** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історія

Історія

Д-р Осип Кравченюк ,

Cокальщина в 1914-1924 роках .

Надбужанщина-Т.3- Нью-Йорк.-Париж-Торонто, 1994.-c.221-232

Сокальщина була одним із перших східньогалицьких повітів, зайнятих російськими військами, які прийшли до Сокаля 13-го серпня 1914 року. Вже кілька днів перед тим там було неспокійно, бо польська пропаґанда про "українську зраду" мала успіх у австрійських військових властей і вони, "ради безпеки", наказали арештувати "русофілів і російських аґентів ", при чому жертвами цих арештувань були також свідомі українці. Серед арештованих були священики: Григорій Грицик з Завишні , Ол . Лаврецький з Добрачина , Іван Плешкевич з Боратина , Щасний Раставецький з Сільця та деякі активніші селяни-москвофіли. Більшість із них відвезли до таборів у Талергофі , Ґмінді та ін. Шукали також за о. Олексою Грициком, катехитом учительського семінара у Сокалі, але тоді він перебував у свого тестя, о. Лаврівського в Болехівцях біля Дрогобича, звідки вернувся тільки після того, як росіяни вже були в Сокалі.

Увійшовши у Сокаль під командою генерала Рузського , росіяни знищили залізничну станцію, міст на Бузі та кілька домів, мовляв, населення стріляло з них на військо, аргумент, повторюваний у випадках окупації інших міст. Поминаючи бої на терені сіл Барані Перетоки і Скоморохи, у Сокальському повіті не було більших воєнних дій у перші тижні війни і тому повіт потерпів небагато. У вересні життя в Сокальщині унормувалося, і тільки брак молодих мужчин, покликаних до австрійського війська, нагадував, що це був воєнний стан. Мало потерпів Сокальський повіт також з боку окупаційної адміністрації. На чолі повітового уряду стояв Михайло Дзецюк , родом українець, і завдяки йому в Сокалі не було більших переслідувань українського населення. Також комендант етапової команди, Ґоріцин , був прихильно наставлений до українців. Зате помічники повітового начальника, корінні росіяни, дошкулювали населенню, вимагаючи хабарів. По селах війтами залишились ті самі люди, які займали ці пости перед війною, а по містах урядові позиції займали міщани, як от у Сокалі, де верховодила родина Караванів. Офіційні оголошення були писані російською мовою, але українську кореспонденцію приймали без перешкод.

Зайнявши Сокальщину , росіяни побудували у вересні-листопаді 1914 р. залізничний шлях від Сокаля до Володимира Волинського, а навесні наступного року від Сокаля до Камінки Струмилової і таким чином получили прямою лінією Сокаль зі Львовом. Одночасно вони почали будову битого шляху від Сокаля до Холму , щоб получити Сокаль з Берестям Литовським. Через відворот вони не закінчили цієї роботи; її продовжували австрійці, і це піднесло значення Сокаля під військовим і господарським оглядом. У час російської окупації в Сокалі працював повітовий виділ, зорганізований колишнім повітовим маршалком, Вінкентієм Країнським . Урядовці попереднього повітового виділу на чолі з маршалком, графом Юліяном Тарновським з Бишева , його заступником Мадейським з Пархача та секретарем Кіслінґером виїхали на Захід з відступаючим австрійським військом. Повітовий виділ завідував захистом для 60 старців із цілого повіту; його управу творили три поляки ( Вінкентій Країнський , граф Йосиф Плятер з Мошкова і місцевий ксьондз Ленартовський ) і три українці (о. Омелян Трешневський з Хороброва , о. Омелян Криницький з Боб'ятина та війт із Тишиць , Мельник). Спершу губернатор Бобринський противився виборові священиків, але остаточно погодився на них. Цей воєнний повітовий виділ у Сокалі відбував свої наради кожного четверга.

