** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історія

Історія

Семен Романів
Надбужанщина.ІІ

Революційна сокальщина в моїх спогадах

 

Після падіння Української Народньої Республіки на переломі 1920-21 рр. патріотично-революційний дух не погас у нашому народі. Зникли лінії військових фронтів, але зараз почали творитися революційно-підпільні фронти. На західньоукраїнських землях під польською окупацією постала Українська Військова Організація (УВО) під проводом полк. Є. Коновальця. Велику ролю в оформленні УВО відіграв Ярослав Селезінка, військовий референт, що був у постійному зв'язку з екзильним урядом д-ра Є. Петрушевича.

Цей уряд Західньої Области УНР не визнавав польської окупації та надіявся дипломатичними заходами, при моральній підтримці українського населення, вплинути на рішення керівників західніх великодержав щодо державної майбутности своєї території. З тією метою українці в Галичині бойкотували польську державну адміністрацію, студенти не вписувалися на навчання в польських університетах, а коли проголошено перші вибори до польського сейму й сенату, українські виборці відмовилися від голосування. Ця політика уряду Є. Петрушевича явно суперечила політиці уряду Головного Отамана С. Петлюри, що через свого представника А. Лівицького 1920 р. підписав "Варшавський договір" між УНР і Польською Річпосполитою. Нічого дивного, що особа Гол. Отамана С. Петлюри тривалий час не була популярна серед патріотів Галичини, а в тому числі й серед членів УВО, які підтримували позиції уряду Є. Петрушевича щодо Польщі. Але українські націоналісти перші почали влаштовувати жалобні академії на честь С. Петлюри, як жертви московського терору.

Зате навіть після того, як Рада Амбасадорів Мирової Конференції визнала тимчасову окупацію Галичини поляками, УВО далі вела свої підпільно-революційні акції. Сокальщина мала давню традицію національного бастіону, об який розбивалися ворожі сили Заходу і Сходу. І тепер, після закінчення української визвольної війни, Сокальщина стала придатним тереном дій УВО. Мабуть першим ініціятором та організатором УВО в Сокальщині був кол. старшина УГА М. Мельничук — кооперативний ревізор чи інспектор із с. Винники біля Белза. Він працював у системі Ревізійного Союзу Українських Кооператив. Варто додати, що він був учасником Другого Конгресу СКВУ в Торонті 1973 року.

А тоді, на початку 1920-их років, Мельничук оформив таємне ядро УВО на Сокальщину, до якого належали: 1. Володимир Кохан — кооператор із с. Тудорковичі; 2. Володимир Матвіяс — син пароха з с. Яструбичі; 3. Кость Мигаль — громадський діяч із с. Себечів. Це були ветерани УГА та активні діячі в усіх ділянках суспільного життя — в політичній, господарській та культурно-освітній.

Коли ситуація змінилася й українські політичні діячі вирішили використати польську парляментську систему для своїх національних цілей, тоді — перед виборами 1928 р. — керівники партії УНДО у Львові переговорювали з провідним членом УВО Дмитром Палієвим про можливість спільної, одностайної акції. Ішлося про те, щоб провести серед українських виборців кампанію за участь у цих виборах і ввести до варшавського сейму своїх діячів, як послів. Дмитро Паліїв запевнив діячів УНДО, що УВО таємно підтримає цей плян, але з умовою, що у певних виборчих округах УНДО поставить на свій виборчий список тих кандидатів, яких запропонує він, Паліїв. У Сокальщині на виборчий список Д. Паліїв подав керівникам УНДО саме прізвища В. Кохана, В. Матвіяса і К. Мигаля. Так і сталося. Щоправда в той час у Сокалі головою повітового Комітету УНДО був відомий політично-громадський діяч д-р Олександер Ріпецький і, по-справедливості, його прізвище повинно було бути на списку кандидатів УНДО. Тим часом Централя УНДО у Львові мусіла укласти такий список кандидатів, який — згідно із домовленням — подав від УВО Д. Паліїв.

В. Кохан не міг рівнятися популярністю в народі з д-ром Ріпецьким та й під час виборчої кампанії не мав часу спопуляризувати себе у цій виборчій окрузі, бо працював справником у споживчо-збутовій кооперативі, а тим часом його виборча округа охоплювала не тільки Сокальський повіт, але й також прилеглі повіти. Все ж таки, оскільки його прізвище було перше на виборчому списку, В. Кохан переміг на виборах.

Після тієї перемоги Кость Мигаль зорганізував політичне зібрання на подвір'ї себечівського приходства влітку 1928 р. До численної громади людей з довколишніх сіл промовляв В. Кохан, вже як посол, і говорив досить бойовим тоном. Він закликав усіх обороняти свої національні політичні права. Пригадую собі його слова: "А тюрми не біймося! Якщо будемо всі одностайно боротися за свої права, то всіх нас не поарештують, бо й тюрем не вистачить для всіх!..."

Після віча К. Мигаль запросив нас — трьох середньошкільників до себе в хату; я тоді закінчив шосту клясу гімназії та був сьомиклясником. Коли ми привіталися з послом Коханом, що був гостем Мигаля, він — під час розмови з нами — відкрив свою посольську "недоторканну" течку, витягнув з неї жмуток підпільної літератури — т. зв. бібули і кожному з нас дав по одному примірникові видання УВО Сурма. Я вже був ознайомлений з тією літературою через Петра Саноцького, мого кол. "полковника" в організації Пласт. Однак цей жест В. Кохана переконав тоді мене, що такі посли, як він, таки справді жили ідеями УВО.

Це тим важливе, що в той час багато українців у Галичині й на Волині були дезорієнтовані, як їм ставитися до становища у підсовєтсь-кій Україні, не знали тамтешньої дійсности і легко піддавалися пропаганді про т. зв. Нову економічну політику (НЕП) в СССР та про "українізацію" в Українській ССР. Ось чому тоді навіть деякі ідейні українські патріоти втікали на той бік, у совєтську Україну. Із Сокаля, м. ін., втік туди Богдан Блащук — талановитий студент права в Таємному Українському Університеті, голова Т-ва "Січ" у Сокалі. З ним подався туди студент медицини в цьому самому університеті, передовий член Пласту Сокальської гімназії, Дмитро Зінько. Разом з ними збирався втікати на той бік Петро Саноцький, але якось передумав свій намір: з ним у Тартакові жила його самітня матір, залишити її без опіки він не хотів, тому на її гарячі мольби він вирішив зістатися вдома.

