ВІДГУКНИСЬ,
ЗВ’ЯЗКОВА, ЯКЩО ТИ ЩЕ ЖИВА
Пройшли роки, десятиліття... Посивіли скроні, виросли діти й онуки.
І живемо ми вже у незалежній Україні, та пам’ять не дає забути про роки
змагань за волю. Спогади переносять мене у далекий 1944р., коли я, 12-літній
хлопчик, мав нагоду прилучитися до тих знаменних подій нашої історії.
Надворі стояв грудень, була відлига. До нас додому прийшла зв’язкова
УПА Бочик Емілія і попросила мене віднести грипс у сусідній висілок, так
звану колонію. Я з радістю погодився, навіть був дуже гордий, що мені,
малому, доручають таке серйозне завдання.
Одержавши відповідний інструктаж, я вирушив у дорогу. За селом заліпив
грипс у грудку глини і подався польовою доріжкою у призначене місце.
Незабаром з-за обрію виринули червоні кашкети енкаведистів. Вони були
озброєні автоматами, кулеметами, через бінокль роздивлялись місцевість.
Скоро засікли і мене. Я непомітно опустив грудочку з грипсом на землю
у примітне місце і пішов їм назустріч. Коли наблизився до них приблизно
на десять метрів, почув команду: “Стой! На связь идет, бандит!” До мене
підійшов солдат і обшукав з голови до ніг. Обшукав шапку, штани, перевірив
чоботи, обмацав навіть волосся і кожен рубчик в одежі. Я ж тим часом мерз
напівроздягнений на холодному вітрі.
Не знайшовши нічого підозрілого, солдат запитав: “Куда идешь?” - “В
Тартаків” - “Зачем?”- “Там мені шиють кожуха” - “Врешь! Расстрелять! Десять
шагов вперед”. Але я не розгубився і випалив: “Не піду! Розстріляйте тут.
Мій батько на фронті, наступає на Берлін, а ви тут будите мене розстрілювати
не знати за що!”
Після короткої паузи один москаль сказав: “Иди, мальчик, мы пошутили”.
Я поволі пішов, чекаючи автоматної черги у спину, але її не було. Коли
за деякий час я оглянувся, енкаведистів не було видно. Я повернувся, знайшов
грипс і побіг. Через 10-15 хвилин був уже на подвір’ї Онуфрія Чопа. Я
знав цю сім’ю. Це була національно свідома родина. Там було два хлопці,
Зв’язкова УПА Анна Чоп, уродженка с.Волиці. Загинула в 1947 році в Бендюзькому
лісі.
Василь і Михайло, і їхня сестра Анна. Згодом вони всі загинули від рук
окупантів.
До мене вийшла Анна. Я вручив їй грудочку глини, і вона засміялась,
зауваживши, що такого грипса ще не одержувала. За деякий час вона передала
мені свого грипса, якого я повинен був віднести у село Волицю, і ще попросила
мене провести одну дівчину. Анна сказала, що ця дівчина з Вільки, а я
повинен завести її до Івана Нечая. Вона була молода, красива, мого зросту.
Дорогу до Волиці ми подолали спокійно. Я розповів їй про свою пригоду,
дівчина сказала, що москалі - страшні люди, багато лиха принесли на нашу
землю, і з ними краще не зустрічатись.
Ми вже доходили до хати Івана Нечая, як раптом знову побачили москалів.
Їх було багато, десь біля сотні, і йшли вони нам назустріч по всій дорозі,
а по боках, де були рови, вони трималися за руки. Скоро я зрозумів, чому
вони йшли таким своєрідним ланцюгом. Солдати були п’яні. Люди в селах
не шкодували їм горілки, бо п’яні не так сильно нишпорили. От тепер вони
ковзались по слизькій дорозі і час від часу падали.
Нам не було куди діватись, і скоро ми опинились посеред колони. Солдати
вигукували:
“Девушка! Девушка!” – і намагались схопити дівчину. Ми міцно тримались
за руки і пробирались крізь них. Та раптом один солдат схопив дівчину
за руку і потягнув до себе. Щоб захистити її, я штовхнув того москаля,
і він упав на сусіда, а той у свою чергу повалив іншого. Ми дуже злякались,
щоб нас не затримали. Але почувся окрик командира: “Поднимайтесь, сволочи
пьяные!” Далі пішли матюки.
Я потерпав, щоб нас не затримали, але тепер москалям було не до нас.
Вони повертались з облави з с. Зубкова, п’яні, зателепані болотом, ледве
пересували ноги. І ми якось відірвались від них.
Почало сутеніти, коли ми прийшли на подвір’я Івана Нечая. Я сказав дівчині,
щоб вона тут заночувала, бо додому повертатися небезпечно, попрощався
і пішов додому. Дуже шкодую, що не спитав її імені. Не знаю її прізвища,
ні псевда.
Часто я згадую багатьох наших дівчат, які працювали зв’язковими, санітарками,
стрільцями в лавах УПА. Вони ішли на завдання вдень і вночі, у спеку і
завірюху, наражаючись на небезпеку потрапити до рук ворога. Багато з них
відбули тюрми й концтабори, багато загинуло. Згадую зв’язкову Емілію Бочик,
що 10 років відбула у таборах суворого режиму. Зв’язкова Анна Чоп потрапила
у засідку в Бендюзькому лісі і була застрелена прикордонниками. А ось
доля зв’язкової, яку я супроводжував у грудні 1944 року, мені, на жаль,
невідома. Тому дуже прошу свою колишню супутницю, зв’язкову УПА з Вільки:
“Відгукнись, якщо ти ще жива!”
Я теж мав “щастя” потрапити в концтабір за доносом сексота Йосипа Павловича
Прокопа. Заарештували мене у 1950 р., коли я був студентом Сокальського
педучилища, і засудили на 10 років таборів суворого режиму.
З того часу пройшло вже 59 років...
Та не забувається пережите, не дають спокою спогади, болить душа за
те, що ще до цього часу не встановлена справедливість щодо воїнів УПА,
не всіх колишніх дівчат-зв’язкових визнано учасниками бойових дій УПА.
А вони ж на це заслуговують.
Іван ГУМЕНЮК.
|