в основном хорошее, но имеет отдельных людей, которые нелегально, но связаны с националистами...» [2] .

Спливе трохи часу, і це в «основному хороше» село недорахується 34-х родин, яких «визволителі» виселять на Урал... Вони спалять у Спасові також дві хати з невинними людьми [3] .

Подібне вчинять у жовтні 1944-го і «гості» з військової частини НКВС, які навідалися з Чорного лісу у мальовничий хутір села Сілець — Нежибір, що знаходився поблизу дороги, яка веде зі Сокаля на Львів. Спочатку вони мали сутичку з двома незнайомцями, які з якихось причин перебували на хуторі, а потім оточили Нежибір, підпалили його зусібіч, застрелили двох мешканок хутора — Марту Баглаєвич і Ганну Сковрон, а також поранили і потім добили дівчину Оксану Турко, котра почала втікати з палаючого хутора до села. Крім того, енкавеесівці стягнули з фіри і розстріляли жителя Сільця Григорія Дячишина, який віз додому сіно. Пізніше Нежибір пограбували, забрали худобу, свиней та птицю і повезли до місця своєї дислокації у Чорний ліс, що недалеко Великих Мостів.

Уже з перших місяців прибуття на Сокальщину карателі з НКВС встеляли свої дороги могилами, пожежами і руїнами.

В 1945 році розорена війною Сокальщина почала знемагати від великих контингентів (обов'язкової здачі хліба, м'яса) і грошових податків, які було накладено на господарства. Різні агенти і уповноважені ходили в селах від хати до хати і буквально виривали у людей останні гроші. Часто робили це за допомогою погроз і шантажу. До збору позики Сокальський райком КП(б)У залучав передовсім комуністів і комсомольців.

Тих селян, які були більш-менш заможними або мали покриті білою бляхою хати, стодоли чи хліви, називали куркулями і зачисляли до «класових ворогів». Вони, як і сім'ї, в складі яких були оунівці, що перебували на нелегальному становищі, автоматично ставали жертвами більшовицької експропріації і виселень за межі України.

Чимало неблагонадійних і «класових ворогів» знайдуть карателі в селі Перв'ятичах. 27 жовтня 1947 року загони спеціального призначення виженуть їх з рідних домівок і доставлять вантажівками на залізничну станцію «Сокаль», аби загнати у товарні вагони і вивезти якнайдалі від України. За подібним сценарієм розвивались події по всій Сокальщині.

Виселивши найбільш свідомих і заможних селян, забравши в них землю, реманент, коней і худобу, нова влада створила сприятливіший ґрунт для організації колгоспів і обмежила можливості для дій оунівського підпілля і останніх відділів УПА. В січні 1948 року секретар Сокальського райкому КП(б)У Гончаров повідомляв Львівський обком партії: «В селах Перв'ятичі, Копитів, Тартаків створені великі ініціативні групи і зараз у цих селах працюють комуністи, які ведуть відповідну роботу, щоб перетворити ці ініціативні групи в колгоспи» [4] .

З перших повоєнних літ Сокаль був центром порівняно невеликого району. Його територія внаслідок різних адміністративних поділів становила тоді 675 квадратних кілометрів (тепер 1500 кв. км), у які входило 42 800 гектарів орних земель. З 1944 року до новоутвореного Великомостівського району прилучили такі села, як Сілець*, Волсвин, Глухів, Ванів, Городище, Межиріччя [5] та інші, які перебували в його складі до 1959 року.

Белз з довколишніми населеними пунктами та Кристинопіль, що належали до Сокальщини, уряд СРСР передав Польщі. Це села Будинин, Витків, Вижлів, Ворохта, Винники, Городище Варязьке, Гільче, Хохлів, Довжнів, Жнятин, Костяшин, Ліски, Лівче, Миців, Махнівок, Осердів, Переводів, Сулимів, Тушків, Хлоп'ятин... За період збройної боротьби між поляками і українцями вони були майже знищені. Всіх українців, які мешкали на території сокальського Закерзоння, виселили. До цієї операції в значній мірі спричинилося підписання 11 лютого 1945 року Ф. Рузвельтом, В. Черчілем та Й. Сталіном офіційного комюніке, згідно з яким кордони Польщі мали проходити по лінії Керзона з відхиленням у деяких районах на 5-8 кілометрів на користь Польщі. Зі земель, які дарувались ПНР, пропонувалось так зване добровільне виселення на терени УРСР.

Особливо важко проходила депортація українців з Угнова. В березні 1946-го частину їх виселено на Тернопільщину, інших — до Львова та його околиць.

