** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історичні постаті та діячі сокальщини

Історичні постаті та діячі Сокальщини

ЄВГЕН ПЕТРУШЕВИЧ

Андрій Турчин
Надбужанщина-Т.3 Нью-Йорк -Париж - Сідней - Торонто,1994
Євген Петрушевич

Євген Петрушевич — один із найвеличніших і найбільш активних репрезентантів українських визвольних змагань, а водночас це найтра-гічніша постать нашої новітньої історії. Про його титанічні зусилля збудувати незалежну Українську Державу писало вже чимало авторів, але все таки, тому що він був уродженцем і діячем Надбужанщини, годиться згадати про нього і в збірнику Надбужанщина.
Хоча широкорозгалужений рід Петрушевичів сягає сивої давнини, задокументованим родоначальником його галицької вітки вважається о. Миколу Петрушевича, пароха села Цетулі, пов. Яворів, який народився правдоподібно у 1710 р. в околиці Ковна на Литві. Його син, о. Григорій Петрушевич (1740-1801) був прадідом о. Омеляна Петрушевича (1830-1906), батька Євгена.
Отець Омелян ("Емиль") Петрушевич, який від 1860 р. був парохом Буська (Бужська, колишньої столиці Бужського князівства), а від 1863 р. ще й деканом Буського деканату, брав досить активну участь у суспільно-політичному житті і був свідомим українцем-народовцем, дарма що рідний брат його батька — о. Антін Петрушевич, крилошанин і кустос Митрополичої Консисторії та історик, був "стовпом" москвофілів. Отець Петрушевич цікавився різними ділянками знання, але найбільше історією, археологією і літературою, а в його великій бібліотеці були твори галицьких, як і наддніпрянських авторів.
Він був одружений зі Савиною Коцюбівною і мав трьох синів: Степана, Євгена та Романа. Степан, нар. 1855 р., був священиком. Помер на тиф у 1920 р. недалеко Бірзулі як духовник Української Галицької Армії (УГА). Роман, нар. 1872 р., був суддею в Камінці Струмиловій і повітовим комісаром за часів Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР). Весною 1940 р. забрало його НКВД і слід по ньому загинув.
Євген Петрушевич народився в Буську 3 червня 1863 р. Після закінчення Академічної Гімназії у Львові, студіював право на Львівському університеті, яке закінчив докторатом. В часі студій був*активний у студентському житті і якийсь час очолював "Академічне Братство". Одружився з Леокадією Пуніцькою, донькою сокальського старости, мама якої була з роду Коцюбів. Від цього подружжя народився у Львові 1892 р. син-одинак, Антін, який закінчив правничі студії у Львові в 1915 р.
Після відбуття адвокатської практики д-р Євген Петрушевич відкрив свою адвокатську канцелярію у Львові в 1896 р., яку вже в наступному році переніс до Сокаля. Поза адвокатською працею він був активний у громадському житті як у Сокалі, так і в цілому повіті. За його почином засновано в Сокалі Т-во "Просвіта", касино "Руська Бесіда" (якого був головою), касино для українських міщан "Народне Міщанське Касино", бурсу для селянських дітей "Шкільна Поміч" (також був головою), "Повітове Кредитове Товариство" (був першим його директором), Т-во "Січ" та збудовано "Народній Дім". Завдяки йому засновано в повіті багато кас, "Січей" і читалень "Просвіти". Він їздив по селах з доповідями та був дійсним оборонцем селян. Брав він також активну участь у політиці цілого краю і став членом екзекутиви Національно-демократичної Партії, заснованої при кінці 1899 р.
Доцінюючи працю Петрушевича, громадяни Сокальщини віддали на нього 92% усіх голосів у виборах до австрійського парляменту в 1907 р. у виборчій окрузі Сокаль-Радехів-Броди. Вдруге вибрано його послом з цієї ж округи в 1911 р. і він залишився послом австрійського парляменту аж до розвалу Австро-Угорської монархії.
За намовою д-ра Євгена Олесницького, адвоката в Стрию і посла до галицького сейму, Петрушевич перенісся до Сколього, де також був активний як у місті, так і в своєму повіті. Д-р Олесницький мав намір зректися свого посольського мандату і на своєму місці хотів бачити Петрушевича, що й сталося в 1910 р., коли Петрушевич став послом галицького сейму. Уважливий до інших, безкорисливий, а до того ще й репрезентативний і один з кращих промовців у парляменті та галицькім сеймі, Петрушевич скоро зайняв провідне місце серед наших послів.