Коли постала Організація Українських Націоналістів (1929 р.), тоді її членство негайно повело гостру кампанію проти совєтофільської аґітації та взагалі більшовицької окупації України. Голод 1933 р. в Україні був чи не найсильнішим антидотом на недугу совєтофільства серед західньоукраїнської молоді. ОУН своєю інформацією та спеціяльними акціями протестувала проти московської політики в Україні, де арештами, засланнями, розстрілами і масовим голодом знищувано біологічну субстанцію українського народу. Член ОУН Микола Лемик убив у Львові секретаря совєтського консульства Майлова саме на знак цього протесту. Велику протестну акцію по всій Галичині повела ОУН 1 листопада 1933 р. Тоді було дивно спостерігати і сьогодні я дивуюся, як це так польська влада переслідувала членів ОУН саме за їхні протимосковські виступи. В переддень 1 листопада ув'язнено всіх відомих поліції націоналістичних активістів і перетримано їх два-три дні в переповнених поліційних тюрмах.

В Сокалі поліційний комісаріят влаштувався так, що — згідно з законом — нас усіх звільнено після 24-ох годин ув'язнення, але тільки ми вийшли за браму тюрми, як вільні громадяни, там зараз нас обступили поліціянти і повели до іншої в'язниці ще на чергових 24 години. Польський уряд робив це для того, щоб послабити чи зірвати нашу протисовєтську акцію. Польща солідаризувалася з Москвою і сприяла їй у її диявольському пляні нищення українського народу. Сьогодні українці, наприклад, у Вінніпеґу полякам віддячуються таки добром, бо коли канадські поляки проводять акції протесту проти Москви у зв'язку з придушуванням профспілки "Солідарність" у Польщі, тоді на таких вічах виступають наші чільні провідники і промовляють (навіть польською мовою) в обороні прав польського народу. Це дуже благородний жест українців, але чи поляки розуміють це?...

Перед постанням ОУН, УВО мала великий вплив на сільську молодь всього Сокальського повіту саме своїми терористичними акціями, а зокрема саботажними підпалами скирт збіжжя у "панських" маєтках. Таємні революційно-націоналістичні гуртки творилися спершу серед студіюючої молоді і той дух опору поступово охоплював селянську молодь. В Сокальській гімназії та Учительській семінарії були такі гуртки ще перед створенням ОУН. Члени таких гуртків виховувалися на підпільній літературі, зокрема на журналі Сурма, друкованому на тоненькому бібулковому папері: Сурму передавали одні одним з рук до рук. Організаторами гімназійної молоді буди університетські студенти. Видатнішим серед них був саме Петро Саноцький.

Це була людина справді хрустального характеру. Походив він із Тартакова, матуру склав у Сокальській гімназії 1924 р., де він був керівником пластової молоді — "полковником" (курінним) Сокальського Пласту. Після матури вписався на теологію в Перемишлі, але по перших двох роках навчання покинув цю науку і, замість того, вписався на правничий факультет державного Львівського університету (в той час уже не було Таємного Українського Університету).

Вже як студент права, Саноцький був пов'язаний з однією організацією української молоді; а було їх дві — незалежні одна від одної, які відтак разом з УВО приєдналися до ОУН. Згідно з практикою всіх студентів права, Саноцький вивчав юридичні науки вдома і тільки час-від часу їздив до Львова, щоб в університеті скласти кольоквіюм з даного предмету. На початку 1928 р. він зорганізував у Сокальській гімназії таємну ланку (тоді ми казали: звено) націоналістичної молоді. Провідником ланки був Осип Яхимович, учень сьомої кляси, також із Тартакова. Членами ланки чи гуртка були: Іван Климів (всі звали його "Івась") із Сільця Белзького; Євген Віюра з Хороброва; Іван Самотюк з Поториці; Семен Романів із Себечева. Свої таємні сходини ми відбували за містом, мандруючи до лісу "Валявки", а деколи також у Поторицький ліс. Взимку такі сходини ми влаштовували у гімназійній бібліотеці, до якої С. Романів мав ключ, бо проф. С. Шах доручив йому вести українську бібліотеку. В тій самій залі була також польська бібліотека, якою завідував проф. Шуфа. Сходини в бібліотеці були тим вигідні, що учасникам давали задовільне "алібі", мовляв, "учні прийшли позичати книжки..."

3-поміж нас усіх Іван Климів перевищував нас на цілу голову своєю революційністю. На одних сходинах він домагався встановити бойкот супроти Дмитра Штикала за те, що той — разом з іншими українськими учнями та під проводом українських учителів нашої гімназії — пішов був до церкви на богослуження з приводу якогось польського державного свята. Такі революціонери, як ми — члени таємного гуртка — не були тоді в церкві тільки тому, що ми якось викрутилися від того обов'язку. Дмитро Штикало тоді ще не належав до підпільної оргазації.

Рішучу вимогу І, Климова бойкотувати Д. Штикала Петро Саноцький заперечив так само рішуче і при тому, знаючи Климова з його хлоп'ячих літ у Пласті, зробив йому таке завваження: "Івасю! Як уже буде українська держава, тоді тебе треба буде ціле життя держати в криміналі, бо ти будеш робити революцію навіть проти свого уряду.. Незважаючи на нашу спільну відмову, І. Климів особисто таки бойкотував Д. Штикала, а більш ніхто з нас. Климів і Штикало вчилися в тій самій клясі та були відмінниками. Климів відзначався великою пильністю, багато працював, а Штикало мав хист і дуже добру пам'ять. Ще як учень шостої кляси Штикало переклав з польської на українську мову частину поеми Міцкєвіча "Конрад Валєнрод". Наш професор польської мови й літератури, доктор славістики Єжи Поґоновський прочитав цей переклад і при всіх учнях у клясі з радости поцілував Д. Штикала та, ґратулюючи йому за успіх, сказав: "Ти єстесь ґеніяльни!" (Ти — геніяльний!...). Звичайно, І. Климову ніяк не подобався такий успіх його колеґи.