Як у цілій Східній Галичині, у Сокальщині , зокрема в пограничних москвофільських громадах, велась аґітація за перехід на православ'я. До Теляжа вернувся відомий батюшка Іван Ілечко , який на початку війни втік до Росії. Ще задовго перед війною цей Ілечко працював дяком у Костяшині біля Белза , а коли його прогнали звідти, він виїхав у Росію і в жовтні 1911 р. приїхав до Теляжа батюшкою старанням Карпа Головки, писаря у нотаря в Сокалі і приклонника відомого агітатора Дмитра Маркова. Використовуючи відсутність греко-католицького священика в Теляжі , Головка приїхав до місцевого господаря Сафата Палки, платного агітатора Маркова, і в його домі заявив кільком присутнім селянам: "Ви тут бідні, покривджені, не маєте священика та не будете його мати — але я вам його дам, я маю вже гроші — куплю площу, а православний священик в тих днях приїде. Ви не знаєте, що ті ваші "ксьондзи" українські загадали, вони хочуть перетягнути вас на латинське, а всі книги церковні вже друкують фонетикою [1>>] . " Саме тим "священиком" був батюшка Іван Ілечко . Без уваги на те, що багато наших людей залишилося при греко-католицькій церкві, на православ'я перейшли села: Скоморохи, Ільковичі, Торки , Ульвівок , Стенятин , Свитазів , Городиловичі , Завишня , Боратин , Добрачин і Теляж , при чому православних батюшок мали тільки Теляж , Торки й Боратин , а до Ульвівка й Городилович приїжджав батюшка з-поза Сокальського повіту. У чисто українських селах не було спроб заводити православ'я і всі селяни залишилися католиками. Для скріплення агітації за православ'ям до Сокаля приїхав у січні чи лютому 1915 р. єпископ Евлогій . Тоді відбулося посвячення православної церкви, раніше будинку польського Сокола і з цього приводу начальство видало наказ усім церквам прийти з процесіями і взяти участь у параді. Парада відбулася, але зовсім не причинилася до поширення православ'я.

З приходом росіян майже вся українська світська інтелігенція Сокальщини виїхала на Захід, під час коли священики залишилися на місцях. їх і ОО. Василіян з Кристинополя не переслідували і тільки на донос москвофілів арештували о. Степана Сапруна із Стенятина й разом з тамошнім учителем Ґудзом вивезли в Росію. На денному порядку були реквізиції, особливо коней, при чому тут приходило часто до різних пертрактацій між селянами і владою. Шляхом підкупства селянам часто щастило виминути реквізицію. Зате при відвороті росіяни забирали все без розбору, зокрема у східній частині повіту, де влітку 1915 р. проходили завзяті бойові дії. Цей відворот почався уже в червні, коли австрійські війська під командою генерала Бема-Ермоллі зайняли Перемишль (2 червня) і Львів (22 червня), посувалися у напрямі Бугу та почали офензиву на лінії Томашів-Замостя та в околиці Сокаля. У перші дні липня армія генерала Меккензена заатакувала росіян між Камінкою Струмиловою і Сокалем, в околиці Томашева й на лінії Золочів— Бузьке. В половині того місяця німецькі відділи обстрілювали Бернардинський монастир, а 18 липня перейшли Буг біля Сокаля і Скоморохів. Два дні пізніше дійшло до гострих сутичок у секторі Літовиж — Сокаль— Поториця , біля Завишні , Добротвора та ін [2>>] .

Перед своїм відворотом росіяни дали наказ селянам, зокрема москвофілам і тим, що перейшли на православ'я, виїздити в Росію, мовляв, вони мусять утікати, бо австрійці "вивішають їх". На села приїздили російські жандарми й солдати та насильно змушували селян до виїзду. Першими виїхали православні батюшки, опісля православні селяни із сіл Скоморохи, Теляж , Ульвівок , Ільковичі, Торки , Стенятин , Свитазів , Боратин , Добрачин , Городиловичі , Завишня і Конотопи . З інших сіл виїхали поодинокі москвофільські родини. Втекли також о. Олекса Грицик, катехит учительського семінара з родиною та жінка й діти о. Грицика з Завишні .