Ставши заступником голови Українського Сеймового Клюбу (головою був д-р Кость Левицький), Петрушевич розпочав безкомпромісову боротьбу за права українців у Галичині, яка змусила поляків піти на деякі уступки. Прийшло до схвалення кориснішої для українців виборчої ординації і частинної зміни крайового статуту й осягнено згоду австрійського уряду на заснування українського університету у Львові не пізніше початку 1916 р. Здавалося, що може врешті українці осягнуть свою ціль — відділення польських земель від історичної Галичини та створення окремого коронного краю з українських земель Австро-Угорщини, бо й сам престолонаслідник Франц Фердинанд схилявся до думки перетворення Австро-Угорської монархії на федерацію держав поодиноких народів Австро-Угорщини. На жаль, Франц Фердинанд загинув у Сараєві та розпочалась Перша світова війна.
Коли в травні 1915 р. постала у Відні з представників галицьких ібуковинських партій та Союзу Визволення України Загальна Українська Рада (ЗУР) з Костем Левицьким у проводі, Петрушевич став заступником голови, але, вважаючи поставу голови ЗУР до уряду надто довірчивою і льояльною, він згодом виступив зі ЗУР, щоб не брати відповідальности за її політику.
Щоб прихилити поляків на свою сторону, Німеччина й Австрія 5 листопада 1916 р. проголосила створення Польського Королівства на землях, що належали до Росії. Рівночасно появився рескрипт австрійського цісаря про відокремлення Галичини, що перекреслювало надії українців на поділ Галичини та створювало для поляків можливість евентуального прилучення Галичини до Польського Королівства. Ці події викликали гостру критику політики ЗУР, резиґнацію К. Левицького та розв'язання ЗУР. Політичний провід перейшов знов до Української Парляментарної Репрезентації (УПР), головою якої на місце К. Левицького став знов Юліян Романчук, що мав загальну пошану та був від 1910 р. віцепрезидентом австрійського парляменту. В 1917 р., однак, маючи 75 років, Романчук рішився віддати провід у молодші руки. Головою УПР став д-р Євген Петрушевич, сестрінок дружини Ро-манчука.
Як голова УПР, Петрушевич вимагав від австрійського уряду кращого відношення до українців і добився того, що режим у Галичині в відношенні до українців помітно злагіднів. Українці зайняли деякі визначніші пости (Йосип Ганічак став генер. прокуратором Австрії, проф. Іван Горбачевський, член Палати Панів — міністром здоров'я). Польонофільського намісника Галичини ген. Діллера замінено ген. Гуйном, який скидався на безстороннього, хоч ним і не був, як показалось пізніше. Та найважнішою справою тоді Петрушевич вважав боротьбу проти відокремлення Галичини, чого домагалися поляки, плянуючи її прилучити до Польського Королівства. Петрушевичеві таки вдалося знівечити польські пляни, але все таки Австрія дальше снувала відносно Галичини різні проекти, некорисні для українців.
Вигляди на кращу долю українців під Австрією прийшли з проголошенням самостійности Української Народньої Республіки (УНР). Коли на мирових переговорах у Бересті голова австрійської делегації гр. О. Чернін відкинув домагання української делегації прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також відкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрійських українців, українська делеґація, маючи співпрацю західньоукра-їнського політичного проводу, добилася підписання тайного договору, яким Австрія зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провінції в Австро-Угорській монархії.
Маючи на увазі реалізацію цього договору, Петрушевич скликав до Львова на день 25 березня 1918 р. з'їзд мужів довір'я всіх українських політичних партій, який мав обговорити дві важні справи, а саме: творення українського коронного краю та організацію національної оборони на непартійній базі. В ухвалених резолюціях з'їзд, між іншим, домагався, щоб, згідно з національними й історичними правами українців, уряд відділив Галичину, як спадщину Галицько-Волинської держави, від польських земель і створив з Галичини та Буковини окремий державний організм. В справі організації національної оборони на непартійній базі зайшли розходження і остаточно обов'язки в цій справі перебрав на себе Народній Комітет, очолюваний К. Левицьким, який створив окрему Комісію Народньої Оборони.
Тому що під тиском поляків австрійський уряд анулював тайний договір з УНР, а цісар Карло стримувався з перетворенням Австро-Угорської монархії на федерацію національних держав, Петрушевич рішився вже довше не ждати на рішення цісаря. Він 10 жовтня рішив скликати до Львова на 18 жовтня Українську Конституанту (УК), яка мала вирішити долю австрійських українців.
Галичину могли врятувати від дальшого польського поневолення дві можливості: поміч вже існуючої української держави за Збручем, або застосування права народів на самовизначення, голошеного президентом Вілсоном. Петрушевич був докладно поінформований про все, що діялося на Наддніпрянщині і не вірив, що від неї Галичина зможе в тім часі дістати поміч проти польської аґресії. Він також побоювався пімсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народньому Домі у Львові зібралася УК, щоб вирішити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пізніше вирішення. Крім надій на Мирову Конференцію і на право народів на самовизначення, Петрушевич брав під увагу й те, що Австрія тоді ще мала поважну мілітарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українців.
