** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Історія

І.Вашків ::"Сокаль і Прибужжя"::

Сокаль і Сокальщина :: Історія :: І.Вашків Сокаль і Прибужжя

 

БОЇ ЗА СОКАЛЬЩИНУ

До місяця лютого 1919 року в Сокалі перебував штаб І Корпусу УГА. Спочатку ним командував Віктор Курманович, а відтак — Осип Микитка.

Одним з найважливіших відрізків фронту вважався Угнівський. Його називали «відтинок Угнів». Він найглибше вклинювався на північний захід до Польщі і перебував під постійною загрозою противника, який з усіх сил намагався не допустити ударів Галицької Армії по «допомогових обозах», що спрямовувались з глибин Польщі на Львів. Очевидно тому командування збройними силами ЗУНР уже з перших місяців (15 грудня 1918 року) надіслало на відтинок Угнів значне підкріплення — добре навчений і дисциплінований гуцульський курінь імені гетьмана І. Мазепи. Цей курінь ще звали Коломийським. Він налічував 850 чоловік і складався з чотирьох піхотних і однієї скорострільної сотень, відділу телефоністів і харчового обозу... Стрілецькі сотні очолювали бувалі в боях старшини Степан Васкан, Юрко Мельник, Микола Арсенич, Сава Никифор'як, хорунжий Ярослав Чубатий та інші.

Угнівський курінь, що був в основному сформований з юнаків навколишніх сіл та угнівчан, очолював студент-медик Іван Пушкар. Особливою хоробрістю виділялася в ньому сотня четаря Андрія Шустикевича.

Завдяки поповненню загальний кількісний склад частин Галицької Армії на відтинку Угнів становив у другій половині грудня 1918 року 1600 чоловік, у тому числі (крім уже названих) — батарея гармат, 50 кавалеристів, 40 старшин, один лікар і один хорунжий-фармацевт. На озброєнні мали також 16 кулеметів і, як звичайно, кріси. Комендантом відтинка Угнів був сотник Володимир Стафіняк (у різний час ці обов'язки виконували Шлемкевич та Хром'як).

12 грудня Начальна команда Галицької Армії повідомляла: «На захід від Сокаля в околиці Ощів і Долгобичів наші стежі мали бої з Поляками і примусили їх до відвороту» [1] .

16 грудня вона подала таку інформацію: «На північ від Сокаля ми заняли Літовиж і Біличі. На фронті Угнів—Рава спокій» [2] .

Однак протягом другої половини грудня 1918 року бої на цій ділянці фронту ставали дедалі частішими і запеклішими. Вже 19, 25, 26 і 31 грудня у них вступили сотні новоприбулого гуцульського куреня під командою Степана Васкана та Юрка Мельника і здобули кілька значних перемог. Та ці перемоги давались дорогою ціною. До початку нового 1919 року на відтинку Угнів Галицька Армія втратила трьох курінних командирів. Рідшали ряди стрільців. З обох сторін було чимало вбитих, поранених.

У кінці листопада 1918 року ситуація складалася так, що українські військові загони залишили Львів. Але, поповнившись свіжими силами, невдовзі почали за нього відчайдушні бої. Часті атаки стрільців Галицької Армії настільки пошарпали і ослабили залогу противника, сформовану в значній мірі у Польщі з добровольців військової організації (всього за період українсько-польської війни їх було направлено з «Королівства» у Львів 50 тисяч), що її поразка здавалася неминучою. Це особливо занепокоїло майбутнього вождя Речі Посполитої Ю. Пілсудського, який уважно стежив за розвитком подій і розумів, що без допомоги ззовні Львів у польських руках довго не втримається. Вже на початку січня 1919 року Ю. Пілсудський підготував у Варшаві стратегічний план дій, видавши наказ, який безпосередньо поширювався також на територію Сокальщини. Він мав на меті відрізати Прибужжя та інші населені пункти від основних частин української армії, що вела бої під Львовом, і унеможливити надання їй допомоги силою, одягом, харчами...