Виїзд прихильників росіян із Сокальщини не був надто щасливий. На границі їх зустрічали вороже волинські селяни й подекуди переконуванням чи навіть бійками змушували до повороту додому. Також російські чиновники відпекувалися від утікачів, не маючи змоги чи не хотячи підшукати для них приміщення та покривати кошти їхнього прожитку. Таким чином селяни-утікачі верталися до своїх сіл, утративши все своє майно. Не вернулися тільки селяни із Скоморохів, Теляжа , частинно з Ількович та ще декількох з інших сіл. Загально кажучи, пов'язані із утечею обставини вилікували багатьох колишніх москвофілів.

Із відворотом росіян до Сокаля вернулася австрійська влада: староста Шведзіцький , трьох комісарів, повітовий суд, податковий уряд та давній повітовий виділ з маршалком графом Юліяном Тарновським на чолі. Усе діловодство було ведене польською мовою, оголошення були польські й німецькі, що викликало негодування серед українського населення. Сокальщина була одним із повітів, де ще на початку століття, коли Галицький сейм задумав увести окружних писарів, заведено тих писарів на пробу і ця практика тривала в час війни. Ті окружні писарі урядували виключно на польській мові, чому противилися українці. Податків влада спершу не брала, а на 17 січня 1916 р. скликала повітову раду для ухвалення бюджету на біжучий рік. Староста створив повітову апровізаційну комісію, до якої покликано двох українців, о. декана Василя Фартуха з Довжнева й о. О. Трешневського з Хороброва . її діяльність закінчилася зараз по перших зборах, на яких у присутності 50 поляків і жидів обговорено господарське положення повіту. Відбудовою знищених посілостей займалося досить повільно староство й тому не бракувало голосів, що було б краще, коли б селяни одержували певну дотацію і самі переводили потрібні направи . Велике невдоволення серед населення викликали реквізиції, якими австрійська влада змушувала селян молотити прискореним темпом збіжжя і здавати його державі. Це було для них великим тягарем, особливо у східній частині повіту, де жнива були слабі, бо через бойові дії збіжжя було знищене і населення було на межі голоду. Школи не функціонували, бо їхні будинки служили військовими лікарнями, зате по селах почалась наука. Громадське життя в Сокалі майже не існувало, бо бракувало інтелігенції, з якої багато виїхало на Захід перед наступом росіян і ще не вернулося, дехто помер, а ще інші служили при війську [3>>] .

Австрійська політика у відношенні до українців Галичини не змінилася, а граф Карло Штюрк , президент міністрів, годував їх обіцянками про утворення українського автономного краю в Австрії. В міжчасі і Австрія і Німеччина сприяли полякам, щоб відвернути їх від Антанти, і 23 жовтня 1916 р. видали спільний маніфест, заявляючи, що із звільнених від Росі? провінцій вони відбудують самостійну польську державу, а в відокремленій від Австрії Галичині збільшать польську автономію. Українська сторона опинилася у дуже трудній ситуації; протести Загальної Української Ради кінчалися дальшими обіцянками Австрії, політика Української Парляментарної Репрезентації також не мала успіху і нарешті Українська Національна Рада проголосила 1-го листопада 1918 р. Західньо-Українську Народню Республіку. Почалась польсько-українська війна.

Про переворот у Сокальщині згадує в свойому спогаді Олександер Охрім:

"Два посилені постерунки жандармерії в Сокалі, тут же пересильні пункти з кількома тисячами полонених, що верталися з російського полону, відповідна до того охорона та деякі господарські частини австрійської армії. Рівно ж були постерунки жандармерії і господарські частини ( Анбау Абтайлюнґ ) в містечках Белз, Кристинопіль , Варяж , Тартаків і постерунки жандармерії по селах Жнятин , Угринів , Мошків— Себечів , Старгород , Скоморохи, Торки , Первятичі — Спасів.

В Сокалі був осідок окружного коменданта жандармерії, яким був спольонізований чех в ранзі ротмістра жандармерії.

