Історичні постаті та діячі Сокальщини

ІВАН БОЙКО

Володимир Макар

Надбужанщина-Т.3 Нью-Йорк -Париж - Сідней - Торонто,1994

"Член сокальської нації", як любив себе жартом називати сам Івась Бойко, народився 19 червня 1913 року в селянській родині в Тартакові, Сокальського району на Львівщині. Вже в юних літах став завзятим визнавцем українських націоналістичних ідей, то й не диво, що під кінець 1920-их років був, разом з іншими друзями, викинений з польської державної гімназії в Сокалі.

Матуру склав, як і чимало інших дискримінованих польськими шкільними властями українських гімназистів, на спеціяльних гімназійних курсах при монастирі св. Василія у Винниках б. Львова. Однак дальші студії у вищих школах для всіх таких українських юнаків були закриті. їм судилося здобувати "вищу освіту" в польських тюрмах і в концтаборі — Березі Картузькій на українському Поліссі, де польський уряд Пілсудського відкрив "Мєйсце Одособнєня" (М.О.) негайно після вбивства у Варшаві міністра внутрішніх справ ген. Броніслава Перацького. Його вбив бойовик Гриць Мацейко, 15 червня 1934 року, у відплату за "пацифікацію" 1930 року.

Концтабір у Березі Картузькій мав бути місцем жорстокого карання і нищення всіх "бунтівничих елементів", зокрема українських націоналістів. В другій половині червня 1934 року були виарештовані тисячі кандидатів до Берези. Із Сокальщини вивезли на початку липня перших 14 українських "вибранців" до Берези, в тому числі й Івана Бойка. Там він карався, разом із сотнями друзів, до березня 1935 року. Та швидко після звільнення його знову арештували і поставили під суд 10 червня 1936 р., де отримав присуд — 6 років тюрми — за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність. Це забезпечило йому "посаду" до неславного кінця Польщі у вересні 1939 року.

Автор цих рядків "мав приємність" бути разом з Івасем Бойком як у Березі Картузькій, так і у львівських "Бриґідках" на спільній келії в 1935 і 1936 році, отже мав тоді найкращу нагоду пізнати до глибини міцний і шляхетний характер Івася та його погідну й веселу вдачу, як рівно ж ширину його знань та гідну поставу у різних життєвих обставинах.

Зокрема затямився мені Івась з того часу як знаменитий співак-соліст із дуже милим голосом. Найбільше пригадую його пісню "І снилося зночі дівчині". Ці мої якнайкращі враження й переконання підтвердили незабаром історичні події, коли ми з Івасем Бойком та іншими друзями, після приходу німців та проголошення Української Державности, заходились будувати в Сокалі й Сокальщині основинезалежного життя, починаючи від створення 300-членної української міліції, повністю озброєної та умундированої.

За німецької окупації Івась Бойко одружився з Марією Стецюк, але їхнє щасливе подружнє життя, на жаль, не тривало довго. Масові арештування німцями українських націоналістів не оминули й Івася Бойка.

Його разом з іншими запроторено до жахливого табору смерти в Авшвіці, з якого він видістався аж після закінчення війни. Однак і цим разом його тяжка доля не дозволила йому повернутися до родинного гнізда. Його дружина була в міжчасі запроторена до московських лаґерів на Колимі.

Отже Івась виїхав до Канади і звідтіля ще довгі роки допомагав родині в міру своїх сил.

Одночасно поринув з головою у вир громадського й політичного життя української спільноти в Канаді. Він був одним із засновників українського видавництва "Гомін України", де був десять років головним директором та одночасно представником "Г.У." у Клюбі Етнічної Преси. Разом з тим був довгі роки секретарем АБН Канади та працював на пості одного з директорів торговельної спілки "Ю-Бі-Ей".Увесь той час брав теж активну участь у многогранній діяльності ОУВФронту, зокрема Ліґи Визволення України. Всюди він втішався якнайкращою опінією, признанням, довір'ям, любов'ю.

Молодший брат Івана, Стах-Андрій, у 1944 році загинув в лавах УПА. Брат Прокіп відбув московські концтабори і після смерти Сталіна повернувся додому. Спроби Івана з'єднатися з родиною були безуспішні, що він тяжко переживав. Видно, не судилось йому жити спокійним родинним життям...

Щойно в 1989 р. відвідала його в Торонті дочка Оксана та внучка Наталка і тільки тоді він став щасливий. Але побачити знову свою вірну дружину Марусю і внука Костика йому таки не судилось. Внаслідок довготривалої хвороби, набутої ще в німецьких кацетах, він мусів піти до шпиталю св. Михаїла в Торонті, де несподівано відійшов у вічність 31 січня 1990 року, на 77-ому році трудолюбивого життя. Та й тоді його дружина не могла прибути з Европи, бо й сама важко хворіла. Приїхав тільки внук Костик...

Похорон св. п. Івана Бойка відбувся 10 лютого 1990 року. В похоронному заведенні Кардинала були відслужені панахиди, а в церкві Покрови Пресвятої Богородиці о. митрат М. Стасів, в сослуженні отців, відправив заупокійну Богослужбу та чин похорону. Слово про покійного виголосив його приятель з юних літ о. Іван Ващук на цвинтарі св. Володимира в Оуквіл, Онт., де спочило тіло Івана Бойка — серед могил воїнів УПА і збройного підпілля. Прощальне слово сказав інж. В. Безхлібник — від родини, ОУН.ОУВФ, АБН, "Гомону України", ЮБА та всіх учасників похорону. Чину похорону довершив о. Іван Ващук. На тризні згадували про покійного: від Об'єднання Надбужанців — о. І. Ващук і мґр. Ст. Харко, від ЮБА — мґр. В. Кліш, від ОЖ ЛВУ — п-і М. Одноріг, від ЛВУ — М. Фіґоль, від Політв'язнів німецьких концтаборів — інж. В. Безхлібник і д-р М. Марунчак, від В-ва "Гомін України" — дир. В. Окіпнюк, який був теж господарем тризни.

Зворушливе слово подяки від родини покійного Івана Бойка сказала його дочка п-і Оксана, яка зі сльозами в очах згадала про своє безрадісне дитинство без батька та про велику радість і батька, і доні, і внучки при недавній такій короткій їхній зустрічі.