Після довгих нарад, які тягнулися до 4-ої години ранку 19 жовтня, УК прийняла більшістю голосів внесок Петрушевича. Опісля УК перемінилася на Українську Національну Раду (УНР), президентом якої на основі раніше ухваленого статуту став д-р Євген Петрушевич. На назначених на 19 жовтня зборах поіменно запрошених найвизначніших представників Галичини, Буковини і Закарпаття, які несподівано перемінились на віче, Петрушевич виголосив промову, після якої проголосив створення української держави на українських землях Австро-Угорщини.
Тому, що 16 жовтня остаточно появився цісарський маніфест про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу, Петрушевич хотів ще використати австрійський уряд, щоб при його помочі перебрати владу і в цей спосіб спаралізувати замір поляків. Він договорився з прем'єром Гусареком, що цісар номінує українця намісником Східньої Галичини, який при помочі УНРади зорганізує владу. На жаль, коли 25 жовтня Петрушевич мав дістати від Гусарека відповідне цісарське письмо, прем'єром став д-р Лямаш, що дальше зволікав з вирішенням поділу Галичини.
Тим часом поляки створили в Кракові 28 жовтня Польську Ліквідаційну Комісію (ПЛК), яка, перебравши владу в польській частині Галичини, намірялась зробити це саме 1 листопада у Львові при помочі Польсько? Організації Військової (ПОВ). Львівська делеґація УНРади з К. Левицьким у проводі домагалась 31 жовтня від намісника Гуйна передачі влади в українські руки, а коли він від цього відмовився, рішила, за попереднім домовленням з Петрушевичем у Відні, перебрати владу революційним способом. Сталося це 1 листопада 1918 р. завдяки Військовому Комітетові під проводом сотника Дмитра Вітовського, пізнішого полковника Галицької Армії, яка остаточно дістала назву "Українська Галицька Армія" (УГА).
Перебуваючи у Відні, Петрушевич окремим меморандумом ще 26 жовтня повідомив президента Вілсона про створення української держави на українських землях Австро-Угорської монархії на основі голошеного Вілсоном принципу свобідного самовизначення народів. У цім меморандумі Петрушевич подав історію Західньої України від найдавніших до найновіших часів та збивав польські претенсії до західньоукраїнських земель. Після "Листопадового зриву" Петрушевич, за посередництвом посольств невтральних держав у Відні, а головно Швеції, переслав телеграфічно ноти багатьом державам, якими він їх повідомляв про створення Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР) та про польську агресію проти неї.
До президента Вілсона Петрушевич вислав 26 листопада ще одну ноту, в якій він зазначив, що: ЗУНР охоплює тільки українські етнографічні території і не посягає по чужі; український народ багато терпів під гнітом польської шляхти, румунських бояр і мадярських вельмож і тепер хоче скинути не тільки політичне, але також і соціяльно-еконо-мічне ярмо; УНРада перебрала владу своїми власними силами, а не німецькими, чи австрійськими, як це неправдиво твердить польський уряд. Нота Петрушевича також підкреслила українську негативну поставу супроти більшовиків і просила Вілсона про його інтервенцію, щоб спинити небажаний пролив крови. У Відні старався Петрушевич також про участь ЗУНР у ліквідації майна монархії та про скорий поворот українських вояків з південних фронтів. Маючи на увазі потребу зовнішніх зв'язків, Петрушевич створив посольства ЗУНР у* Відні й Празі та дипломатичні представництва в Будапешті й Берліні.
До Станиславова (теперішнього Івано-Франківська), що став тимчасовою столицею ЗУНР, Петрушевич повернувся аж при кінці грудня 1918 р. перед відкриттям сесії УНРади, поповненої через вибори, що відбулись 26 листопада, делеґатами від повітів і більших міст Галичини. Відкривши перше засідання УНРади, Петрушевич склав свої повнов-ласті, але УНРада таємним голосуванням знов вибрала його президентом.
Як президент УНРади, Петрушевич мав тільки репрезентативні функції голови держави. Інші функції голови держави він ділив з Виділом УНРади, який, крім президента, складався ще з дев'ятьох вибраних членів УНРади. До Виділу, між іншим, належало іменувати членів виконної влади — Раду Державних Секретарів (звану також Державним Секретаріятом) і начальників державних урядів як цивільних, так і військових.
Внаслідок злуки ЗУНР і УНР в одну, соборну УНР 22 січня 1919 р., ЗУНР стала Західньою Областю УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорії УНР. Але вже 11 лютого з Директорії вибув її голова — Володимир Винниченко і ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також ролю голови держави, складалась знов із п'яти осіб, при чім Симон Петлюра, крім головства в Директорії, був ще й Головним Отаманом війська УНР.
Тут слід зазначити, що аж до скликання всеукраїнських Установчих Зборів, закон про злуку залишав автономію для ЗО УНР з окремим її законодавчим органом — УНРадою і виконним органом — Державним Секретаріятом, про що пізніше забував дехто з наддніпрянців. Також і в закордонній політиці допускалась подвійність дипломатичного представництва, якщо цього вимагали інтереси однієї з частин. Але паралельні представництва мали працювати в тіснім контакті та їхня діяльність мала обнімати цілість української справи.