Наладнуючи організаційну сітку між цивільними, я був не менше заінтересований в тому, щоб дібратися до постерунків жандармерії. Це мені вповні вдалося. Тут мою роботу влегшував мені однострій австрійського офіцера. Я зачав свою мозольну і небезпечну працю згори, а саме від повітового коменданта жандармерії, штабсвахмайстра Котика. Я знайомий був з ним і його дружиною Катериною Іванець і при нагоді у відповідний час, у них таки вдома, я познайомив їх з УВО* [*>>] . і вказав, що недалекий вже час, коли на руїнах Австрії треба буде будувати свою державу, як це сталося на руїнах царату.

Покійний вже нині Котик прийняв мої інформації без застережень і обіцяв мені всяку поміч. Він поінформував мене про склад постерунків жандармерії в повіті і подав мені надійних жандармів українців. В той спосіб я нав'язав зв'язки майже зі всіми постерунками і відповідно підготовив їх до перевороту. Залишилися мені в пам'яті імена лише декотрих жандармів, свідомих українських патріотів, — як вахм . Варениця, Герасимович, Мельник, Михальчук , Ктитор . На жаль, не пам'ятаю інших, що були помічними нам у перевороті, а потім сповняли совісно свої обов'язки вже як українські воїни.

Переворот в Сокалі ми перевели зі селянами з довколишніх сіл.

Головний сокальський постерунок ми зловили в сні в 3 год. ранку. Тут ми дістали поверх 20 добрих крісів, і досить набоїв, бо наше оружжя на початку складалося з мого револьвера і двох крісів, в тім один старий, на один набій. Відтак прийшов на чергу другий постерунок, а потім військові частини. Ще перед полуднем ми упоралися з нашим військовим завданням і перебрали владу від місцевого повітового старости. Цивільну адміністрацію обняв суддя Тисовський , радник суду Комарин-ський , Прокоп і ін., а ми взялись до організації військових частин.

Зараз по перевороті з'явилися до служби Україні старшини і стрільці, що були тоді на відпустках, як Василь Дикий, Михайло Мельничук, Ващук , Вець , Лука Сич, Лука Михальчук , Василь Ґаук та інші.

На терені повіту перевели переворот того самого дня селяни під проводом перед тим втаємничених людей.

Крім організаційної роботи в Сокальщині , я взяв на себе додатковий обов'язок притягнути до УВО наших людей з 15-го полку піхоти, що був стаціонований у своїх давніх казармах на Яблоновській . Першим моїм товаришем по організації з того полку був капраль , якого імени , на жаль, не пам'ятаю [4>>].

Про ситуацію після перевороту подає "Звіт зі Сокаля— Белза ":

"Дотеперішній стан в окрузі Сокаль— Белз від часу перевороту змінився в той спосіб, що з огляду на великий обсяг повіту Сокаль— Белз на сесії комісарів за взаємною згодою виділено повіт Белз в осібну експозитуру і вибрано помічним комісаром суддю Гісовського на округу Белз із тим, що військові справи мають підлягати комісарові з Сокаля, зглядно там же військовій команді. В справах політичної і загальної ваги має Гісовський здавати щотижня звіт.

Цей поділ був побажаний тим більше, що сокальська організація не була в силі опанувати далеких сіл і в них досі пиняво йшла організація під кожним оглядом.

Щодо організації в повіті Сокаль, то цілу адміністрацію пущено в рух, комісари сходяться на сесії щодві неділі, порішено найактуальніші справи, як справу опалу, усталення цін, організацію міліції на лад січової організації. Щодо цієї останньої, то на чолі її стоїть Драґан , бувший організатор "Січей", як кошовий, і два осаули , які мають задачу їздити й організувати села. Щодо них, то військовість боїться їх діяльности , щоб не тягнули багато до міліції (яка, зрештою, має повнити службу без зброї) і в цей спосіб для демагогічних цілей не ослабляли сили армії, яка саме організувалася.