Ось основні пункти наказу Пілсудського, адресовані генералу Ромерові. Наводжу їх з книги мемуарів колишнього польського полковника В. Гуперта «Walki о Lwow...»:

«...а/Шт. Ген. з 1-1919: Бригада Бєліни разом з одним батальйоном і одною батареєю має 4 січня здобути Сокаль і забезпечити залізничні мости через Буг...

1) 3 метою надання допомоги Львову, який під загрозою, рекомендую сформувати групу «Буг», доручаючи командування генералові Ромерові...

.....................................................................................................................................................

3) ...Щоб перешкодити поверненню і унеможливити пересилання українських підкріплень зі сходу, необхідно якнайшвидше знищити мости на Бузі і перервати з'єднання Стоянів і Красне — Львів».

Пілсудський» [3] .

 

Наказ Ю. Пілсудського здобути 4 січня 1919 року Сокаль і взяти під контроль залізничні мости через Західний Буг виявився фікцією. Він не врахував основного фактора — можливостей польських військ і сили опору — українських, які в перші два місяці війни мали помітну перевагу над противником. Хоч, зрештою, на перший погляд можливості групи «Буг» генерала Ромера були великі. Вона складалась з 4200 чоловік, у тому числі 120 офіцерів. У своєму розпорядженні мала 18 гармат, 46 кулеметів, вдосталь карабінів, 250 возів і 22 польові кухні...

Основні події розгорталися так. Уночі з третього на четверте січня великий польський загін, яким командував майор Ліса-Куля, наніс несподіваний і сильний удар першій угнівській сотні четаря Д. Бречки. Розбивши її, він взяв у полон 30 стрільців і замкнув у церкві. Але їх того ж таки дня визволили. Зроблено це завдяки успішній контратаці сотень гуцульського і угнівського куренів, які завдали противнику відчутної поразки. В затяжному бою, що прогримів у відкритому полі за Угновом, він утратив 80 чоловік убитими, одну гармату і шість кулеметів. Українські сотні недорахувалися лише одного стрільця — Корнила Вербового. Він поліг у цьому бою. Кілька його друзів було поранено.

Не щастило польським воякам і під селом Варяжем. Тут другого і восьмого січня їх розгромили «вільні козаки», якими командував Антін Шурмяк — уродженець Волиці Комаревої.

Не сприяли виконанню наказу Ю. Пілсудського і його далекосяжних планів щодо захоплення Прибужжя й, зокрема, Сокаля також події, що розгорталися в околицях села Угринова. Згідно з даними польського полковника В. Гуперта, в боях за Угринів 8 і 9 січня 1919 року поліг 61 стрілець Української Галицької Армії. Проте наступ польських загонів тут захлинувся надовго. Оборонцям Угринова самовіддано допомагали його жителі. Велику роль відіграли в цій боротьбі їх висока національна свідомість і витривалість. Врешті, атаки на Угринів польських відділів групи «Буг» закінчились невдачею. П'ята Сокальська бригада УГА відкинула їх у напрямку на Грубешів. У ці дні газета «Голос з над Буга» писала, що 8 січня на прорив Сокальсько-Белзького фронту поляки кинули понад 3000 чоловік. Тут велись завзяті бої з 3-ї години ранку до вечора і закінчились повною перемогою українського війська на цілім бойовім відтинку. Противник зазнав значних утрат — понад 250 чоловік убитими і пораненими. Стрільці УГА взяли 68 полонених і здобули десять скорострілів [4] .

Не мав успіху й польський наступ на Угнів, який тривав 7 і 8 січня. Українські відділи відібрали в про­тивника залізничну станцію, а 9 січня прогнали з-під Угнова його кавалерію.