Під час виселення, як згадують очевидці у книзі «Угнів і Угнівщина» [6] , до вантажного вагона вміщали по 4-6 родин. Одного дня на станцію привезли половину мешканців Угнова. Та поїзд не приходив. І люди з дітьми, стариками та хворими сиділи просто неба серед сніговиці... «Так тривало, — йдеться у спогадах,— кілька тижнів. Сліз, лементу, плачу — не дається описати...».

Під акцію виселення в 1946 році не підпадали лишень змішані польсько-українські сім'ї, або ті, хто переніс свою метрику з церкви в костел і перейшов на римо-католицьку віру.

Для депортації українців Сокальщини часто вибирали релігійні свята, коли всі були вдома. Село Опільсько та деякі інші почали вивозити у Великодню суботу 1946 року. Спочатку його оточило польське військо. Вулиці села заблокували авта-студебекери з кулеметами на кабінах. Тих, які не хотіли збиратися і виїжджати, польські жовніри били... На машину вантажили речі кількох сімей і разом з їх власниками відвозили на залізничну станцію «Сокаль», де люди впродовж двох тижнів терпіли від холоду, голоду і грабіжників-поліцаїв. які поселились у монастирі бернардинів.

Житель села Опільська Теодозій Іванюк, який бачив і пережив ці жорстокі дні депортації, розповідає:

«І сьогодні сльози появляються на очах і серце стискається від болю, як згадаєш ті страшні часи... Після виселення Опільсько було пограбоване, всі засоби виробництва вивезено в Польщу, село — спалено. Залишились тільки церква, школа і плебанія. Цегляні будівлі були розібрані, бляшані покриття і цегла відправлені у Польщу. Всі 10 літ на Тернопільщині, куди нас переселили, ми були під наглядом НКВС та НКДБ».

Під час депортації чимало українців Сокальщини померло.

Цьому свавільству, що чинилося за сценарієм Москви і Варшави, протистояла Українська Повстанська Армія. Обабіч лінії Керзона, що розділила Сокальщину, вона вела жорстокі бої з польськими військовими формуваннями, МО (Міліцією обивательською), НКВД... 15 листопада 1945 року відділ УПА, який очолював Ярослав Пашкудський, напав на залізничну станцію «Сокаль» і перешкодив вивезенню українців до СРСР Згодом за цей рейд, а також за командування відділом УПА, активну участь у партизанському русі Опору рослав Пашкудський поплатився життям. 26 квітня 1946 року люблінський суд виніс йому вирок смерті, який виконано 28 травня 1946 року в м. Холмі. Та боротьба тривала.

У травні 1947-го розпочалась акція «Вісла», що також несла сльози і кров, смерть і спустошення. В тому ж Угнові, де корінне українське населення становило в різні періоди від 85 до 95 відсотків, появились польські вози, на які мали вантажити майно виселенців. Та не так вони допомагали, як грабували...

Всі угнівці, яких виселяли в 1947-му, одержували букву «W», що означала «виєдлєнєц». Власники напису «W», яких депортували на західні так звані «зємє одзискани», одержували, як правило, найгірші помешкання. Тих, які зуміли ці хати і обійстя більш-менш гарно впорядкувати, переселяли повторно. Але на ще гірші господарства.

Під час акції «Вісла» усіх «неблагонадійних» і підозрюваних українців кидали до слідчої в'язниці м. Томашева, а відтак — до одного з відламів «Освєнціму» — концтабору «Явожно», що недалеко Кракова. Туди потрапило чимало священиків, ув'язнених згідно з таємним указом. У концтаборі «Явожно» загинуло 162 особи. Ціла низка з них — уродженці Сокальщини. Впродовж 1944 — 1956 років було засуджено на смертну кару, страчено і померло у в'язницях Польщі майже 60 українців Сокальщини [7] . Цей мартиролог, звичайно, не повний.

Санкціонована Москвою операція «Вісла» мала вибити ґрунт з-під ніг УПА і позбавити її життєвої бази. Цього врешті було досягнуто. Міста Кристинопіль, Белз, Угнів, села Варяж, Угринів, Хоробрів, Себечів, Опільсько та чимало інших опустіли. Багато будинків у них згоріли або були (руйновані. В Угринові з 320 хат залишилось не більше 45 [8] . На місцях таких гарних сіл Сокальщини, як Безеїв, Городиловичі, Гора, Клюсів, Маджарки, Іваньки, Печигори, Корків, Павловичі та інших залишилися тільки руїни і згарища. Ці знищені села не відновлено й досі.