Щодо обняття урядів, то майже всі поляки поусувалися, або взяли відпустки (як в старостві) — в суді урядують, бо начальником є українець. Шкільні справи полагоджено в той спосіб, що віддано управу гімназії проф. Ярославові Біленькому, народні школи проф. Банахові з огляду на ренеґатство дотеперішнього інспектора Стефанціва , хоч цей зголосився до служби і його прийнято, але провід має Банах .

Щодо рятункової акції для попалених сіл, знищених війною (особливо 5 сіл надграничних , які щойно вернулися), то управа повіту мусить завчасу подбати про запаси збіжжя, бараболь для них і в тій цілі думає звернутися до дворів о поміч; це, зрештою, також в їх інтересі, щоб охоронитися перед більшовизмом. Най дадуть завчасу [5>>].

ЗУНР зорганізувала Українську Галицьку Армію, у складі якої була 5-та Сокальська Бриґада . Вона діяла на терені Сокальщини, пізніше на Поділлі в околиці Копичинців . Опікою над раненими займалася постала в Сокалі 1918 р. Жіноча Громада. Зворотним пунктом у цій війні була офензива армії Галлєра на український фронт, що почалася 15-го травня 1919 року. У той час УГА ділилася на три корпуси, а бойова лінія спиралася правим крилом на групу отамана Оскілка, яка стояла на Волині і йшла на Володимир Волинський, Локачі , Порицьк , Іванівку , Тудорковичі , Угринів , Варяж , Жабче , Гільче й Осердів (5-та бриґада ). На лінії Цеблів , Жужіль, Теглів , Домашів і Брукенталь стояла 9-та бриґада , а 10-та бриґада й перший і другий курені Українських Січових Стрільців діяли на лінії Костіїв , Зарудці і Зашків . Перший удар поляків був звернений на Жужіль біля Белза , Зарудці , Зашків і Дубляни , при чому їхня перевага була така значна, що мимо сильного українського спротиву її не можна було здержати. Наші бриґади й курені маліли, а рештки опанувала психіка побитого — відступати все далі й далі. Фронт був дуже довгий і не було більших резерв, щоб ними заступити здезорганізовані частини. На півночі, на лінії Сокаль — Белз, здержано напір поляків на Бузі, але не надовго, бо вони обійшли річку в околиці Володимира Волинського, де не було одноцілої лінії і військо стояло групками по селах. П'ята й дев'ята бриґади відступили без битви на Тартаків, Радехів , Топорів [6>>] .

Рішенням Найвищої Ради від 25-го червня 1919 р. Галичину віддано під польську окупацію і з цим почалась мартирологія українського населення, бо польська військова і цивільна влада поставила собі метою винищити якнайбільше українського населення, особливо інтелігенцію, щоб при заповідженім Антантою народнім голосуванні осягнути більшість. Галицькі в'язниці й табори полонених у Модліні , Берестю Литовськім, Стшалкові , Домб'ю , Пикуличах та ін. наповнились сотнями українських інтелігентів, священиків, свідомих селян і робітників тощо.

Подаємо коротку хроніку польських знущань у Сокальщині і поблизьких повітах:

  • У Грабовій, пов . Камінка Струмилова , польські жовніри застрілили місцевого війта за те, що не міг доставити вимаганої кількости підвод .
  • У Довжневі , пов . Сокаль, поляки вбили двох забраних у полон ранених українських військовиків.
  • По приході до Сокаля польські жандарми застрілили без доходжень 70-літнього міщанина Демчука , двох селян і організатора повіту Драґана .
  • В Угринові , пов . Сокаль, польські леґіоністи вбили багатьох селян, серед них Федора Крутія і Андрія Федишина.
  • В Нисмичах, пов. Сокаль, польські жовніри вбили в хаті раненого стрільця Демчука, 70-літнього господаря Левка Бесика , Катерину Тивонюк і Павла Пирога, якому перед тим викололи очі. Крім цього, вони мучили й били Тимотея Седеника та інших.
  • В Сокалі поляки побили до крови пані Демчук.
  • На Холмщині, Підляшші й на Поліссі поляки перемінили церкви й Холмську катедру на костели. Вони заснували нові польські парафії і перемінили монастирі (Лісна та ін.) та післали до них польських шовіністичних ксьондзів і монахів. У Холмі засів польський єпископ-суфраґан Любенеск Єловіцький.
  • Комендантом табору в Домб'ю був сотник Кроковський , перед війною суддя у Сокалі. 30-го червня 1919 р. він дав наказ безкарно знущатися над українськими інтернованими й полоненими.
  • У львівських Бриґідках перебував 73-літній о. Цегельський, крилошанин і парох Камінки Струмилової .
  • Поштовий уряд у Сокалі відмовився приймати виповнені українською мовою перекази й адресовані по-українському листи.
  • Лодзінський, староста в Камінці Струмиловій і предсідник Шкільної Окружної Ради вислав 12-го грудня 1919 р. лист до Леонтини з Балборжинських Вертипорох , учительки у Бенькові, де писав: "Повідомляю паню, що комісія Крайової Шкільної Ради постановила зачислити паню на підставі перепровадженого доходження до групи "Ц", то значить, до таких осіб, котрі не можуть бути публічними учительками в Річипосполитій Польській тому, що вона переконана, що пані, будучи під впливом свого мужа, пана Івана Вертипороха , цивільного аґітатора й українського діяча, мусіла перейнятися його ідеями і засадами і тому не можна мати до пані довір'я [7>>] ."
  • Учительки Будинська, Семенець і Хомінська заявили в старостві, що зложать приречення вірности Польщі по-українському. Староста Лодзінський сказав, що не розуміє тієї мови і тоді учительки сказали: "До побачення". їх два рази арештували, пізніше конфінували.
  • Жандармерія у Камінці Струмиловій арештувала 26-го червня 1919 р. учителя Михайла Брикайла в Добротворі й вислала чотири дні пізніше до львівських Бриґідок. Йому закидали більшовизм і проскрибування поляків. Нічого йому не доказавши, його кон-фінували від 1-го серпня у Кракові. Старання про його звільнення були безуспішні. Посвідку від громади, що він не поводився вороже з поляками, а навіть увільнив з інтернування поляка Юзефа Концевича, жандармерія сконфіскувала й таким чином позбавила його важливого документу.
  • Учителя Володимира Ґофрика з Ванева, пов . Сокаль, арештували, мовляв, він стріляв до поїзду й організував українське військо. Після побуту в Домб'ю з 19-го червня до 19-го грудня 1919 р., його конфінували у Белзі, де він був на межі голодової смерти . Його жінка й діти перебували у Ваневі .
  • Софія Черевко , вчителька у Ваневі , одержала листа з датою 14-го серпня 1919 р. від Крайової Шкільної Ради такого змісту: "Тому, що пані залишила місце служби, не повідомивши про те Окружну Шкільну Раду, і по сьогодні не зголосила місця свого побуту, Окружна Шкільна Рада вважає, що пані зрезиґнувала з посади." В дійсності вона зголосилася до служби 6-го вересня 1919 р., а згадане рішення-листа одержала тільки при кінці вересня, коли скасовано додаткові деклярації . Коли вона зголосилася вдруге, інспектор сказав їй, що для неї нема місця у Ваневі й вона може перенестись у іншу округу. Вона внесла два протести, 5-го листопада 1919 р. і 2-го січня 1920 р., але без успіху [8>>]