Саме в цей час на підмогу Дев'ятій бригаді УГА поспішала з Холмщини сотня петлюрівців. Вона прибула в Сокаль і звідси в перший день Різдва від'їхала просто на фронт до Угнова [5] . Ці воїни армії УНР мали на озброєнні кріси і скоростріли. їх командиром був сотник Єрощук, родом з Полтавщини.

Тривала підготовка до нової оборони Угнова. Проте 19 січня, на Йордан, усе місто врочисто й спокійно святило воду з участю своїх захисників — стрільців Дев'ятої бригади УГА. В цей день чота Коломийського куреня дала почесний салют з «приводу многоліття Української Держави, Уряду й Народові» [6] .

Через кілька днів (12 січня) до Рави-Руської прибула група польських військ з Варшави під командуванням полковника Бербецького. Вона складалася з трьох батальйонів піхоти і гарматної батареї. Згідно з розпорядженням генерального штабу, їй було поставле­но завдання атакувати Угнів, а відтак, ударивши на Сокаль, зайняти його. Групі Бербецького мав допомогти своїми підрозділами майор Ліса-Куля. До цієї акції він готувався в Руді Журавецькій (Польща). Але невдалий наступ польських військ у напрямі Жовкви ці плани поламав.

У січні-лютому 1919 року завершився процес формування УГА. Це полегшило дії П'ятої Сокальської бригади.

Уся свідома молодь Сокальщини, уся інтелігенція цілком віддавали себе в ці дні обороні краю. Одні воювали в складі П'ятої Сокальської бригади, інші йшли туди, де були найбільш потрібні і корисні.

Військове командуваннг УГА на Сокальщині було добре поінформоване про плани противника. Тож удень і вночі пильно контролювалися здобуті позиції, охоронялися мости через Західний Буг. Не дрімали й польські розвідувальні загони. Вони знали, що в Сокалі знаходиться незначна кількість українських військ, тобто 600 чоловік. З них 400 стрільців-піхотинців і 200 кіннотників. Для міста, в якому життя текло своїм мирним руслом, їх цілком вистачало. Основні ж сили П'ятої Сокальської бригади дислокувались уздовж 70-кілометрової лінії фронту або поблизу неї, де в будь-який час могла нависнути небезпека, де вирішувалась доля Прибужжя, Республіки.

...Січень 1919 року приніс дошкульний холод і вкрив землю майже метровою пеленою снігу. Це затрудняло службу і побут стрільців УГА, які були погано забезпечені теплим одягом і взуттям. Через те мусили частіше мінятись на бойових позиціях і стійках (постах). Збільшувалась кількість виснажливих боїв і недоспаних ночей. Зростали втрати... 6 січня смертельно поранено командира Угнівського куреня Івана Пушкаря. 21 січня в п'ятигодинному важкому бою загинув четар Степан Васкан. Ворожа куля скосила його, коли вів стрільців свого куреня в атаку на залізничну станцію Угнова, де тимчасово закріпились польські загони. Станцію було взято.

Втрати кращих воїнів не припинялися й у наступні дні. 26 січня під час оборони села Карова не стало Юрка Мельника — здібного командира і кулеметника, котрого часто бачили на передній бойовій лінії, де зігрівав друзів словом, наказував, вів...

Хто ж вони, ті сміливці, котрі впали у січневих боях 1919-го? Іван Пушкар — селянський син з Вербиці, що в Рава-Руському повіті, студент-медик. В українську армію пішов добровільно. Проявив себе кмітливим військовим організатором.

Подібна біографія й у Степана Васкана. Він теж був студентом. Учився на правничому факультеті університету. А народився в селі Варенчанка, що коло Кіцманя на Буковині. В часі останніх боїв у районі Угнова С. Васкан командував куренем. Відважний і рішучий...