Для більшовицьких «спеців» з виселення людей появилася укінці серпня 1950 року нова робота — ліквідація хуторів, які на Сокальщині мали 301 двір. Тут протягом двох літ вирішили зселити усіх їх жителів у села.

Про те, як це рішення, наприклад, виконувалось, розповідають деякі документи. В одному з них йдеться:

«По состоянию на 1 декабря 1950 года сселено 90 дворов, но на новом месте восстановлено только 8 домов. Остальные 82 дома развалены, но на новом месте не восстановлены и семьи поселены в чужие жилплощади. В числе разваленых домов имеются государственные дома, конфискованы в граждан, убывших в Польщу, которые подвергаются разграблению» [9] .

Для того, щоб хоч трохи заспокоїти людей, вигнаних з хуторів Сокальщини, рекомендувалось «провести широкоразьяснительную работу о выгодности сселения» [10] .

З 1939-го по 1950 рік Сокальщина зазнала величезних людських втрат, які сягнули ЗО відсотків від загальної кількості населення. В Сокалі, інших містах і селах було майже повністю знищено національно-провідні сили. Ліквідовано греко-католицьку церкву. Чимало священиків було виселено. Деякі невдовзі померли. Серед них — парох і декан Сокаля Степан Ничай, священик села Сілець, колишній капелан Української Галицької Армії Теофіл Чайківський, священик Осип Лещук...

Тільки на фронтах Другої світової війни загинуло майже 1500 жителів району, яких у 1944 році було мобілізовано в Червону Армію.

У перші повоєнні роки і трохи згодом у Сокаль прибуло чимало росіян. Вони поселилися в будинки, які залишили українські, польські та єврейські сім'ї, що з різних причин змушені були покинути місто або загинули у вирі війни. Поріділе населення Сокаля поповнили переселенці з Холмщини, котрих було вигнано за домовленістю варшавських і московських правителів із рідних земель.

Ще в 30-ті роки на Сокальщині було виявлено поклади кам'яного вугілля. Та розробкою цих родовищ ніхто не займався. Про них знали в Києві і в Москві. Тож у 1948 році Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про розвиток вуглевидобутку в західних областях України.

Важливе значення для розвитку Сокаля, зокрема його залізничного сполучення зі Львовом та іншими містами, мало повернення в 1951 році УРСР частини території, що на лівому березі Західного Бугу, котра після війни відійшла до ПНР. Згідно з тодішньою радянсько-польською угодою, землі, що знаходились у трикутнику між Солокією і Західним Бугом, знову стали українськими, включно з містами Кристинополем, Белзом, Угновом, селами Варяжем, Себечевом, Опільськом, Хоробровом та багатьма іншими. Тут було створено Забузький район з центром у Белзі.

До кінця 40-х років становлення на Сокальщині радянської влади проходить в надзвичайно складних умовах. У селах часто зав'язуються бої і сутички між повстанцями, енкавеесівцями і «стрибками». Серед останніх були й місцеві жителі з числа тих, які залишили відділи і криївки УПА і з'явилися з повинною. Не переставали лунати постріли і гинути українські підпільники, різні оперуповноважені НКВС, МДБ, їх агенти і «стрибки», голови колгоспів і сільрад, а то й просто невинні і далекі від політичної боротьби люди. Найбільш «гарячими точками» були Тартаків, Перв'ятичі, Спасів, Лучиці, Боб'ятин, Переспа, Зубків, Комарів, Лещатів, Копитів, Низи, Тяглів, Куличків, Бутини та інші. В окремих з них нічні постріли не стихали до 1952 року.

У круговерті цієї жорстокої боротьби чимало жителів Сокальщини стали жертвами донощиків і провокацій фіктивних «боївок УПА», створених за сценарієм НКДБ-МДБ та НКВС-МВС, і поплатились за це ув'язненням, депортацією або життям. Репресивні органи свої злочини вміло приписували українським повстанцям.

Зустрічались випадки, коли українськими «підпільниками» і «партизанами» іменували себе різні лжепатріоти і злодії, які під покровом ночі відбирали у бідного селянина останню корову, а іноді й життя. Декого з цих «героїв» зуміла виявити і знешкодити служба безпеки УПА. Але часто через дезінформацію помилялась і вона.

Наприкінці 50-х років починається так зване «розвінчування українського буржуазного націоналізму».

Першою великою спробою дискредитувати ідею боротьби за незалежність України і національно-визвольний рух став розрекламований на весь СРСР суд у Белзі над членами ОУН П. Дубецьким, В. Кобаком, Г. Мухою, Я. Гадієм та Я. Михайлюком. Він тривав чотири дні — з 4 по 8 січня 1960 року і нагадував добре розіграний спектакль. Підсудним інкримінувалось вбивство 21 чоловіка в селі Низи. На цей суд було звезено багатьох жителів тодішнього Забузького і Сокальського районів, чимало гірників і будівельників, які споруджували шахти і перші житлові квартали Червонограда.