15-го липня 1920 р. польський уряд видав закон про примусовий викуп землі з метою колонізації, про потребу якої писала Ґазвта Поранна від 11-го грудня 1919 р., мовляв, "треба почекати з перепроваджуванням земельної реформи у корінній Польщі, щоб таким чином змусити малоземельних польських хлопів міґрувати на східні 'креси' ." Подібно як у 14-15 ст., поляки заселювали галицькі повіти найнижчим елементом із Мазурщини , як це було видно із поведінки тих переселенців у відношенні до місцевих українців. Ось один приклад із Сокальщини: 4-го травня 1922 р. в селі Свитазів, пов . Сокаль, коли люди були в церкві на Богослуженні, мазурські колоністи із села Ролікувки зайняли без дозволу читальню "Просвіти" й відбували там свої збори. Кількох мужчин, вийшовши з церкви, прогнали їх звідтам. На наступний день біля будинку читальні з'явилися два жандарми з місцевої поліційної станиці й намагалися розігнати зібраних Василем Чорним селян. Коли один із жандармів звернувся з багнетом до Мирона Гарасимчука , цей відкрив свою грудь і крикнув: "Пробий мене багнетом, а я від читальні не вступлюся!" Тоді слідували арештування і крик присутніх селян: "Замкніть нас усіх, бо ми всі винуваті, а не тільки деякі." Дійшло до сутичок, що їх припинив відділ поліції із Сокаля. Арештованих примістили у темній келії, де була по коліна вода. Коли їхні рідні просили жандармів примістити їх у інше місце, ці перші арештували ще кількох селян і відвезли їх до в'язниці окружного карного суду при вулиці Баторія у Львові. Під час судової розправи обвинувачені заявили, що вони ставали в обороні читальні й не мали наміру нападати на мазурських колоністів. Розправою провадив прокуратор Сопотніцький і предсідник Гошовський , оборонцями були адвокати Давидяк, Волошин і Ляндсберґер . На лаві обвинувачених були селяни Лука Кошик, Мирон Гарасимчук, Григорій Войтек , Яків Цюра, Іван Повзун, Григорій Каланюк, Григорій Бульбак, Іван Журовський, Іван Пасіка, Іван Гарасимчук , Петро Дичаковський , Тимотей Козик, Мирон Семенюк , Кость Никон, Семен Войтек, Михайло Калиба Іван Стефанюк, Іван Антонюк, Іван Гнида, Семен Гарасимчук, Іван Іванюк, Кость Дичаковський, Прокіп Микитюк , Онуфрій Войтек , Гнат Король, Анна Журовська , Дмитро Калуба , Сильвестер Никон, Тесько Крисько , Іван Саруба , Іван Никон, Параскевія Гнида, Ксеня Бульбак , Мокрина Журовська та ін [9>>] .

Дев'ятимісячна боротьба проти озброєної Францією Польщі та перехід Української Галицької Армії за Збруч вичерпали українські сили в Галичині, а переслідування, тюрми й концентраційні табори унеможливлювали будь-який активний спротив. Єдиним засобом опору були індивідуальні акти терору, які почались від травня 1922 року. Із доступних нам матеріялів віднотовуємо три такі акти в Сокальщині : підпалення скирт збіжжя дідича Країнського в Переспі (22 серпня 1922 р.), спалення фільварку у Вільках Росновських (вересень 1922 р.) та бій з польською поліцією в лісі біля села Барані Перетоки (жовтень 1922 р.).

Внаслідок польського поліційного терору всяке культурно-освітнє та громадське життя зовсім підупало. Це відноситься головно до Сокаля. Про це звітує дописувач Нового Часу: "Нині в часі гоненій на наше шкільництво в Сокалі замкнули "Школу вправ" при бувшій утраквістичній учительській семінарії і ніхто ні пальцем не кивнув на знак протесту на нашу пресу і взагалі на все українське — нині." Знову ж інший дописувач в тому ж Новому Часі дуже неґативно насвітлює культурне життя в цьому ж місті: [11>>]