Анатолій Гусев також був студентом-юристом. Народився в Києві. Мав 23 роки. Сотник Єрощук ще до приїзду з Холмщини в Сокаль узяв його своїм ад'ютантом. У бою під селом Михайлівкою Анатолій Гусев чотири години поливав кулеметним свинцем польські батальйони, що наступали з бронемашиною і двома гарматами. Його двічі було поранено. Коли третя куля смертельно прошила живіт — подав стрільцям знак рукою, щоб відступали. Відразу біля свого скоростріла й помер.

Після Михайлівського бою сотник Єрощук мовив про Гусєва так: «Славний був борець, щирий син України! Повірте мені: я б без слова дав відрубати собі праву руку, коли б ще раз побачити його» [7] .

А Юрка Мельника — свого пораненого командира стрільці вихопили майже з-під ворожих багнетів. З Карова доставили його до Белза і там перев'язали. По дорозі до військового шпиталю в Сокаль Юрко тихо заснув і вже не пробудився. Перед тим він ще попросив друзів, щоб, коли помре, — поховати його в рідній Коломиї. Це останнє прохання, вони виконали.

А воєнному техніку Івану Закалі після важкого поранення в коліно довелося повзти декілька кілометрів холодними видолинками полів і сіножатей, зрошуючи цей шлях кров'ю. Був дуже вродливим. Але краса і життя цього сміливця й патріота завчасно згасли у військовому шпиталі УГА в Сокалі.

За останніх півтора місяці боїв на відтинку Угнів з двох колись сильних куренів залишились рештки. Вони мовби танули на очах. Здекомплектовані сотні були виснажені боями, тактичними маневрами і безсонними ночами. Забракло боєприпасів. Потрібно було перегру­пувати і освіжити курені новим поповненням. Та на це не було часу. Починаючи з 21 по 26 січня поляки майже безперервно атакували Угнів і с. Карів. У цьому їм сприяло захоплення Рави-Руської, у якій зуміли створити міцну військову базу, підтягнувши туди значні сили — до 5000 крісів [8] 26 січня польське військо оточило Угнів. Малочисельні українські відділи почали відступати вздовж залізниці у напрямку села Корчів.

Зайнявши Угнів, противник скерував свій головний удар на Белз і Кристинопіль. Невдовзі він захопив Белз, села Жужіль, Жабче, Острів та інші, а 27 січня наблизився до Кристинополя. У цей час у Новому дворі (Кристинопіль) перебувала артилерійська батарея поручника Івана Околота, яка «обслуговувала» весь північно-західний фронт. Побачивши ворожу кінноту, що швидко наближалася до міста, Іван Околот наказав гарматникам відкрити по ній картечний вогонь. Атака захлинулась. Водночас польська кавалерія потрапила під обстріл чети польової жандармерії, якою командував хорунжий Козак. Розсипавшись і зазнавши втрат, кіннотники подались у бік села Острова.

Але цього ж дня польський наступ, підкріплений піхотою і кавалерією, відновився. Стрільці УГА, котрі мали лишень два з половиною курені та батарею гармат, завзято обороняючись, почали відходити через Західний Буг у напрямку села Бендюги. Польське військо зайняло Кристинопіль. Міст через Західний Буг залишився в руках і під пильним контролем українських військ, які на правому березі ріки перегруповували свої сотні й наводили в них порядок.

Здавалося, ось-ось, хоч і запізніло, група «Буг» близька до виконання наказу Пілсудського. Та не вийшло й на цей раз. Вона змогла втриматись у Кристинополі лише два дні.

У холодну (з 29 на 30 січня) ніч, що обпалювала сильним морозом і крижаним вітром обличчя, курінь поручника Михальчука з П'ятої Сокальської бригади УГА зробив відчайдушний марш у напрямку села Жужеля, де розмістилися штаб польських військ і табір карного кінного полку, яким командував майор Бєліна Пражмовський. Раптова атака й чітко скоординовані дії принесли українським стрільцям дуже важливу перемогу. Розгромлений польський тиловий табір втратив 28 чоловік убитими, у тому числі трьох офіцерів і шість підстаршин. Було чимало поранених. В руки куреня потрапив обоз зі зброєю і харчами.