Нині важко сказати, наскільки відвертими і правдивими були признання деяких підсудних про участь у терористичних акціях... Тим паче коли врахувати останнє слово підсудного Ярослава Гадія і його скептичне ставлення до звинувачень.

— Я відмовляюся від участі у цих акціях,— твердо заявив на суді Ярослав Гадій.

Але Гадія відразу ж звинуватили в іншому — що 6 липня 1944 року він брав участь у нападі на машину радянських прикордонників, при обстрілі якої був смертельно поранений капітан Лапістов.

Державний обвинувач, прокурор Львівської області І. Нетименко, попросив суд застосувати до всіх підсудних найвищу міру покарання — страту з конфіскацією майна. Це й було зроблено.

Стаття в Сокальській районній газеті «Ленінська правда» закінчується про цей суд такими словами: «Вирок над зграєю душогубів — це вирок усього українського народу, який в братній сім'ї народів Радянського Союзу, під керівництвом Комуністичної партії будує найпрекрасніше майбутнє — комунізм» [11] .

Але у такі патетичні сентенції про найпрекрасніше майбутнє вірили далеко не всі. Через вісім літ, 5 листопада 1968-го, це підтвердив виходець зі села Карова, що на Сокальщині, Василь Макух, проявивши небачений протест проти колонізації і русифікації України. В центрі Києва він облив себе бензином і підпалив. Живим смолоскипом біг Хрещатиком і закликав український народ до боротьби.

У 1962 році Сокальщина майже ввійшла в свої традиційні територіальні межі — до неї приєднано Забузький район з м. Белзом. Крім того, її площа розширилась за рахунок Радехівщини, яка до січня 1965 року входила в територіальне виробниче колгоспно-радгоспне управління, що знаходилось у Сокалі.

Не припинявся тоталітарний наступ на духовність й історичну пам'ять народу. За вказівкою райкому КП(б)У на сокальському цвинтарі знищили могили воїнів Української Галицької Армії. Згодом це зробили в інших містах і селах району. Зліквідовано фігури, споруджені на честь скасування панщини в 1848 році...

Руйнування вцілілих пам'ятників і хрестів з особливою активністю продовжувалося в 60-х і 70-х роках. Але падали вони вже не від рук приїжджих працівників з НКВС чи МДБ, а місцевих комсомольців і партійних активістів.

У 70-ті роки і на початку 80-х, коли в Україні за рецептом брєжнєвсько-сусловських ідеологів творилась «нова історична спільність — радянський народ», коли з усіх сфер життя витіснялась українська мова і проголошувались голосні анафеми «буржуазним націоналістам», Сокальщина, як і більшість регіонів УРСР, мовчала, не давши жодного правозахисника (якщо не рахувати вихідця з нашого району Степана Хмари), який би відкрито виступив супроти тоталітарно-колоніального режиму.

З вересня 1949 року, коли було арештовано в Сокальському педучилищі керівника останньої юнацької підпільної організації, в районі не діяв жоден нелегальний осередок. Політв'язні і репресовані, які згодом повернулися з тюрем і заслання, перебували під невсипущим оком КДБ, яке впродовж багатьох літ намагалось залякати людей опудалом українського націоналізму. А на початку 1973 року голова Президії Верховної Ради УРСР І. Грушецький, який проїжджав через Сокаль, взагалі заборонив приписувати політв'язнів і зажадав, аби місцеве керівництво надало йому список їх прізвищ [12] .

Проте для формування нового мислення й національної самосвідомості багато спричинилися нелегальні машинописні твори «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, «Приєднання чи возз'єднання?» Михайла Брайчевського, «Репортаж із заповідника ім. Берії» Валентина Мороза, «Лихо з розуму» В'ячеслава Чорновола, вірш «Забувайте українську мову» Станіслава Тельнюка, поезії Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Миколи Холодного* та інших. Їх передавав з Києва на Сокальщину, зокрема в село Сілець, кандидат наук, згодом професор Львівського державного університету Георгій Бачинський. Оскільки на початку 70-х років навіть за працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» легко можна було потрапити за ґрати, ці твори ходили по руках довірених людей. У числі перших їх читали і поширювали Леся Вашків (Бусько), Василь Турко, Володимир Парубій, Василь Никифорець та інші.