По матурі Климів і Штикало восени 1929 р. вписалися на правничий факультет Львівського університету. Згодом Штикало став членом ОУН і відіграв важливу ролю в націоналістичному русі, головно в ідеологічній ділянці. Помер після другої світової війни в Західній Німеччині, як голова Товариського суду ОУН.

Іван Климів, як революціонер по своїй вдачі, негайно реаґував на всякі прояви в українському суспільному й політичному житті, якщо вони не йшли по його лінії революції. Коли наша кооперація взяла участь у польській державній виставці у Львові п. н. "Східні торги1', тоді Климів зорганізував групу хлопців, що під час великого ярмарку в Сокалі літом 1932 р. (коли було багато людей з усього повіту) — за його ініціятивою і під його проводом — побили вікна в будинку Окружного Союзу Українських Кооператив. Це був його протест проти української кооперації за те, що її вироби включено у програму польської виставки. Подібно було у випадку відкриття пам'ятника І. Франкові у Львові 1933 р. В церемонії посвячення і відкриття пам'ятника участь брали члени Української Соціялістично-радикальної Партії та її прибу-дівки і Т-во "Луг". Климів тоді також зорганізував бойовиків, що камінням обкидали маршуючих соціялістів-радикалів, незважаючи на те, що І. Франко був співзасновником Радикальної Партії. На думку І. Климова. соціялісти не повинні були мати місця в організованій українській спільноті.

Климів мав великий вплив на революційну молодь Сокаля й околиці; та молодь готова була йти за ним "у вогонь і в воду". Ось ще одна ілюстрація підходу Климова до практичних справ. Він жив у приязних стосунках зі своїм парохом, о. Степаном Ничаєм — згодом і парохом Сокаля, і деканом сокальським. Ще як парох Сільця Белзького, о. Ничай був членом Повітової Ради, яку в різних господарських справах скликував сокапьський староста, повідомляючи при тому про порядок наради. Одного разу в такій програмі була тема: "Заведення расової худоби в повіті..." Іван Климів, обговорюючи з о. Ничаєм всі пункти тієї чергової наради членів Повітової Ради, стосовно проекту розведення расової худоби сказав: "Якщо староста запропонує розводити худобу червоного кольору, то ви, отче, скажіть, що ви пропонуєте зелений колір... бо треба мати на увазі, що все те, що говорить ворог, є зле для нас і ми мусимо мати свою власну думку..." Про цю розмову оповідав мені сам Климів. Очевидно, він не вірив в існування худоби зеленої масти, але для підкреслення свого неґативного ставлення до польської влади, він давав такі яскраві вислови свого мислення.

Коли ж о. С. Ничай став жити і працювати в Сокалі, І. Климів часто відвідував його і там навіть мав свої зустрічі зі мною. Під час німецько-польської війни Климів сидів у тюрмі, звідкіля вийшов після розпаду польської адміністраційної влади і додому вертався з Богданом Казанівським. Про це широко пише Казанівський у своїх спогадах Шляхом Леґенди. Автор характеризує Климова-Леґенду, як реального політика, що в поворотній дорозі вже обмірковує, як би то не втратити своїх людей у боротьбі з ворогом, коли на перемогу немає ніяких надій. Це видно з розповіді про те, як вони мандрували попри м. Ковель і дізналися, що совєторосійські війська перейшли р. Збруч та окупують Галичину і Волинь. Казанівський пише: "Ми запиталися Івана Климова, чи ОУН може підняти повстання проти москалів, щоб створити уряд на З.У. Землях? — ОУН ще до такої революції не підготована", — відповів Климів.

Можливо, що Климів був фізично надто вичерпаний у той час і тому не вірив у готовість до революції. Одначе, коли він повернувся у своє село, добре виспався і відпочив, тоді він, неначе той Антей, доторкнувшися рідної землі, відчув у собі свою силу. А його сила була сила революції, тому навіть після короткого відпочинку він уже через день був у Сокалі. Того дня я ровером приїхав із Себечева до Сокаля і на вулиці коло церкви св. Петра і Павла зустрівся з о. деканом Ничаєм. Він мені сказав: "Пане Романів, Івась Климів вернувся з в'язниці і готує тут фронт проти більшовицької армії. Він хоче воювати проти них. Розшукайте його та відмовте від того наміру, бо він нічого не вдіє, а народ потерпить..."

Я знав, що ніхто не міг Климова відмовити від такого наміру, а водночас, знаючи його вдачу, я вірив о. парохові, що Івась справді має такий плян. Я розпитував стрічних знайомих мені людей і врешті побачив Гриця Дубського, власника харчової крамниці в с. Завишня, яких З км від Сокаля. На моє запитання, чи він бачив І. Климова, Дубський відповів, що так; Климів є в його хаті та якщо я хочу стрінутися з ним, то хай їду з ним до Завишні. Ми зараз таки роверами поїхали туди і саме в хаті Дубського я зустрів Івася після яких трьох років уперше. Ми тільки що привіталися, як він каже мені: "Ти знаєш, приходять більшовики і ми мусимо їх скорострілами привітати. У Володимирі Волинському вже йде бій. Я там зорганізував фронт і це треба зробити тут".

Климів виклав мені весь свій плян такого фронту і якими селами проходитиме бойова лінія. Свій виклад він закінчив словами: "Цілим фронтом я буду командувати". Все це я спокійно вислухав, бо, знаючи його характер, я був певний, що не переконаю його в недоцільності його пляну і при тому він може потрактувати мене, як "опортуніста"; а в ті часи слово "опортуніст" для нас означало щось немов зрадник народу. На думку Климова, "ворога треба бити в кожний час і на кожному кроці, незважаючи на те, догідний це чи недогідний час!" Зате, коли він скінчив виклад своїх плянів, я запитався його: "Івасю, чи про цей плян знає Провід ОУН?... Можливо, що Провід має інший плян, а ти можеш знівечити його своїм виступом..." На це Климів запитав мене, чи в мене є зв'язок до Проводу і я йому відповів, що так — маю у Львові. Тоді він доручив мені негайно їхати до Львова, з'ясувати Проводові його плян і переказати, "що той плян конче треба реалізувати".