Вперше особисто виступив Президент Петрушевич як член Директорії у державній нараді всіх членів Директорії, представників Ради Народніх Міністрів і представників політичних і суспільних організацій, яка відбулася у Проскурові (нинішнім Хмельницькім) у днях 14-15 березня 1919 р. (Петрушевич і два члени уряду ЗО УНР — О. Бачинський і Михайло Лозинський — приїхали, з огляду на спізнений поїзд зі Станиславова, щойно 15 березня).
На цій нараді, яка мала вирішити напрямні дальшої політики УНР, представники двох соціялістичних партій — соціял-демократів і со-ціялістів-революціонерів, виступали за негайним зірванням переговорів з антантським командуванням в Одесі і за переговорами про мир з більшовиками. Після дискусій Директорія одноголосно відкинула пропозиції цих партій і стала по стороні прем'єра Остапенка та поміркованих урядових партій, які були проти пропозиції миру з більшовиками та зірвання переговорів з Антантою.
Після наради в Проскурові, ліві партії дальше робили спроби зміни курсу політики та уряду, які привели до створення в Кам'янці Подільськім 22 березня ефемерного "Комітету Оборони Республіки" та день раніше "Революційного Комітету" в команді Південного фронту, що остаточно допровадило до ліквідації цього фронту та втрати військового виряду й узброєння в користь румунів і загрозу для Галичини від Червоної Армії над Збручем.
Внаслідок наступу більшовиків прийшло до евакуації уряду УНР з Проскурова і Кам'янця Подільського до Рівного і частинно до Станиславова. Якщо йдеться про Директорію, то Петлюра і Макаренко остаточно осіли у Рівнім, як було пляновано, а Андрієвський та Швець долучилися до Петрушевича у Станиславові.
Маючи надію, що з урядом бльоку соціял-демократів і соціялістів-революціонерів може наступити порозуміння лівих елементів і повстанців по другім боці фронту, Петлюра та Макаренко під тиском цього бльоку 9 квітня 1919 р. номінували кабінет Бориса Мартоса, хоч на це вони тоді не мали формальної згоди інших членів Директорії, які засадничо були за тим, щоб Раду Народніх Міністрів покликати на підставі широкої національно-політичної консолідації. Пізніше Швець, який переїхав до Рівного, дав себе переконати до згоди на цей однобічний кабінет, Андрієвський відкрито його не визнавав, а Петру-шевич публічно його леґальности не заперечував, але формально на нього не погодився.
Іменування нового кабінету мало погані наслідки. Воно викликало невдоволення поміркованих партій, а головно соціялістів-самостійників і дало обманне оправдання для бунту отамана Оскілка, який то бунт наніс багато шкоди не тільки Волинській Групі в часі наступу армії ген. Галлєра, але також і на міжнароднім форумі. Внаслідок заломання фронту Дієвої Армії, Директорія і уряд УНР, які від 5 травня знаходились у Радивилові, переїхали до Галичини й остаточно осіли в Тернополі.
Виснажена та доволі знищена війною мала Галичина диспонувала навесні 1919 р. чисельно сильнішою армією, ніж її мала Наддніпрянщина. Та все таки заносилося на те, що вона може не встоятись проти війська цілої Польщі, скріпленого армією ген. Галлєра, що її Антанта добре узброїла й вислала з Франції до Польщі для боротьби проти більшовиків. Недомаганням УГА було відносно мале число старшин взагалі, а вищих старшин зокрема, брак військового виряду й амуніції, та брак вишколених для фронту резерв. Тому Петрушевич старався позитивно розв'язати польсько-український конфлікт у Галичині при помочі Мирової Конференції у Парижі, яка вирішувала долю земель колишньої Австро-Угорщини.
Щоб не допустити до наступу скріплених польських сил, конечно треба було осягнути перемир'я на фронті та визначити польсько-українську демаркаційну лінію. Переговори в цій справі вели спеціяльна делеґація ЗО УНР та делегація УНР під проводом Гр. Сидоренка в Парижі. Остаточно нашим делегаціям пощастило добитися рішення Найвищої Ради Альянтських і Заприязнених Держав про перемир'я, але поляки це рішення знехтували й продовжували офензиву, яку розпочали 14 травня 1919 р.