Тоталітарна система витворила такий задушливий і нездоровий клімат на кожному підприємстві, в установах, закладах і організаціях, що ніхто нікому не міг довіряти, а тим паче ділитися своїми думками чи вести дискусії або розмови на проблемні політичні теми. Особливо коли вони торкалися минулого України. Майже у кожному колективі був інформатор КДБ та райкому КПУ.

Роки горбачовської перебудови радикально змінили суспільне мислення, пробудили національну свідомість і принесли волю політв'язням. У містах і селах Львівщини почали збиратися віча Люди відновлювали і впорядковували могили Січових стрільців, воїнів УГА. Проте ці оновлюючі процеси мовби обминали Сокаль узбіччям. Лише весною 1989 року тут починають появлятися перші осередки Товариства української мови ім. Т. "ІПевченка. Вони виникають на газокомпресорній станції, у середніх школах №1 та №3, музшколі, в шахтоспецмонтажно-налагоджувальному управлінні. Активну участь у їх створенні беруть Микола Пшевлоцький, Іван Тимошик та інші.

У серпні 1989-го в Сокалі за ініціативою багатолітнього в'язня мордовських таборів Романа Семенюка створюється осередок Гельсінської спілки, в який увійшли Ірина Тріска, Степан Саганський, Любомир Вергун, Роман Семенюк, Михайло Дяків, Іван Петрощук, Марія Петрощук, Богдан Тріска та інші.

Щоб якось пробудити сокальчан з летаргії, члени Гельсінської спілки вирішили відновити могили стрільців УГА на місцевому цвинтарі. Організатором усіх робіт була Ірина Тріска, яка пожертвувала на відновлення пам'ятника стрільцям УГА значну суму грошей. Михайло Дяків офірував гранітну плиту, Степан Саганський — хрест. Необхідні матеріали возив Орест Іванець, посильним був Остап Прокулевич. Квіти біля могил посадили Зіновія Білоус та Леся Олійник.

У неділю, 3 вересня 1989 року, до могил воїнів УГА почали сходитися люди. Вперше йшли з національними синьо-жовтими прапорами, квітами. Їх перепиняла міліція.

Отці Ярослав і Василь відправили панахиду, співав сокальський церковний хор під керівництвом Івана Копія. Після панахиди відбувся мітинг, який відкрив Іван Дзядик. Слово мали Іван Рожик (Львів), Іван Копій (Великі Мости), Богдан Козярський (Червоноград)... Лунали перші несміливі заклики боротися з бюрократією, зловживаннями, повернутися обличчям до наболілих екологічних проблем... Гурт жінок під керівництвом Надії Гундерт співав українських патріотичних пісень.

Сокальська міліція, яка того дня вельми активно перепиняла колони людей, які з синьо-жовтими стягами прямували на посвячення могил воїнів УГА, тримала цвинтар в оточенні. Проте особливих інцидентів не було.

Ввечері у Львові біля клумби, де мав стояти пам'ятник Тарасові Шевченку, появився такий напис: «Остання фортеця — Сокаль — взята!».

22 жовтня 1989 року в Сокалі відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т. Шевченка. На ній вступне слово мав директор СШ № 3, член ініціативного комітету Іван Тимошик.

З доповіддю виступив член ініціативного комітету по створенню Товариства української мови Микола Пшевлоцький.

Того ж дня на конференції створено раду районного Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Її головою обрано вчителя СШ № 1 Миколу Пшевлоцького. Утворено також комітет зі спорудження пам'ятника Т. Шевченкові в Сокалі. Його очолив Іван Тимошик.

Районне Товариство української мови ім. Т. Шевченка з перших днів створення почало утримувати домінуючу роль у національно-духовному відродженні Сокальщини. 10 грудня 1989 року з його ініціативи відбулося багатолюдне віче, на яке прибули різні громадські організації — осередки Народного руху, Гельсінської спілки, «Зеленого світу», мешканці довколишніх сіл, гості з Червонограда. Люди пройшли містом з синьо-жовтими прапорами, гаслами і стрілецькими піснями, що дуже стривожило місцеву комуністичну владу.

Після виступів промовців віче прийняло резолюцію до жителів Сокаля і району, в якій схвалило платформу Львівської краєвої організації НРУ і закликало висувати кандидатами у депутати до наступних виборів людей, які поділяють погляди Руху і стоять на його позиціях.

20 січня 1990 року Сокаль уперше від часу Другої світової війни відзначив 71-шу річницю Акту злуки ЗУНР і УНР. З нагоди цієї події на центральній площі міста зібралося віче, яке відкрив голова районної ради Товариства української мови ім. Т. Шевченка Микола Пшевлоцький. Слово мали також кандидати у депутати до Верховної і обласних рад Ярослав Кендзьор, Іван Тимошик, Ярон Штикало, Ярослав Кушнерук, Андрій Бендзяк... Потім учасники віча попрямували до кінотеатру «Мир», де було піднято на флагштоці національний синьо-жовтий прапор.