Відразу після розгрому штабу в Жужелі на польські війська, що намагались закріпитися в Кристинополі, почали наступати перегруповані за Бугом петлюрівці сотника Єрощука, холмщани хорунжого Марчука, кошова сотня Іванця та сотні четарів Ковальчука й Лаха. Вони змусили противника залишити Кристинопіль. По дорозі відступаючі польські відділи помстилися за поразку... жителям Жужеля — спалили все село, залишивши в ньому своїх убитих. Уже не встигли їх забрати, бо буквально на п'яти наступала стежа угнівської кавалерії, якою командував Михайло Палюшок, а з Кристинополя наближались інші пере­груповані загони.

Так було розбито дивізію генерала Ромера і відкинуто її подалі від Кристинополя й Сокаля. Стрільці УГА під проводом сотників Хром'яка і Петрика, поручника Яворського своїм героїзмом перекреслили плани польських полковників Бєліни і Бербецького та майора Орліча-Дрегера й довели, що долю боїв не завжди вирішують високі військові звання.

...Згадавши вище про угнівську сотню кінноти поручника Михайла Палюшка, варто зазначити, що згодом — у квітні 1919 року — вона об'єдналася в селі Сільці Белзькому з сотнею кавалерії четаря Михайла Панаса, що прибула з Кам'янки Струмилової. З цих обох відділів утворено першу сотню кавалерії Першого Галицького корпусу. Після реорганізації її командиром став Михайло Панас. Кавалеристи брали участь у всіх боях і завдавали противнику багато клопоту. Вони не­сподівано появлялися там, де польські вояки грабували села. Таких випадків було чимало.

З-поміж прикордонних сіл Сокальщини найбільш самовіддано і завзято боровся Угринів. Його мешканці йшли у бій разом зі стрільцями УГА.

Ось одне з газетних повідомлень того часу:

«Не могучи подолати нашому війську, нападають поляки на мирне населення, нищать по-варварськи добуток селян, убивають жінок та дітей.

Дня 8 ц. м. острілювали вони підпальними гранатами село Угринів і запалили одну хату. А що якраз скаженіла буря, то згоріло 39 хат і багато будинків. Нещасні мешканці сього села потерпіли величезну шкоду. Справді треба подивляти геройську самопосвяту угринівців, їх одушевленє для народної справи і витривалість у службі народови. Вони ж уже шостий місяць спиняють на границі села ненаситного ворога, не лякаючись ніяких жертв і втрат» [9] .

Сотні УГА при допомозі угринівців і надалі героїчно відбивали атаки ворога, поки йому не прийшла підмога. На світанку 14 травня 1919-го обстріл Угринова запальними снарядами став ще більш інтенсивнішим. Спалахнула друга пожежа, котра спопелила будинки навколо ринку [10] . В запеклих боях, що розгорілися того ж дня, «поляки застрілили 14 угринівців, а кількох закололи багнетами» [11] .

Найдошкульніші удари в час оборони Угринова прийняли на себе сотні УГА, котрими командували сотники Лах, Дацюк, Копанецький та інші. Велику хоробрість у цьому кровавому герці з ворогом проявили Петро Тацюн, Тихон Борачук та Петро Заремба. Два перших — з Угринова, третій — з села  Тудоркович.

Як же розгорталися події на інших ділянках фронту?

Доволі часті сутички і бої з поляками відбувалися під селом Варяжем. Але стрільці УГА свої позиції утримували надійно. З лютого 1919 року, коли про­тивник розпочав на цьому відтинку свій новий на­ступ, белзький «Запасний кіш» утратив тут одного з найбільш обнадійливих командирів — четаря Івана Лісецького. Він командував сотнею «Запасного коша» і був смертельно поранений. Похований у селі Перемислові.