Дальші старання наших делеґацій у Парижі про отримання польського наступу з допомогою армії Галлєра не мали успіху з огляду на неприхильне ставлення до нас більшости членів Мирової Конференції та їх співробітників, а головно президента Мирової Конференції — Жоржа Клємансо. Наддніпрянщину він уважав чатиною передвоєнної Росії, яку хотів реставрувати, а Галичиною хотів збільшити Польщу, як звено "санітарного кордону" проти більшовиків і евентуальну союзницю Франції проти Німеччини. Полякам помогло також і те, що 18 травня влада УНР вислала до Польщі місію, яка дала полякам до зрозуміння, що справа Галичини не буде на перешкоді порозумінню УНР з Польщею. Поляки, очевидно, постаралися, щоб про місію УНР до Польщі негайно дізналася Антанта. Велика перевага чисельна та технічна польського війська змусила УГА невпинно відступати. її дух підупадав і сила маліла. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня з Буковини на Покуття рушило румунське військо, до якого долучилась ще польська "залізна дивізія" ген. Л. Желібовського. Побоюючись евентуального польського полону, влада ЗО УНР рішила 24 травня вислати через Карпати до Відня чотирьох державних секретарів, щоб вони разом з двома представниками ЗО УНР у Парижі могли в разі потреби репрезентувати ЗО УНР перед зовнішнім світом. Одного з них, Михайла Мартинця, спіймали поляки і розстріляли разом з його співробітниками.
Виділ УНРади та Державний Секретаріят виїхали зі Станиславова 26 травня до Бучача, а опісля до Заліщик. У такій грізній ситуації сильно здекомплетовані Виділ УНРади і Державний Секретаріят 9 червня передали всю свою владу в руки Петрушевича, як Уповноваженого Диктатора. До помочі Диктатор мав своїх чотирьох уповноважених, а саме: д-ра С. Голубовича — внутрішні справи, інж. Івана Мирона — комунікація, д-ра Ст. Витвицького — зовнішні справи та підполк. К. Долежала — військова канцелярія Диктатора.
Коли остаточно УГА опинилася у малім трикутнику ворожих сил — більшовиків над Збручем, румунів над Дністром і поляків, які вже зайняли Чортків, на північнім заході, першим кроком Петрушевича як Диктатора була номінація ген. О. Грекова начальним вождем УГА, під командою якого мала числом УГА "Чортківською офензивою" (розпочатою ще ген. М. Омелянович-Павленком) проломила польський фронт і кинула ворога в паніку. Йдучи безупинно вперед і розбиваючи чисельно сильнішого й добре узброєного ворога, вона росла завдяки тисячам добровільців. На жаль, їй не вдалося знищити, згідно з пляном, південне крило польської армії, щоб цим способом УГА могла опертися об Карпати й мати за плечима невтральну Чехо-Словаччину.
Але в часі, коли УГА побідно йшла вперед і вже загрожувала Львову, польська брехня про загрозу для Польщі від більшовицьких банд (так поляки представляли Антанті успішну офензиву УГА), як також польське запевнення автономії для Східньої Галичини спричинили те, що Найвища Рада в Парижі 25 червня 1919 р. уповноважила Польщу тимчасово мілітарно окупувати Сх. Галичину по Збруч, "щоб забезпечити особи й майно мирного населення Східньої Галичини від небезпек, які їм грозять від більшовицьких банд".
Проти цього несправедливого рішення, яке противилося голоше-ному Вілсоном праву самовизначення народів, зареаґувала українська делегація в Парижі протестною нотою. Протестну ноту вислав також Диктатор Петрушевич, якому щойно 12 липня польська начальн'а команда спеціяльним парляментарем передала неповний текст рішення Найвищої Ради. Нота Петрушевича стверджувала, що в Галичині не було й немає жадних більшовицьких банд, а здисциплінована армія, яка бореться і проти більшовиків, і проти поляків. Дальше нота описувала польські погроми й знущання над українцями та в ім'я принципу "хай буде вислухана також і друга сторона" просила прислати комісію для потвердження польських жорстокостей.
Щоб здержати наступ УГА, яку поляки ще так недавно вважали цілком розбитою, виступили проти неї двічі більші і добре узброєні польські війська з цілої Польщі під командою самого голови держави
— маршала Пілсудського. Але не так ворожа сила, як цілковитий брак
боєприпасів примусив УГА до відступу, який розпочався 28 червня.
Тепер виринуло перед Диктатором Петрушевичем важке питання
— що далі? Директорія й уряд УНР обурилися на Петрушевича за те,
що він погодився стати Диктатором. Вони вважали, що влада, якої не
могли виконувати Виділ УНРади та Державний Секретаріят, повинна
була перейти до них. Офіційний орган уряду УНР "Вісті Української
Народньої Республіки" на початку липня писав: "Треба вважати, що
Галичина тепер не має свого окремого уряду і з цього факту виходити
у своїх висновках у роботі".
Виходячи з цього помилкового заложення, лівий уряд Мартоса разом з Директорією задумали зліквідувати автономію ЗО УНР. Петрушевича не признавано за диктатора, незаконно позбавлено його членства в Директорії (так, як раніше поміркованого соціяліста-самостій-ника Андрієвського) і 4 липня створено міністерство для справ Галичини, призначаючи Семена Вітика, галицького соціял-демократа, міністром. Рішення ці проводили для того, щоб собі підчинити УГА.