11 лютого 1990 року відбулася установча конференція Сокальського осередку Народного руху України за перебудову. На ній обрано районну раду Руху. Її тимчасово очолив Ярослав Кушнерук. Через чотири місяці головою райради Руху обрали Петра Марушка.

Впродовж короткого часу всі громадсько-політичні організації Сокальщини об'єдналися в демократичний блок, який напередодні виборів до рад почав видавати свій інформаційний вісник «Червона калина». Відповідальними за його випуск були Микола Пшевлоцький, Ярон Штикало та Олег Вуткевич.

Президія Львівської краєвої ради Руху визначила по Сокальському виборчому округу № 278 три кандидати у депутати до Верховної Ради України: Ярослава Кендзьора, Миколу Пшевлоцького та Олександра Шлапака. Проте громадські організації Сокальського району, які входили до демократичного блоку (Рух, ТУМ, УГС, «Зелений світ»), дійшли спільної думки, що для забезпечення перемоги представника демократичних сил доцільно підтримати одного кандидата — Ярослава Кендзьора, який згодом і став народним депутатом України від Сокальщини.

Попри сильний опір компартноменклатури і її прихильників демократичний блок здобув помітну перемогу. Спочатку на виборах, а відтак на першій організаційній сесії Сокальської районної ради, яка відбулася 28 березня 1990 року.

У Сокальській районній раді розстановка сил була на користь комуністів. Депутатську більшість (35 чоловік) становили члени КПРС. Одначе в ній були люди, котрі не поділяли принизливої і ворожої щодо українського  народу комуністичної ідеології і підтримували демократичний блок.

Головою президії районної ради обрали з двох кандидатур Миколу Пшевлоцького — керівника ТУМу ім. Т. Шевченка. Його конкурент — перший секретар райкому КПУ Іван Джурляк — на цю посаду не пройшов. Заступником голови президії районної ради став Тарас Рибіцький. Райвиконком очолив Іван Гайовий. Організаційна сесія районної ради проходила в дуже напруженій обстановці і гострих дискусіях. Перший день її роботи розпочався об одинадцятій годині, а закінчився о 21. ЗО.

6 квітня 1990 року відбулася перша організаційна сесія депутатів Сокальської міської ради XXI скликання. Але оскільки демократичні сили були тут у більшості — вона проходила без політичного протистояння і завершилась порівняно швидко. Головою ради обрали вчителя музичної школи Ярослава Стефанишина.

Невдовзі Олег Вуткевич зняв зі Сокальської міської ратуші символ московської імперії — п'ятикутну зірку. На її місці замайорів синьо-жовтий стяг. Це було зроблено відповідно до ухвали сесії.

19 липня 1990 року вийшов перший номер відновленої газети «Голос з-над Бугу».

Третя сесія Сокальської міської ради, що відбувалася на початку жовтня 1990 року, прийняла рішення про демонтаж у місті пам'ятника Леніну, який не мав жодної мистецької вартості і був уособленням більшовицького тоталітаризму. Того ж дня рішення виконали.

Сокальська районна організація КПУ, яка налічувала майже три тисячі членів партії і кандидатів у члени КПРС, почала після поразки на виборах і сесії поволі розвалюватися і втрачати вплив на людей. Деякі керівники виробничих колективів, установ здавали свої партійні квитки, без яких колись їх ніколи б не допустили до тих посад, що займали. Але оскільки радянська імперія була ще міцною, багато хто вичікував, чим усе це закінчиться.

П'ятого жовтня 1990 року біля райкому компартії появились пікети. На плакатах, з якими прийшли сокальчани, були такі написи — «Комуністам — комунізм, Україні — волю», «Самостійна Україна — воля народу», «Вихід з КПРС — внесок у перебудову» та інші.

Пікетуючі висунули такі вимоги:

1. Райкому компартії повернути народу майно, що є в його розпорядженні. 

2. Передати районній раді народних депутатів адміністративний будинок як такий, що збудований на народні кошти і людською працею.

3. Передати для потреб народного господарства наявні в його розпорядженні автотранспорт з фондами на пальне.

4. До 18 жовтня розпустити в районі організації КПУ.