Тоді я не мав контакту з Проводом ОУН і не збирався їхати до Львова, а через два дні опісля совєтське військо вже було в Сокалі. Незабаром я знову зустрінувся з Климовим, але в Белзі. Звідтіль совєт-ська армія відступала на схід за Буг, а на те місце прийшли перші німецькі стежі, що їх мешканці Белза при в'їзді до міста вітали "хлібом і сіллю". Спостерігаючи це все, І. Климів відкрито сказав: "Я б тих с... синів скорострілом привітав!" Очевидно, хто почув цю його заяву, промовчав її та не робив з цього ніякого вжитку.

Родинне село Климова, за нового розподілу України, залишилося по совєтському боці. Він поїхав до Кракова, куди в лютому 1940 р. я навідався до свого приятеля Василя Сидора. Ночуючи в його помешканні — на одному ліжку, бо другого там не було, ми цілу ніч пробалакали. На ділі, це була остання наша розмова в житті. І Сидор сказав мені, що Провід ОУН посилає І. Климова в підсовєтську Україну очолити там організаційну мережу. При тому додав, що в Кракові Климову надто тісно, він не може робити тут революції. Проти німців Климів говорить голосно і без обиняків та навіть багатьох своїх друзів прозиває "опортуністами" і "зрадниками революції", які, мовляв, гасять революцінний дух свого народу.

Наступного дня на залізничній станції я побачив І. Климова, що також виїжджав з Кракова у Белзчину, бо звідтіль він збирався перейти кордон. Ми разом їхали залізницею цілу ніч (з пересідкою в Тарнові) і наступного дня прибули до Грубешева. По дорозі Климів багато говорив мені про свої революційні пляни, що їх він мав намір здійснити в Україні. В Грубешеві ми заночували в наших галицьких хлопців-рево-люціонерів,. до яких Климів мав зв'язкову адресу. їх п'ятеро жило в одній кімнаті, мали тільки одне ліжко чи канапу, яку відпустили для нас, своїх гостей, а самі спали на підлозі. Після скромної вечері, поки пішли спати, заспівали ми декілька пісень, з них пригадую уривок однієї: "Під білою тою березою отамана б'ють..." Климів не був співучий, але деякі хлопці мали гарні голоси, а зокрема один, що співав тенором. Ні його, ні інших прізвищ не пригадую сьогодні, але дехто з-поміж них був мені тоді знайомий.

З Грубешева ми з Іваном вибралися в дорогу до Себечева, де я жив якийсь час за війни. Це моє рідне село, 9 км від Белза. В селі перебувало багато хлопців, які перебралися з-під совєтської окупації через Буг, що становив тоді кордон між Генерал-губернаторством і УССР. Одної ночі Климів пішов над Буг, щоб перейти на схід, але вже наступного дня повернувся назад, бо здійснити перехід не пощастило. Деякі хлопці в ту ніч переправилися за Буг і попалися в руки пограничної застави. Климів ще два дні перебував у моїй хаті, аж діждався сніговиці-хуртовини. Наші люди придбали для нього білу "кирею" із простирала і, зодягнувшися в цю кирею, в саму заметіль пішов над Буг і щасливо перейшов кордон. Там він проводив свою підпільну роботу, як "Провідник на підсовєтські землі України".

Про І. Климова надрукував спогад у Гомоні України В. Макар, до якого він мав зв'язок. Макар жив у волинському селі та, будучи інвалідом, не міг ходити на якісь зустрічі, що вимагали цілковитої справности. Тож Климів мав з ним зв'язок через зв'язкових хлопців. Вже за німців у 1941 р., раз їдучи до Львова вантажною автомашиною з Климовим, Макар запитав його: "Чи ти не думав про те, що твоїх хлопців у мене в селі могло застукати НКВД?..." Климів на це сказав: "Так, я думав... я сказав хлопцям, щоб у такому випадку застрілили тебе, а самі щоб утікали..." В такому революційному переконанні й вимогливості до себе й до інших І. Климів жив тільки для ідеї української революції і для тієї ідеї він загинув. Під час допиту в ката-ґештапівця Вірзінґа Климів сміливо і ясно заявив, що він революціонер, член ОУН і бореться проти всіх ворогів українського народу за здобуття української незалежної держави. Знаючи його з хлоп'ячих літ і стрічаючися з ним кожного дня впродовж довгих років у школі в Сокалі, я знав тоді і вірю сьогодні, що Іван Климів прагнув загинути геройською смертю, як невгнутий борець — революціонер без плями, в обороні своєї нації. І так воно сталося без найменшого вагання з його боку.

Якщо йдеться про початки ОУН у Сокальщині та Белзчині, то треба підкреслити, що піонером тієї організації був у нас Петро Саноцький. Ще як студент, він певний час учителював у Белзчині, в с. Русині. Там не було державної школи, тому він приватно вчив грамоти не лише дітей, але й старших. Своє перебування в тому селі він використовував для поширення загальної освіти серед селян у навколишніх селах, а де він знайшов національно свідоміших хлопців, він притягав їх до національно-революційного вишколу.

Після того, як у Белзчині створено повітовий провід ОУН, очолений студентом права Мироном Богуном, тоді виявилося, що деякі хлопці по селах вже були пов'язані з революційним рухом (напр. в Осердові був Іван Кравчук) і вже читали підпільну літературу. Все це завдяки П. Саноцькому, що пов'язався з ними ще тоді, як був у с. Русині. Через два роки після закінчення правничих студій Саноцький промувався на доктора канонічного права. Після польсько-німецької війни він емігрував до Кракова, а влітку 1941 р., після звільнення Львова, він перебрався у Львів. Спочатку він працював в Українському Допомоговому Комітеті, але скоро покинув цю працю в секторі суспільної опіки, бо — як сам мені пояснив — "і професор, і панотець дали йому зрозуміти, що він до тієї роботи не годиться". Покинувши роботу в УДК, він зорганізував бурсу для ремісничої молоді. В тій бурсі жили хлопці, які теоретично вчилися в ремісничій школі, а практику набували, працюючи по майстернях. Коли я відвідував цю бурсу (і навіть ночував там у 1942 р.), тоді жило там коло 50 хлопців, що їх д-р П. Саноцький виховував своїми доповідями й гутірками на зрілих членів своєї нації.