Так діяв лівий соціялістичний уряд і під його впливом також Директорія тоді, коли наказний отаман Осецький, начальник штабу Дієвої Армії В. Тютюнник і інші високі старшини заявляли Петлюрі, що без співпраці Петрушевича й допомоги УГА не буде можна врятувати фронту проти більшовиків. Петрушевич душею був за переходом за Збруч, але таке вороже ставлення до нього Директорії й уряду УНР його насторожувало. Крім того, погані вістки прийшли від 5-ої бриґади УГА, яку раніше було післано за Збруч на підмогу Дієвій Армії проти більшовиків. Відношення до неї населення було наскрізь вороже й вона понесла втрати та просила наказу відправити її до Галичини. Заходило, отже, питання для Петрушевича, чи він має право наражати на можливу загибіль УГА та багато цивільних осіб переходом за Збруч. А все таки Петрушевич на прохання Петлюри рішився на цей крок, коли Директорія погодилася на його вимоги: демократична політика без ухилів у бік радянства; зміна уряду Мартоса; скасування міністерства Галичини. Слід зазначити, що Петрушевича хотіли «тоді заманити більшовики своєю пропозицією союзу проти Польщі та Румунії коштом його розриву з Петлюрою, але він на згоду з більшовиками не пішов. Для кращого пізнання особи Петрушевича варто тут навести думку про нього одного з учасників наради з Петрушевичем у Чорткові в справі переходу УГА за Збруч на поміч Дієвій Армії проти більшовиків, а саме полковника (пізнішого генерала) М. Капустянського. "На всіх нас зробив сильне враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене обличчя, добре розвинене підборіддя — ознака сильної волі, гострий погляд. До справи він ставився з надзвичайною увагою. Почувалося, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить відповідальність... Йому нарід і армія дали до рук усю владу і він один відповідає за своє рішення. Видно, диктатор не був честолюбцем, ні не впивався владою, а всіма силами намагався тільки використати її для щастя своєї бідної, від віків занапащеної країни".
Рішивши 4 липня перекинути УГА за Збруч на поміч Дієвій Армії, Петрушевич, знаючи неприхильне ставлення головного отамана Петлюри до ген. Грекова, звільнив цього останнього з посту Начального вождя УГА і назначив на його місце ген. Мирона Тарнавського. Після переходу УГА за Збруч (16-18 липня 1919 р.) створено, у порозумінні з Петрушевичем, Штаб Головного Отамана (ШГО) для об'єднання воєнних операцій обох армій, начальником якого став ген. Юнаків від Дієвої Армії, а ген. Курманович від УГА обняв пост генералквартирмайстра.
До Кам'янця Подільського, що став осідком влади УНР і Диктатора Петрушевича, прибули військові представники Америки, Англії та Франції і їм ЗО липня Команда українських армій подала плян спільної боротьби під керівництвом Антанти усіх сил — українських, польських і Добровольчої Армії ген. Денікіна проти більшовиків. Українські війська мали б зайняти Правобережжя, включно з Києвом і Одесою, ген. Денікін мав би проводити наступ на Харків, Курськ, Орел, а польська армія мала б створити загрозу для Москви зі сторони Білорусі. Українська армія, діставши військовий виряд і амуніцію, могла б збільшитися до 400-500 тисяч.
Надіючись, що Антанта вплине на ген. Денікіна піти на співпрацю в його власному інтересі, Петлюра вирішив розпочати головний наступ на Київ і меншими силами на Одесу. Наступ на Київ увінчався успіхом. Вночі з ЗО на 31 серпня 1919 р. українське військо зайняло Київ і обсадило мости на Дніпрі. Але російський імперіялізм так засліпив ген. Денікіна, що його Добровольча Армія, користаючи зі заборони Головного Отамана Петлюри входити в бій з нею, вдерлася з Лівобережжя до Києва і розпочала збройний конфлікт з українською армією, який остаточно закінчився перемогою більшовиків над обома арміями.
Сподівання Петлюри на те, що Антанта таки примусить Денікіна числитися з існуванням незалежної України, завели й тому 24 вересня 1919 р. Петлюра та Петрушевич спільною проклямацією формально виповіли війну Денікінові, яка фактично вже була розпочалася. Цей акт обурив сторонничу військову місію Антанти і вона залишила Кам'янець Подільський.
Брак військового виряду й амуніції, теплого одягу і взуття, а до того ще й тиф і брак медикаментів спричинили те, що з кінцем жовтня залишилося в УГА тільки чотири тисячі, а в Дієвій Армії тільки дві тисячі вояків здібних дальше воювати. Щоб рятувати рештки УГА від остаточної катастрофи, ген. Тарнавський, начальний вождь УГА, наполягав на Диктатора, щоб він дозволив на переговори з Добровольчою Армією, а коли Диктатор, боячись закиду зради з боку Петлюри, зволікав з децизією, він сам з конечности рішився на переговори. Тоді Петрушевич дав наказ арештувати ген. Тарнавського, але військовий суд його оправдав. Пізніше на переговори погодився також і Петлюра, але команда Добровольчої Армії не погодилася на переговори з наддніпрянцями, яких вважала підданими Росії і заклю-чила договір тільки з УГА, що викликало в наддніпрянців закиди зради галичан.