Цього дня між пікетуючими і працівниками райкому партії велись навколо цих поставлених питань гострі дискусії. Та боротьба тривала. До остаточної перемоги було далеко. В Сокалі залишався і продовжував діяти райком КПУ, який мав свої первинні організації на деяких підприємствах, у колгоспах і претендував на керівництво районом, розпалював міжконфесійні чвари. Щоб зупинити хвилю боротьби за незалежність України, внести розлад у життя Сокальщини і пересварити людей, райком компартії підготував листівки такого змісту:

«Дорогі брати і сестри!

...Користуючись підтримкою влади, греко-католицькі керівники організовують захоплення наших храмів, залякують православних, ображають нашу віру, наших священиків. Нас хочуть окатоличити, вирвати з наших сердець віру дідів і прадідів...

Без Союзу нам не вижити проти католицької навали! Тільки в Союзі — запорука збереження нашої православної віри»*.

Але така агітація за збереження імперії і РПЦ (Російської православної церкви) ніякого успіху не мала.

У районі тривало масове впорядкування й посвячення могил Січових стрільців, воїнів УГА і УПА, відновлення пам'ятників на честь скасування панщини, капличок. З нагоди тих чи інших подій перед громадами Сокальщини часто виступали Микола Пшевлоцький, Ярослав Кендзьор, Любомир Чабан, Андрій Бендзяк, Ярон Штикало, Ярослав Кушнерук, Володимир Полянчук, Роман Сокіл, Іван Вовканич, Богдан Козярський та інші.

Коли Москва посягнула на незалежність Литви і кинула проти її мирного населення танки і озброєні десанти ЗМОПу, Сокаль відреагував на цей злочин мітингом-протестом, який відбувся 13 січня 1991 року. Його учасники вимагали припинення кровопролиття в Литві й прийняли Звернення до громадян Сокальщини. Зібрані на мітингу кошти передано литовцям.

1 лютого відбулася сесія районної ради народних депутатів, на якій заслухано звіти голови ради Миколи Пшевлоцького і голови райвиконкому Івана Гайового про роботу ради і виконавчого комітету впродовж останніх десяти місяців. Розглянуто питання про реорганізацію структури районної ради. Головою виконкому Сокальської районної ради народних депутатів з одночасним виконанням обов'язків голови районної ради обрано Миколу Пшевлоцького, першим його заступником — Івана Гайового. В роботі цієї сесії взяли участь представники різних громадських організацій і об'єднань району, а також заступник голови Львівської обласної ради народних депутатів Микола Горинь і голова облвиконкому Степан Давимука.

В ці дні Сокаль продовжував жити боротьбою з місцевим комітетом компартії, що виливалась у мітинги, на яких люди вимагали припинити діяльність цієї промосковської структури і висловлювали масові протести проти підписання Україною нового, так званого Союзного договору.

10 березня в місті відбулося велике народне віче під гаслом: «Союзному договору — ні! Незалежній Україні — так!». Це велелюдне зібрання дуже неприязно зустріли Сокальський райком компартії і його прихильники, які вели агітацію, щоб населення району проголосувало під час референдуму 17 березня за збереження СРСР. Але ця затія з реанімацією імперії провалилась.

Одним з головних питань союзного бюлетеня було: «Считаете ли Вы необходимым сохранение Союза Советских Социалистических республик..?».

З 66 116 громадян Сокальщини, які взяли участь у голосуванні, 58 588 висловилися проти Союзу, за його збереження — 5362. 2166 бюлетенів виявилися недійсними.

Ці результати референдуму вчинили великий переполох у Сокальському райкомі компартії. І в інформації, яку він надіслав у Львівський обком КПУ, вина «за провал» референдуму перекладалась на різні організації, установи, на окремих осіб, які, мовляв, щось порушували, у чомусь заважали і т. п.

Ось якою була ця інформація колишнього Сокальського райкому компартії, у якій він намагався виправдатись перед обкомом КПУ і списати свою поразку у референдумі на «порушення Закону «Про всенародне голосування (референдум СРСР)»:

«ІНФОРМАЦІЯ

про роботу по політичному забезпеченню

та підсумки проведення Всесоюзною референдуму в

Сокальському районі

Районний комітет Компартії України, первинні партійні організації провели певну підготовчу роботу до референдуму.

В лютому цьому питанню був присвячений пленум райкому партії, де визначена позиція районної партійної організації щодо нового Союзного договору. Учасники пленуму висловились за Союз (співдружність) між республіками на принципах суверенності, рівності і довір'я.

В лютому-березні в партійних організаціях проведено збори з питань референдуму.

12 березня відбулись кущові наради із секретарями парторганізацій з питань роботи комуністів в день проведення референдуму.