"Сокальщина. Коли б хто небудь пробував оцінювати Сокаль щодо вартости його під оглядом національної свідомости , доброго народнього виховання і розуміння ваги хвилі, з його зверхнього вигляду, не вглядаючи в нутр його душі, то дуже помилявся б в такій оцінці. Сокаль сам як такий багато не вартий і коли би напливовий елемент з сіл не розбурхав і не оживив його, він до нині спав би сном блаженних. Товариства, які є в Сокалі, животіють лише завдяки кільком одиницям, котрі угинаються під тягарем праці і немає їм кому облегшити. Загал відноситься байдужно до всякої народньої роботи, став самолюбом і загальна справа йому неважна. Молодь, дивлячись на старших, попадає в такий самий хворобливий стан зневіри і самолюбства. Народні свята уважають у нас за щось, що до життя народу не конче порібне і не диво, що Сокаль в 1923 році не святкував роковин Шевченка і цего року хто зна що було б, наколи б село не поспішило рятувати колишньої доброї слави Сокаля. І так на запросини філії Товариства "Просвіта" і ін. товариств прибули з повіту 4 найкращі сільські хори, щоб спільними силами відсвяткувати роковини Шевченка. Свято 18-го травня 1924 р. зачато Богослуженням у церкві Петра і Павла, на котрім співав хор з Хороброва , котрий під умілою управою п. Омеляна Плешкевича , студ . унів ., прегарним співом додав Богослуженню поваги і блеску . Пополудні, о год. 3-ій відбувся перший концерт для замісцевих , за добровільними датками на "Рідну Школу". В тому концерті взяли гро-мадну участь селяни, відпоручники читалень і кооператив. В концерті брали участь хори: Угринівський , Хоробрівський , Тартаківський і Бора-тинський . Всі точки хорові були чудово виконані і з чуттям віддані так, що границі між хорами, щодо їх вартости , перевести не дається. Дуже відрадним було бачити старих зіспіваних Угринівських басів (45-50-літні мужчини) котрі своєю силою голосу причаровували слух глядача. Рівно ж артистично з чуттям і розумінням була виголошена деклямація "Титар" пп. Марійкою С, а також і друга "Тополя" сільською дівчиною. Чистий дохід з концертів розділено по рівній частині на "Рідну Школу" і Фонд "Учітеся"." [12>>]

Цей короткий огляд подій у Сокальщині дає неповний образ життєвих відносин у тому повіті під час Першої світової війни й у перші повоєнні роки. Ці відносини, хоч не причинилися до зміцнення культурного й економічного життя місцевих українців, посунули багато вперед їхню національну свідомість і стали для них поштовхом до боротьби за самовизначення і незалежність. Цієї цілі у той час не осягнено, бо було дуже тяжко, а то й неможливо встоятися перед переважаючими силами наших недругів. Щоправда у 1922 році поляки обіцяли дати Східній Галичині автономію і припинити колонізацію, однак це був звичайний політичний маневр для осягнення піддержки західних держав і хвилевого заспокоєння українців. Акт Ради Амбасадорів від 15 березня 1923 р. признав Східню Галичину Польщі і таким чином припечатав на деякий час долю її українського населення.

----------------------------------

1. „Православ’я в Сокальщині”. Діло, ч. 236. 1911.
2. Інформації про ці бойові дії взяті із газети Таймс (Лондон) і Нью Йорк Таймс.
3. „Сокальщина і російський наїзд”. Народна Воля, 15 квітня 1916, стор. 3.
* Не мішати УВО з пізнішою Українською Військовою Організацією
4. Олександер Охрим (Охрім). „Моя участь в 1 листопаді 1918”. Наша Мета, Торонто, 5 січня 1954
5. Звіт із Сокаля-Белза. Літопис Червоної Калини. Львів, ч. 7-8, 1930
6. Голос Табора (Німецьке Яблонне, Чехія), 2 ч. 9, 15 серпня 1920, стор. 9.
7. Інформації взяті із книжки Осипа Пегаса, Трагедія Галицької України. Вінніпег, 1920.
8. Український Вісник. Львів, 10 липня 1921, стор. 1-2.
9. Народна Воля, 5 червня 1922, стор. 1 і 6 червня 1922, стор.1.
10. Український Скиталець. Відень, 3, ч.20, 15 листопада 1922, стор. 4-6.
11. Новий час, Львів, ч. 21, 1924.
12. Новий час, ч.41, 1924.

 

   

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
10:49, 22 жовтня 2018 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464