Тому, що на пропозицію Петлюри поляки мали зайняти Кам'янець Подільський, д-р Петрушевич вночі з 15 на 16 листопада опустив Кам'янець і через Румунію і Чехо-Словаччину подався до Відня.
З від'їздом Петрушевича з Кам'янця настала ще більша прірва між урядами УНР і Галичини. Тоді, коли за сподівану поміч проти більшовиків влада УНР зрікалася західніх українських земель у користь Польщі, Петрушевич, користаючи з того, що Найвища Рада ще остаточно не вирішила долі Східньої Галичини, а тільки уповноважила Польщу її тимчасово мілітарно окупувати, рішився продовжувати боротьбу за неї на міжнароднім полі.
У Відні створив Петрушевич новий уряд Диктатора, який складався з Ради Уповноважених (суроґату Державного Секретаріяту) під проводом д-ра Костя Левицького та Військової і Президіяльної канцелярій.
Уряд Диктатора вдержував сталий зв'язок з Галичиною через створену у Львові в 1919 р. Міжпартійну Раду, яка дальше вважала уряд Диктатора за свій законний уряд і бойкотувала, наскільки могла, зарядження польського уряду (перепис населення, вибори і т. п.). Уряд у Відні також опікувався численною еміграцією та інтернованими частинами УГА в Чехо-Словаччині. Найбільше, однак, уваги д-р Петрушевич присвячував обороні прав Галичини серед західніх держав і на терені Ліґи Націй і Найвищої Ради.
Поляки змагали до того, щоб Найвища Рада змінила своє рішення відносно Східньої Галичини. Замість тимчасової мілітарної окупації, вони домагалися інкорпорації Галичини до Польщі. Тому" польський уряд не був задоволений тим, що Найвища Рада 21 листопада 1919 р. ухвалила статут для Сх. Галичини, яким вона фактично позбавляла її права на самовизначення і тимчасову польську окупацію замінювала 25-річною приналежністю її до Польщі у формі автономного краю з точно визначеною границею між Сх. Галичиною і Польщею по лінії Керзона. Надіючись, що дальшими торгами й брехнею можна буде таки осягнути свою ціль, польський уряд цю ухвалу НР відкинув. Була, отже, для Петрушевича ще дальше можливість боронити права українців Сх. Галичини на самовизначення та виступати проти польських намагань інтегрувати Галичину з Польщею. Петрушевич вислав делегацію до Ліґи Націй у Женеві, яка вручила ноту в справі Сх. Галичини та відбула ряд розмов. Вислідом цієї акції було ствердження Ради Ліґи Націй з 23 лютого 1921 р., що: Східня Галичина лежить поза кордонами Польщі; Польща не дістала мандату заводити свою адміністрацію в Сх. Галичині; Польща дістала право тільки мілітарно окупувати Сх. Галичину; сувереном Сх. Галичини є не Польща, а Антанта. Тому Рада Ліґи Націй рішила передати українські домагання до вирішення Раді Амбамадорів, що заступала Найвищу Раду.
В часі польсько-більшовицьких переговорів про мир у Ризі, Петрушевич вислав туди делеґацію під проводом Костя Левицького, яка протестувала проти вирішування Конференцією справи приналежности Галичини. Але, як можна було передбачати, протест не мав успіху. Дня 18 березня 1921 р. Російська СФСР і Українська РСР підписали мир з Польщею, на підставі якого західні українські землі, включно із Сх. Галичиною, припали Польщі.
Рішення Ради Ліґи Націй у справі Сх. Галичини, чи може також якісь інші мотиви спонукали Вінцента Вітоса, прем'єра Польщі, з початком 1921 р. робити старання через о. митрата Войнаровського намовити д-ра Петрушевича до згоди з Польщею на базі федерації Сх. Галичини з Польщею, якій Галичина передала би тільки військові та заграничні справи. Петрушевич піддав цю справу під дискусію, але більшість Ради Уповноважених висловилася проти польської пропозиції, вважаючи її новим підступом для використання на міжнароднім полі. Також і Диктатор не довіряв полякам і сильно вірив, що право галицьких українців на самовизначення таки переможе.
Щоб приспішити вирішення справи Галичини та викликати позитивне ставлення до українців, уряд Диктатора предложив Антанті проект конституції майбутньої Галицької Республіки, на основі якої три головні народності — українці, поляки і жиди — мали б користуватися однаковими правами.
Уряд Диктатора робив також старання, щоб справу Галичини вирішила міжнародня конференція в Генуї, яка відбулася навесні 1922 р. Але більшовицька делеґація розбила цю конференцію і справу Галичини знов відложено.