Розповсюджено наочну агітацію в населених пунктах району, що закликає людей проголосувати за оновлений Союз. Зі сторони новостворених громадських формувань здійснювались пошкодження шляхом надписів, зривів наочності районної партійної організацій. Зокрема, по містах Сокаль, Великі Мости, селах Хлівчани, Федорівка, Сілець та інших

На час проведення референдуму на всі дільниці направлялись спостерігані від районної партійної організації, первинних парторганізацій.

Слід відмітити, що активною була пропаганда проти Союзною договору з боку Руху, республіканської партії та окремих інших формувань. Участь у цій роботі проводили депутати різних рівнів, представники Демблоку.

Активну участь проти нового Союзною договору проводила газета районної ради народних депутатів «Голос з-над Бугу».

10 березня у Сокалі відбувся мітинг, на якому звучали заклики проголосувати проти нового Союзу. Із тим же закликом виступив на мітингу народний депутат УРСР Я. Кендзьор. Участь у мітингу, за нашою оцінкою, взяло 500—600 чоловік

Підготовка і саме голосування 17 березня 1991 року, інформація наших спостерігачів свідчить про низьку підготовчу роботу до Всенародного референдуму з боку Рад народних депутатів, районної окружної виборчої та дільничих комісій, що привело до багатьох порушень законодавства по референдуму в СРСР.

Поширеним порушенням дільничих комісій була наявність агітаційних плакатів, листівок на виборчих дільницях в день проведення референдуму (стаття 16 Закону СРСР «Про всенародне голосування»). Такі факти мали місце на дільницях № 7 Белзької міської Ради, № З, № 4 Сокальської міської Ради, № 50 Стаївської сільської Ради, № 61 Острівської сільської Ради, інших дільницях.

На зауваження спостерігачів на наявність наочності голови дільничих комісій посилались на вказівку керуючого справами райвиконкому Я. Саламанчука не знімати її в день голосування...*

Вважаємо, що внаслідок вищезгаданих порушень підсумки голосування по Сокальському району не відображають реальних результатів голосування...».

Та ці вигадки райкому КПУ спростував Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року. На запитання в бюлетені «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України» — 99, 2 відсотка громадян Сокальщини відповіли: «так, підтверджую». Й лише 0, 6 відсотка сказали: «ні».

Прибужжя входило в новий відлік часу. Проте в ньому все частіше ширились чутки, що так довго не буде — імперсько-комуністична Москва готувалась до вирішального наступу. І про це знали у Сокальському райкомі компартії, який знову почав активізовувати свої агресивні дії. Було зірвано синьо-жовті прапори у селищі Жвирка, с. Забужжя, біля пам'ятника Т. Шевченкові в Сокалі.

15 липня 1991 року противники незалежності України зняли три синьо-жовті прапори з адмінбудинку Сокальської районної ради народних депутатів. Невдовзі їх було виявлено в одному з кабінетів райкому компартії. У відповідь на це Рух, ТУМ ім. Т. Шевченка «Просвіта», УРП розпочали довготривале пікетування Сокальського райкому КПУ, вимагаючи притягнення до відповідальності посадових осіб, винних у зриванні національних стягів. Пікетуючі зажадали, щоб компартапаратники терміново звільнили приміщення адміністративного будинку Сокальської районної ради народних депутатів і передали їх у користування громадським організаціям і товариствам, а також вивели за межі підприємств, колгоспів, закладів і установ усі комуністичні осередки.

Виконання цих вимог наблизив путч 19 серпня 1991 року, який учинила комуністична верхівка Москви. Він також прискорив крах її поріділої п'ятої колони в Сокалі.



[1] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 15.

[2] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 15.

[3] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1991. № 21.

[4] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 252.

* В нарисі подаються в основному ті населені пункти, які як і с. Сілець, здавна входили до Сокальського повіту або належать до Сокальського району тепер.

[5] Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ. К., 1947. С. 326-327.

[6] Угнів та Угнівщина. Торонто, Сидней, Париж. 1960.

[7] Наше слово (Варшава). 1990. № 39-40.

[8] Сава Володимир. Удома й на чужині. Варшава, 1995. С. 49.

[9] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 196.

[10] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 196.

[11] Ленінська правда (Сокаль). 1960. № 7.

[12] Хмара Степан. Сьогодні про минуле. Львів, 1993. С. 98.

* Згодом під тиском КДБ М. Холодний написав покаянного листа, який друкувався в пресі.

* Чимало цих листівок після путчу ДКНС (Державного комітету з надзвичайного становища) було виявлено в сейфі райкому компартії.

* Інформація подається скорочено.

 

 
назад      далі
 

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
03:45, 20 жовтня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464