Після окупування Львова совєтською армією Саноцький жив у Львові. Його вбила польська боївка, яка в той час ще непокоїла українців та убивала чільних українських діячів. (Таку інформацію подала мені пані Е. Т., що часто стрічалася з П. Саноцьким, бо її чоловік був колись пластуном у Сокальському "полку" під його проводом).

З першої п'ятки націоналістів, якою керував Саноцький у Сокаль-ській гімназії, Іван Климів загинув у німецькій тюрмі у Львові; Осип Яхимович — священик у с. Дубецько на Ряшівщині — загинув з рук польських терористів 1945 р.; Євген Віюра помер у Польщі, куди його виселено разом з іншими українцями після війни; доля Івана Самотюка невідома, а Семен Романів — автор цих рядків — живе у Вінніпегу, Канада.

У Сокальській гімназії, незалежно від націоналістичного гуртка, створеного під проводом Осипа Яхимовича й під опікою П. Саноць-кого, існував ще один гурток націоналістичної молоді під проводом Теодозія Цьвікули; їхнім зв'язковим був студент права Богдан Занько. Його батько свого часу вчителював у Нисмичах, родинному селі Т. Цьві-кули, ще живе тепер у Франції. У 1926 р. він був учнем шостої кляси і під наглядом Занька розбудовував мережу націоналістичного доросту серед середньошкільної молоді, яка вже 1929 р. входить у склад ОУН. Навесні 1929 р. всі члени гуртка під опікою Саноцького (за винятком Є. Віюри) вийшли із Сокальської гімназії, а Цьвікула — як мені відомо — далі розбудовував мережу націоналістичного доросту ОУН не лише в гімназії, а й також в Учительській семінарії в Сокалі.

Богдан Занько, на два роки старший від Саноцького, був т. зв. "залізним студентом" права у Львівському університеті протягом 5-6 років, але не закінчив своїх студій. Згодом він записався на журналістику у Варшаві та пробув там до вибуху війни. Коли Д. Паліїв зорганізував партію Фронт Національної Єдности (ФНЄ), Занько покинув ОУН і, мабуть, став членом ФНЄ, бо я пригадую, що він жив у близьких відносинах з В. Коханом, який грав передову ролю у ФНЄ і мав пост обласного, а його заступником був кол. член ОУН Андрій Дячишин. По війні Б. Занько емігрував із французької зони Німеччини до ЗСА, працював у друкарні газети Свобода і там помер.

Як було згадано, Мирон Богун ще як студент права зорганізував 1930 р. Повітову Екзекутиву ОУН на Белзчину, до якої входили: Іван Базарко й Семен Романів. Вже в 1931 р. С. Романів очолив цю Екзекутиву і тоді в Себечеві зформовано цілий Провід, що складався із себе-чівських студентів. Це були: Василь Ваврук, Михайло Климчак, Ярослав Скопляк і Петро Манькут. У 1933 р. Василь Ваврук очолив цей Провід. Треба згадати, що в ті часи Сокальський повіт поділявся на дві адмі-ністраційні одиниці: в Сокалі був повітовий староста для навколишніх сіл, а в Белзі була Експозитура Сокальського Староства. Паралельно з цим адміністраційним поділом теж ОУН мала свій організаційний поділ: діяли два окремі Проводи — в Сокалі та в Белзі. Зчасом, коли Повітову Експозитуру в Белзі зліквідовано, тоді ОУН встановила свій єдиний Провід на весь Сокальський повіт.

Провідними членами ОУН були: Ілля Масиник — у Сокальщині (згодом він виїхав на студії медицини в Загребі); в Радехівщині — Зеня Кравців з Лопатина; в Равщині — Богдан Дороцький з Потилича. З ними всіма я стрічався на організаційній "відправі" в Академічному Домі у Львові 1932 р., де присутніми були також Степан Бандера, Іван Малюца і Богдан Кордюк. Зв'язковим на Камінку Струмилову був тоді Данило Чайковський і також був на одній відправі, але потім відмовився від роботи, бо жив у Себечеві, Сокальського повіту. Згадую ці повіти, бо вони творили одну "під-область", до якої входила ще Жовква. Почавши з 1934 р., коли на Сокальщину і Белзчину був один Повітовий Провід ОУН у Сокалі (аж до вибуху війни 1939 р.), провідними членами на цьому терені були: Павло Мигаль, Василь Сидор, Іван Климів, Гриць Климів, Теодор Шиш, Петро Башук, Петриченко, Василь Макар і Володимир Свидницький. До цих прізвищ треба було б додати прізвища багатьох селянських хлопців чи молодих господарів, що активно жили ідейним життям свого народу і боролися за його права підпільними методами і водночас явною працею, як члени наших леґальних установ.

Павло Мигаль 1936 р. переїхав на Волинь, в одне село поблизу містечка Порицьк, де він готував до гімназійної матури, як екстерніста, сина тамтешнього священика. На Волині Мигаль старався поширити мережу ОУН, але вже 1937 р. польська поліція арештувала його і він просидів у тюрмі до війни 1939 р. і тоді вийшов на волю. Напередодні німецько-польської війни, в 1938-1939 рр., в краю була вже напружена політична атмосфера. Багато молодих українців арештовано, польська адміністрація замикала по селах читальні "Просвіти", народ жив під тиском психологічного терору. Дійшло до того, що в березні 1939 р., коли українці рік-річно влаштовують Шевченківську академію, в Сокалі ніхто зі старших провідних громадян не хотів читати доповідь на святковій академії, бо всі лякалися переслідування поліції. Ще в 1937 р. були арештовані члени ОУН: Теодор Шиш, Василь Сидор, Петро Башук і багато хлопців із різних сіл всього повіту. Цими масовими арештами польський уряд силкувався обезголовити наш революційний рух у повіті. Оскільки в багатьох селах були закриті читальні, то взагалі не можна було сходитися на будь-які зібрання. Ще тільки Церква залишалася релятивно вільна.