У березні 1919-го Начальна Команда УГА повідомляла:

«16 с. м. В районі Сокаль без змін. Між Угновом і Белзом заняли ми Корчів і знищили станцію, желізничний шлях і міст на захід від Корчова».

«17 с. м. В районі Сокаль спокій. В районі Белза перед більшими силами ворога ми опустили Корчів. Польський наступ на Остробуж відбито, причім ми полонили І старшину та II легіонерів» [12] .

23 березня польські відділи наступали на інші села Сокальщини — Заболотці й Сулимів. Але без успіху. Стрільці УГА їх атаки зупинили.

...Захопивши старовинний Белз, польські війська добре і вигідно в ньому закріпилися. З початку лютого 9-та бригада УГА, в склад якої входили також угнівський і гуцульський курені, веде затяжні бої за місто. Під час штурму Белза команда цієї бригади перебувала в селі Пархачі (Межиріччя). Очолював її отаман Богуслав Шашкевич.

З лютого по травень 1919 року стрільці УГА майже щотижня атакували Белз. Упродовж трьох місяців їх загинуло в боях за нього понад 100 чоловік, майже 400 було поранено. Та боротьба продовжувалася.

 Один з істориків УГА Антін Крезуб (Осип Думин) зазначав:

«Після боїв біля Жовкви, де в половиш січня українці прямо розтрощили противника, проходять бої в околицях Белзця, Угнова, Белза і Кристинополя, яким щодо завзяття і кровопролитности не легко знайти в українсько-польській кампанії рівні. Як перед тим Рава-Руська, так тепер Белз став відігравати важливу ролю як опірна точка, з котрої виходили менші і більші боєві виступи, головним чином на схід і південь. Із-за свого положення, між двома ріками, це місто надавалося знаменито до оборони, а скріплений технічно Белз перемінився в справжню твердиню, об котру розбивалися всі українські наступи. Заслуги командування І корпусу це, одначе, не зменшує. Його зручність і настійність у веденні операцій здобула собі загальне визнання» [13] .

Лишень за чотири місяці боїв під Белзом артилерійська батарея сотника Ю. Кононіва використала 9000 снарядів. Оточене в Белзі польське військо не раз потрапляло в складну ситуацію й вважали, що ось-ось його опір буде зламано... Та події розвивались не на користь УГА. З 15 травня 1919 року по всій лінії фронту почався загальний наступ військ генерала Галлера.

Армія Галлера, створена на основі декрету французького президента Пуанкаре, мала бути використана проти Німеччини. Після більшовицького перевороту в Росії їй було визначено нове завдання — «боротьба з більшовизмом». Відтоді вона почала швид­ко збільшуватись. До армії Галлера вербували пере­важно поляків — емігрантів з Канади, США, Італії та інших країн. На всі найважливіші командні пости у ній було призначено французьких офіцерів та іноземних спеціалістів. Одягнуті в польську форму, вони обслуговували артилерію, авіацію й усю найновішу військову техніку, якою Антанта щедро забезпечила галлерчиків.

Кинута в Галичину під приводом «захисту Польщі від більшовиків», армія Галлера повернула свою зброю проти УГА. Великою лавиною ринула вона й на північно-західну лінію фронту, відтісняючи на схід Сокальщини П'яту та Дев'яту бригади. Почався їх відступ. З військовими відходили й цивільні. Вірили у скоре повернення.

Відступ І Корпусу УГА, в який входила П'ята Сокальська і Дев'ята Белзька бригади, проходив упорядковано, без паніки, що охопила ПІ Корпус. А в цей час проти І Корпусу (на просторі від Сокаля до Рави-Руської) уже вступили в бій дивізії генерала Галлера. 16 травня польські війська окупували Сокаль, Кристинопіль і Великі Мости [14] . В деяких джерелах подається, що ввійшли вони в Сокаль на день пізніше — 17 травня [15] .

В українській армії не обходилося й без дезертирів. Під час відступу деякі стрільці кидали або ховали зброю й прямували до своїх міст і сіл, до родинних хат... Але таких було мало. Дезертирів розстрілювали.