Тим часом справи змінювались у нашу некористь. ЗСА відсепарувалися від європейських справ і не вступили до Ліґи Націй, Ллойд Джордж, що найбільше обстоював справу українців Галичини, відійшов у жовтні 1922 р., більшовицький режим втримався, а французька компанія, президентом якої був Ж. Камбон, президент Ради Амбасадорів, дістала від польського уряду право експлуатації нафти в Бориславськім басейні. Щоб показати зовнішньому світові, що поляки мають добру волю заспокоїти потреби українців, польський сейм ухвалив 26 вересня 1922 р. закон про воєводську автономію у Галичині й заснування українського університету. Так то нафтою і законом, якого поляки не думали впровадити в життя, Польща добилася того, що Рада Амбасадорів 14 березня 1923 р. признала Сх. Галичину Польщі без жадних застережень.
Внаслідок того рішення Ради Амбасадорів Петрушевич розв'язав свій уряд у Відні та звинув усі його дипломатичні представництва й місії, але дальше вважав за свій обов'язок бути репрезентантом Галичини на міжнародньому полі. Щоб утруднити Петрушевичеві його дальшу працю в користь Галичини, польський уряд постарався про те, щоб Австрія, а опісля і Чехо-Словаччина, відмовили йому права побуту на їхніх територіях. Тому Петрушевич переніс центр своєї дальшої праці до Берліну.
Тоді, коли всі старання Петрушевича в справі Галичини розбивалися об мур байдужности, а то й неприхильности Заходу, представники Совєтської України, на доручення Москви, дальше закидали сіті на нього, щоб перетягнути на свою сторону. Вони знали вплив Петрушевича на край і тому хотіли при його помочі переставити галичан на совєтофільські позиції. Вони підкреслювали, що на сході є українська держава, яка допоможе Західній Україні визволитися з-під польського ярма, якщо ця остання зреволюціонізує народні маси проти Польщі і не дасть їй закріпитись на українських землях.
Здається, що вирішальною у зміні поглядів Петрушевича була його таємна зустріч із Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, після міжнародньої конференції у Генуї. Вже перед рішенням Ради Амбасадорів у справі Галичини Українська Військова Організація (УВО) знала про зміну орієнтації Петрушевича і змінила своє відношення до нього. В березні 1923 р. делеґація Петрушевича під проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москві, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичеві не вдалося підкорити собі УВО, прихильна йому група створила конкуренційну "Західньо-Українську Національно-Революційну Організацію" (ЗУНРО), яка, однак, по кількох роках завмерла.
Внаслідок зміни політичної орієнтації Петрушевич втратив вплив серед української громадськости в Галичині й на еміґрації і поволі відходив у забуття, хоча ще час-від-часу можна було довідатись з преси про його ноти до Ліґи Націй, чи куди інде.
Слід, одначе, пригадати, що д-р Петрушевич не був тоді єдиний, хто повірив, що Совєтська Україна, скріпившись українізацією і культурним відродженням, дійсно зможе стати українською державою. Крім того, не честолюбність чи жадоба наживи вплинули на зміну орієнтації Петрушевича, а його намір дальше боронити свій народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку.
В останніх роках свого життя д-р Євген Петрушевич терпів недостатки. Деяку матеріяльну допомогу давали йому гетьман Павло Скоропадський, сплачуючи його довги, та о. д-р Петро Вергун, апостольський візитатор українців-католиків у Німеччині, який також опікувався ним в часі його довготривалої недуги.
Помер д-р Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. у Гермсдорфі коло Берліну. Його тлінні останки відпровадив на цвинтар рим.-кат. катедри св. Гедвіґи в Берліні 4 вересня о. д-р Вергун, який також сказав надгробне слово. Зворушливе слово сказав також історик д-р Микола Андрусяк, який попрощав колишнього Президента ЗУНР в імені стрільців УГА та всіх учасників визвольних змагань і від українських скитальців у Німеччині. В 1959 р. "Об'єднання Українців-Правників Іміґрантів" у Торонті, під проводом д-ра Семена Шевчука, відшукавши місце поховання Петрушевича, своїм коштом поставило пам'ятник на його могилі та заплатило належність за місце до 2020 року.
Розглядаючи політичну і громадську діяльність Євгена Петрушевича, ми не можемо не схилити голови перед його мужністю: він, беручи на себе важке завдання лідера визвольної боротьби, був свідомий своєї відповідальности не лише перед народом, але й перед історією. Хоча зазнав нещадної критики за допущені помилки — за вичікувальну позицію, обережність, вагання, — його заслуги перед Україною неперевершені. Упродовж усієї своєї політичної діяльности він проявив себе ідейним патріотом, розумним і передбачливим державним мужем, стійким борцем за національні інтереси. Петрушевич не винен, що не зміг реалізувати своїх задумів і збудувати самостійну Українську Державу.

 

 

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
08:47, 19 липня 2018 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464