Після падіння Польщі під ударами Німеччини українське населення Сокальщини відразу почало творити своє організоване життя. В самому Сокалі вирішено перейняти адміністрацію в українські руки та укладено плян захоплення повітової та міської влади. Плян цей оформили на таємному засіданні в приватному домі: кол. старшина УГА інж. П. Стефанівський, Нестор Ріпецький і Семен Романів. Захоплення влади повинно було завершитися протягом однієї ночі і для того зорганізовано групу хлопців із навколишніх сіл (деякі озброєні) над Бугом біля с. Поториці. (Мґр. Іван Іванчук привів хлопців із Спасова і сусідніх сіл.) Дуже багато молодих людей зібралося, щоб походом піти на Сокаль, але у переддень цього наступу з радіоповідомлень ми дізналися, що Німеччина і Сов. Союз поділилися воєнною здобиччю та що частина українських земель, раніше під польським володінням, буде включена в Сов. Союз. Ми тоді вирішили, що нам не треба перебирати адміністрацію в свої руки для того, щоб зараз передати її другому ворогові. Згідно з цим рішенням наша "армія хлопців з-над Бугу" розформувалася і вони розійшлися до своїх домів.

Після цього одної ночі місцеві комуністи зорганізувалися і пробували захопити владу в Сокалі, щоб "піднести подарунок Сталінові", як тільки прийде Червона Армія в наші сторони. Польська адміністрація не здалася цим напасникам і в перестрілці навіть загинув один комуністичний провідник — робітник із цегельні в Сокалі. Коли ж совєтські військові частини в другій половині вересня увійшли у Сокаль, тоді поляки спокійно передали владу в місті совєторосіянам.

Як тільки вибухла німецько-польська війна, ми з жінкою перенеслися до Себечева, де жили мої й жінчині батьки. Себечів, розташований на захід від Бугу, увійшов у склад Генерал-губернаторства. Однак Червона Армія в своєму поході на захід спершу перейшла Буг і зайняла наші села, Холмщину і дійшла десь аж під Люблін. Щойно опісля, згідно з новим домовленням між Берліном і Москвою, її з'єднання відступили на схід і тоді кордон стабілізувався на ріці Буг. Все ж таки, вже за першого перебування совєтських військ по наших селах політруки намагалися заводити совєтську адміністрацію.

Одного дня до Себечева вантажною машиною приїхала зі своїм політруком група солдатів, озброєних ґвинтовками з наїженими багнетами. Ще до того, вранці того самого дня, місцевий комуніст Павло Харко, що жив на краю села, заповів мешканцям, що після обіду на подвір'ї поміщицького двора відбудеться мітинґ для вибору сільради. По обіді зійшлося там приблизно 200 господарів. Вони розсілися на лавках і в'язках соломи, а навколо зібраних ходили солдати з багнетами на ґвинтовках. Врешті на підвищення перед зібраними селянами виступив політрук і гарною українською мовою виголосив слово про тяжку польську неволю, що її пережив наш народ, та обіцяв: відтепер народ буде правити собою по своїй волі. Він запропонував вибрати сільраду, а її головою "товариша Харка". Але коли політрук запитався, хто голосує за Харка, тоді піднялося тільки шість рук. Це політрука трохи збентежило і він почав знову промовляти. Тим часом один солдат підійшов до одного господаря і запитав його, "чому Харка не хочуть?", то цей йому відповів, що "Харко дурний". На це солдат сказав: "То він підхожа людина на голову сільради і він ним буде". Так і сталося, бо політрук, закінчуючи свою промову, сказав: "Тов. Харко буде у вас головою сільради". Так закінчився мітинґ, але ця сільрада недовго урядувала, бо через два тижні опісля Червона Армія відійшла за Буг і на наші терени прийшла німецька адміністрація.

Коли вже усталилася границя між СССР і Німеччиною вздовж ріки Буг і її притоки Солокії, Сокаль залишився в УССР, а велика частина Сокальського повіту — з містами Кристинопіль, Белз і Варяж — була по німецькому боці.

В той час багато наших інтелігентів і активної сільської молоді переходили кордон із совєтської зони та поселювалися по наших селах і містах, а потім роз'їжджалися по різних містах всього Генерал-губернаторства. Тоді ОУН почала влаштовувати свої таємні вишкільні курси для молоді, а організаційна праця розширилася на села й міста Холмщини. В с. Турковичі, біля Белза, влаштовано один такий вишкільний табір, через який пройшло багато молоді. Багато селянських хлопців, що раніше сиділи по тюрмах, як політичні в'язні за польської влади, повернулися додому і тепер часто бували провідниками для молоді у своїх селах. З провідних передвоєнних членів ОУН були: Петро Башук, Павло Мигаль, Василь Ваврук, Олена Жарська, Іван Кравчук та інші. Довгий час жив і одружився в Себечеві Василь Макар, досвідчений і вишколений бойовик, а водночас ідеологічно добре підготований і загартований. Перебуваючи в польських в'язницях із визначними членами ОУН, він доповнив і поглибив своє розуміння ідеологічних основ українського націоналізму. Василь Макар нелеґально переходив німецько-совєтський кордон і бував у свого молодшого брата Володимира в Радехівщині. Про ті свої переходи він сам оповідав мені в той час, коли це діялося, в 1940-41 рр.

Як відомо, в 1940 р. виник розкол в ОУН: на чолі частини членів ОУН залишився провід з полк. А. Мельником, а другу — значно численнішу частину очолив Степан Бандера зі своїм проводом. У Белзчині та Грубешівщині революційно наснажена молодь майже повністю була організована в мережі ОУН під проводом С. Бандери або прихильно ставилася до тієї ОУН. Коли влітку 1941 р. німецька армія вдарила на СССР, багато наших хлопців — усупереч німцям! — пішли на схід у Похідних групах ОУН.