У 1919 році на Сокальщині ширились різні хвороби, котрі забирали в могили людей. І повітовому лікарю-епідемологу Степанові Маційовичу випало вести важку працю в поборюванні віспи, скарлатини, черевного і висипного тифу...

Протягом польсько-української війни в Сокалі працювала військова лічниця. Жителі повіту ставились до поранених стрільців і старшин УГА з великим співчуттям і турботою. Кожне село надсилало до шпиталю необхідні продукти. Повідомлення про збір харчів часто друкувались у часописі «Голос з над Буга».

Головним військовим лікарем П'ятої Сокальської бригади і учасником визвольних змагань був Лев Сосенко, санітарним четарем — Олекса Шевчук, санітар-хорунжим — Богдан Лапчинський.

У військовому шпиталі Сокаля працювали доктори Максим Музика, Лев Сосенко, медик Степан Кривокульський [16] .

У час відступу П'ятої і Дев'ятої бригад УГА військова лічниця Сокаля була евакуйована. Стрільці лікувалися також у «Запасному шпиталі», який знаходився в Тартакові.

1919 року в Сокалі вийшов «Календарик», який мав 32 сторінки і подавав найважливіші дати в історії українського народу, а також різні гасла, що були співзвучні з потребами тодішнього часу. Кошти від його продажу йшли на допомогу пораненим воїнам Української Галицької Армії, які лікувалися в місцевих військових шпиталях. Публікації часопису «Голос з над Буга» за 1919 рік засвідчують, що стрільці і старшини УГА, котрі перебували в лічниці Сокаля, були оточені всенародною турботою. Майже кожен номер газети друкував; назви сіл і прізвища їх мешканців, від яких надходили пораненим гроші, білизна, простирадла, бандажі, продукти харчування...

В останні дні війни в Сокалі відбувся великий похорон. Ховали Анну Кобилку, Анну Броковську, Перлу Райтман, Герта Мольдезьомера, Фрайду Чудак, Михайла Бірнбаума, які загинули від бомб, що скинув на єврейський квартал міста польський літак. Під час їх вибуху декілька чоловік було дуже покалічено, і вони у важкому стані перебували у шпиталі.



[1] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.2. С. 4.

[2] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.3. С. 4.

[3] Hupert Witold. Walki o Lwowi (od 1 listopada 1918 do maja 1919 roku)/ Warszawa, 1933. S. 139.

[4] Голос з над Буга (Сокаль). 1919. Ч.6. С. 4.

[5] Голос з над Буга (Сокаль). 1918. Ч.17. С. 1.

[6] Решетило Т. Спогад про українсько-польську війну в Угнівщині 1918-1919 рр. // Угнів і Угнівщина. Нью-Йорк, Париж, Сидней, Торонто, 1960. С. 136.

[7] Голос з над Буга (Сокаль). 1919. Ч.17. С. 1.

[8] Історія українського війська. Вінніпег, 1953. С. 495.

[9] Голос з над Буга (Сокаль). 1919. Ч.18. С. 2.

[10] Сава Володимир. Удома й на чужині. Варшава, 1995. С. 31.

[11] Сава Володимир. Удома й на чужині. Варшава, 1995. С. 31.

[12] Голос з над Буга (Сокаль). 1919. Ч.11. С. 2.

[13] Крезуб Антін. Нарис історії  українсько-польської війни. 1918-1919. Львів, 1933. С. 112.

[14] Крезуб Антін. Нарис історії  українсько-польської війни. 1918-1919. Львів, 1933. С. 112.

[15] Sokal. Krakow , 1996. S. 14.

[16] Щуровський В. Лікарі і медики у визвольній війні: 25-ліття українського військового товариства і медичної громади. Львів, 1935. С. 117.

 
назад      далі
 

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
13:58, 23 квітня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464