Я працював у Союзі Українських Кооператив у Белзі, що мав свої філії у Забужжі коло Сокаля, у Кристинополі та Угнові; з усіх тих наших кооперативних складів багато працівників відійшло з цими групами. Крім того, два директори з головного складу — інж. К. Бородайко і дир. Ярослав Сербин — пішли з німецькою армією на схід як перекладачі. Тоді я був заступником директора. Голова Надзірної Ради, інж. М. Блащук, просив мене і промовляв до мого льокального патріотизму, як белзчанина, не покидати праці, бо це загрожує прямим занепадом Кооперативного Союзу; і я послухав його, залишився, хоч як манив мене до себе золотоверхий Київ — хотілося принаймні один раз за свого життя побачити його.

У зв'язку зі складним становищем на центрально-східніх землях України, окупованих німцями, багато наших хлопців — учасників Похідних груп повернулося додому і тоді, з їхньою допомогою, розгорнулося інтенсивніше готування кадрів для затяжної боротьби з обома наїзниками. На ділі, ця боротьба почалася восени 1942 р., коли німці почали втрачати свою дотеперішню бундючність. Головою Проводу Під-области ОУН став тоді Павло Мигаль-Павур, що жив головно в Белзі та в околиці. До цієї під-области входили повіти: Сокаль, Радехів, Буськ, Жовква, Камінка Струмилова і Рава Руська. В 1943 р. військово-оборонні операції розгорнулися на широку скалю й обсяг. В багатьох повітах наше підпілля творило на ділі "підпільну українську адміністрацію", що не дозволяла німцям безкарно експлуатувати українське населення. Це стосується і нашої Під-области; про деякі аспекти становища цієї території я дізнався безпосередньо з розмов із П. Мигалем.

Багато праці, матеріялу і часу вимагало будування бункрів по лісах, полях і селах, як опірних пунктів для наших повстанських збройних сил. В цих замаскованих бункрах маґазиновано зброю, харчі, медикаменти, одіж і всякі інші припаси та матеріяли. На терені Сокальського повіту було тоді, восени 1943 р., п'ять аптек: дві в Сокалі та по одній у Кристинополі, Белзі й Варяжі. За винятком Варяжа, всюди там працювали фармацевтами не українці, але чужинці, однак вони були підчинені санітарному центрові, що складався з українських лікарів під головуванням д-ра Савки з Кристинополя. На всьому терені був відчутний дошкульний брак медикаментів, а зокрема перев'язочних матеріялів, як ґаза, вата тощо. Часті бойові сутички з польськими партизанами, які нападали головно на наші села на північному сході Белзчини (як Ліски, Переводів, Сулимів і ін.), вимагали збільшеної оборони; допомогу тим селам давали хлопці з наших сіл. Ці оборонні акції були пов'язані зі значними втратами в людях — бувало кільканадцять убитих і багато поранених. Для цих останніх організовано шпиталь у Белзі. Сестри Служебниці в Белзі для тієї цілі відступили ціле приміщення своєї захоронки і самі стали медсестрами у цьому шпиталі для ранених вояків УПА. Шпиталь цей обслуговував д-р Мизюк. Він не був хірургом, але в той тяжкий час мусів із конечности робити все потрібне: він проводив операції та, коли треба було, ампутував руки й ноги... Деколи в нашому шпиталі лежало понад 40 поранених українських вояків. Для всіх треба було мати медикаменти і перев'язочні матеріяли, а купити їх було можливо тільки на офіційні замовлення аптек.

Такі замовлення я придбав із п'ятьох згаданих аптек нашого терену. На основі цих замовлень я роздобув у Кракові 1944 р. стільки всього шпитального постачання, що довелося три рази їхати до Львова вантажною автомашиною нашого Кооперативного Союзу, щоб привезти всі закуплені припаси. Централя продажу медикаментів була в Кракові, але для Сокальського повіту вона мала свій склад у Львові. Після двох тижнів я повернувся додому і тоді в стодолі свого батька застав великий склад медикаментів, а в хаті шість лікарів мали свою нараду. Для такої наради хата моїх батьків була дуже підхожа й вигідна, бо розташована далеко від Себечева у присілку Мельники.

Польська партизанка спричинювала нам багато втрат і проблем. Згадаю тут про похорон двох воїнів УПА з нашого Себечева. В одному з оборонних боїв проти польських партизанів, які нападали на поблизькі наші села та в сусідній Холмщині, було багато вбитих і поранених, а серед перших — два себечівці — Микола Поліха і Михаль Климчак.

Їхній похорон відбувся в неділю з масовою участю громадян, що прийшли супроводити покійників на цвинтар. Похоронні відправи служив і жалобне слово виголосив о. С. Гарасовський. І це були не перші й не останні жертви польської партизанки на наших землях. На Холмщині поляки вбили багато українських передових діячів, головно в рр. 1943-44. В самому Грубешеві польські терористи вбили голову Українського Допомогового Комітету, адвоката д-ра М. Струтинського. В той час оповідали мені в Грубешеві (де я часто бував, бо це було наше повітове місто за воєнних років), поляки вбили в одному селі війта — національно дуже свідомого українця. На його похорон приїхав крайсгавптман (староста) — німець і в похоронній промові заявив, що він знає, хто вбиває цих чільних людей і що "справедлива рука німецької влади" досягне цих злочинців. Незабаром арештовано шість українських патріотів і розстріляно, бо "справедливою німецькою рукою" керували польські шовіністи, які залишилися працювати по всіх німецьких урядових установах, включно з поліцією; ось чому наш народ на Холмщині зазнав стільки горя.

Згадаю ще випадок у зв'язку з вербуванням охотників до Дивізії "Галичина" 1943 р. Охотники із Сокальщини, звичайно, їхали фірами з навколишніх сіл до Сокаля, де було вербункове бюро. ОУН не погоджувалася з тим, щоб наша молодь ішла до армії держави, яка поневолює Україну, і тому робила всілякі перешкоди в наборі охотників. В день такого вербунку один бойовик, Мандрик, ровером їздив по шляху між Горбковом і Сокалем та завертав фіри з добровільцями назад. Про це донесено крайсгавптманові в Сокалі і він, взявши з собою шефа сокальського Ґештапо, поїхав з ним автомашиною на те місце. Водієм авта був таки "наш землячок". Німці за містом спостерегли хлопця, що на ровері їхав стежкою на високому горбі вздовж дороги. Вони зупинили автомашину, вийшли з авта і покликали хлопця до себе. Він залишив ровер на стежці, зійшов по схилі горбка на шлях. Німці зупинилися перед ним і зажадали легітимації. Хлопець сягнув рукою в кишеню і замість документу витягнув пістолю... Німці прожогом кинулись за авто, а хлопець побіг до свого ровера, але коли він досягав вершка схилу, тоді його наздогнав "землячок" — шофер і схопив його за ногу Бойовик одним пострілом убив того "героя" і хотів добратися до ровера... Тим часом ґештапівець уже взяв з автомашини свою автоматичну пістолю і прострілив бойовикові ногу; раненого німці взяли з собою.

На переломі 1943-44 рр. совєторосійська армія досягла Волині і там зимувала, чекаючи літа. Німецька адміністрація вже сильно розгубилася, але поліція далі ув'язнювала наших людей. В сокальській тюрмі було чимало ув'язнених українських патріотів. Між іншими був ув'язнений передовий член ОУН мґр. Василь Дишкант. Одної ночі відділ в силі біля 200 озброєних українських бойовиків оточив тюрму, щоб визволити в'язнів, але ця операція не вдалася. Німецька розвідка заздалегідь довідалася про можливість нападу, тому охоронці в'язниці розмістилися з автоматичною зброєю при вікнах між ув'язненими і відбили атаку.

Незабаром цілістю української визвольної боротьби почала керувати Українська Головна Визвольна Рада. Це революційне правління плянувало мати своїх представників — звичайно, таємних — у різних державах для нав'язування взаємовідносин і здобування прихильників серед чужих народів для української справи. Нестор Ріпецький, що помер у Торонті, був намічений на представника в Болгарію, але туди не добився. Мґр. Мирон Богун був призначений до Англії, але загинув з рук польської боївки у своїй адвокатській канцелярії у Львові. Він уже був готовий виїжджати і конечні свої речі мав у Кракові. Після його смерти його жінка (родом з Волині) приїхала до його батьків у с. Цеблів; там народилася їхня дитина, якої її батько не діждався побачити.

Згадані раніше бункри, що їх завбачливо будували наші люди, тривалий час служили українським бойовикам і воякам УПА за сховища й опірні пункти. Організацією будування їх займався господарсько-фінансовий референт ОУН, Дмитро Заворотюк, що після війни трагічно загинув у Польщі. Я сам уже деякою мірою був зорієнтований у цих господарських справах, знав про бункри та харчові й інші припаси, бо офіційно я мав перейняти фінансову референтуру обпасти. Заворотюк, знаючи це, заздалегідь інформував мене про пляни фінансових витрат. І вже 18 липня 1944 р. я повинен був зустрінутися в Белзі з "другом Урбаном", якого я раніше не знав і ніколи опісля не бачив. Воєнні події були сильніші за нас. З Команчі, де жила моя дружина (і там під опікою мого приятеля д-ра Романа Граба народила сина), я вирушив у дорогу ще перед 18 липня, але до Белза не доїхав. Поїзд завернули із Самбора назад, бо до Львова прямували совєтські з'єднання, а Белз був уже зайнятий.

Підпільні бункри виправдалися у практиці, бо стали житлами і фортецями для наших бойовиків, коли на наші землі прийшли совєто-росіяни і поляки. В одному з таких бункрів серед поля (знаю це місце дуже добре, бо це коло поля мого батька) до загину оборонявся один наш воїн, Василь Топоровський (Бобів), що в безвихідній ситуації розірвав себе останньою ґранатою... А в Себечеві три вояки УПА 1945 р. також, щоб не попастись живими в руки поляків, відібрали собі життя. Між ними був теж один себечівець, Мирон "Бриль. їхні тіла польські вояки поклали біля церкви і скликали людей розпізнавати вбитих. Між людьми була рідна матір Мирона, але вона зберегла рівновагу духа й назовні спокійно прийняла цей тяжкий удар долі, цю велику жертву, і нічим не зрадилась, щоб вороги не мстилися ще й на живих членах її родини. В тому часі живцем згорів вояк УПА, Тадей Бриль з нашого села, у стодолі, яку підпалили збройні вороги. Багато українських борців у тих часах кінчали своє життя в подібний спосіб, щоб уникнути мук і тортур у руках ворогів — окупантів України.

Група активістів руху національного опору в Сокальщині. Сокаль, 12 липня 1933. Сидять в другому ряді від права до ліва: Худик, Іван Мельник — згинув в бою з НКВД в 1940 р., Василь Баран ("Гефайст") — згинув в УПА. Стоять від ліва: НН., Роман Михалюк — розстріляний 1943 р. Ґештапом в Умані; Василь Хмара — замордований енкаввдистами осінню 1944; Володимир Коханьчук — розстріляний німцями в Умані літом 1943 р.

 
Група активістів руху національного опору в Сокальщині. Сокаль, 12 липня 1933. Сидять в другому ряді від права до ліва: Худик, Іван Мельник — згинув в бою з НКВД в 1940 р., Василь Баран (Гефайст) — згинув в УПА. Стоять від ліва: НН., Роман Михалюк — розстріляний 1943 р. Ґештапом в Умані; Василь Хмара — замордований енкаввдистами осінню 1944; Володимир Коханьчук — розстріляний німцями в Умані літом 1943 р
Група активістів руху національного опору в Сокальщині. Сокаль, 12 липня 1933. Сидять в другому ряді від права до ліва: Худик, Іван Мельник — згинув в бою з НКВД в 1940 р., Василь Баран (Гефайст) — згинув в УПА. Стоять від ліва: НН., Роман Михалюк — розстріляний 1943 р. Ґештапом в Умані; Василь Хмара — замордований енкаввдистами осінню 1944; Володимир Коханьчук — розстріляний німцями в Умані літом 1943 р

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
01:30, 18 жовтня 2018 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464