** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Історія

::Невідомі сторінки історії сокальського педучилища::

:: зміст :: покажчик прізвищ ::

Сокаль і Сокальщина :: Історія :: Невідомі сторінки історії сокальського педучилища ::

«...Я ПРИЙШОВ СКАЗАТИ ПРАВДУ!»

Михайло Бутинець народився в селі Любеля Жовківського повіту на Львівщині у 1927 р. у селянський родині Івана Бутинця та Парасковії Бранець. Це була багатодітна сім“я: сини — Микола, Михайло, Степан та Ярослав; дочки — Марія, Єва, Парасковія, Оксана. Всі вони виховувались у найкращих патріотичних українських традиціях. Батьки і діти були співучі — мали гарні голоси і творили прекрасний сімейний хор. Батько добре знав музичну грамоту, був патріотом України. У складний для українців час став на шлях збройної боротьби стрільців УГА з поневолювачами. І діти пішли батьковим шляхом, свою долю з УПА пов’язали Марія, Микола, Парасковія, Єва.

Іван Бутинець був розумною, шанованою в рідному селі людиною. Громада обрала його війтом і він був ним до вимушеного виїзду зі села. Як війт, займався розбудовою церкви на місці маленької каплички. Не дозволив москвофілам села споруджувати новий храм в іншому місці. За те вони йому мстили: то коня застрелили, то свиню вкрали, навіть хату підпалювали. Робили кілька замахів на його життя. Добра людина, поляк, староста повітовий Жовкви попередив його, щоб вибрався з рідного села, рятуючи своє життя та сім“ю. Навіть допоміг придбати землю та обійстя на Волині, хоч українцям це не дозволялося (був 1938 р.).

І там, на Волині, батько займався громадською роботою, організував гарний церковний хор. Люди його любили, шанували і поважали. Бутинці намагалися дати дітям належну на той час освіту. Єва та Михайло поступили в Сокальське педагогічне училище, завучем якого був Коробкін. Це за його доносом було видано КДБ 27 студентів педучилища.

Михайла Бутинця судив ОСО в Москві. Він навіть не розумів, що то за суд. А присудили йому 10 років. Перше покарання відбував у Комі АРСР, Абезі Воркутської області. Опісля — повернувся до батьків на Донбас.

Як сім’я там опинилась? Батько Іван Бутинець переслідуваний москвофілами та КДБ у 1939 р. тікає до Німеччини, а коли почалася війна (1941 р.) — повертається до сім’ї. Після того, як Радянська Армія прийшла на Львівщину, почалися арешти. Арештували сина Михайла та дочку Єву. Батько теж був у списку. Один майор, який часто заходив до Бутинців повечеряти, випити, поговорити (сам він був зі Східної України) знав про це, порадив йому тікати на схід. І батько з двома синами переїжджає у Луганську область, влаштовується зі старшим сином Миколою на шахту, Степан поступає в училище. Потім забирає до себе інших членів сім’ї.

Після того, як арештували Михайла, Єву (вона теж була за ґратами) випустили, щоб стежити за нею. Вона тікає в Бродівський район, переховується. Там же поступає в педучилище. Працює в селах Бродівського та Сокальського районів (Горбків, Варяж). Виходить заміж за механіка Василя Суплікевича. Виїжджають сім’єю у Казахстан. Там працювала вчителькою, була й директором школи. З часом повернулася до батьків у Луганськ, де і померла, залишились двоє синів.

Коли Михайло після 10 річного ув’язнення повернувся до батьків, відвідав і сестру Єву на Сокальщині. У райцентрі випадково зустрів Коробкіна, який вдав, що зустрічі дуже радий і простягнув Михайлові руку. Але той відступив крок назад, заклавши руки за спину. Коробкін сказав: «Михайле, я Вас вітаю», на що той відповів: «Ваші руки брудні!». Коробкін не зрозумів, оглядаючи свої руки.

— Не від поту, не від праці, а від людської крові, — сказав Михайло і назвав імена студентів, які покінчили життя самогубством у тюрмах, не витримавши тортур.

Коробкін запитав: «Ти прийшов мені мстити?».

У відповідь почув: «Ні, я прийшов сказати правду».

Коробкін повернувся і побіг в КДБ заявити, що Бутинець погрожував йому, хоче його вбити.

Михайло все зрозумів, попрощався зі сестрою Євою і того ж дня поїздом вернувся до батьків у Луганськ. Але там його вже чекали. Арештували, привезли в Червоноград. Ніхто з рідних про це не знав. Чотири роки висилки і позбавлення всіх прав. Відбував друге покарання в Тюменській області (м. Ішим). Працював на будовах.

Така сама доля спіткала і мене, майбутню дружину. Суд наді мною відбувся у Львові. Відсиділа в тюрмі на Лонського. Судив військовий трибунал за ст. 54-1а і 54-II — 25 років покарання і 5 літ позбавлення всіх прав. Відбувала покарання на Воркуті. Комісією була звільнена 28 листопада 1956 р. і скерована в Іркутськ до мами і родини.

Тільки у серпні 1958 року разом з родиною повертаюся в рідне село Середпільці Радехівського району. Через тиждень вона звернулася за пропискою до начальника паспортного столу. На що він відповів, що вона не мала права повертатися в західні області України, тому й не прописав. А через кілька днів слідчий Виноградов, який вів справу раніше, викликав мене до себе і запропонував співпрацювати з КДБ. Я відмовилась. Виноградов скаженів, обзивав нецензурними словами, кажучи, що повернення на Україну для мене неможливе. Другого дня мене знову арештовують, відвозять у тюрму. Три місяці я там відсиділа, відбувся суд в кінці листопада. Судили за непрописку — отримала п“ять років заслання в Тюменську область (м. Ішим). Тут ми з Михайлом у листопаді 1959 р. побралися. А в травні 1963 р. повернулись на Україну, до Львова. Прописатись було неможливо. Тільки чули: «Вы бандиты!». Важко було матеріально і морально. Та знайшлись добрі люди і тут. Допомогли прописатись. То був директор тютюнової фабрики у Винниках Дмитро Наконечний. Яка то була гарна людина, мій односельчанин. Завдяки йому ми приписались у Зимній Воді. Тут і досі я проживаю.

Здоров’я в Михайла було підірвано. Сердечний напад 19 вересня 1983 року призвів до смерті. Як і бажав, поховала його в рідному селі Любеля, яке він так любив і дорожив ним. Там похоронені його діди, прадіди. Батьки, брати, сестри розбрелись по Східній Україні (Луганщині). Я часто відвідую могилу Михайла, впорядковую, зберігаю місце для себе біля нього.

Односельці тепло згадують Михайла, родину Бутинців, особливо батька Івана Бутинця, прах якого покоїться на Луганщині.

п. Марія БУТИНЕЦЬ.

 

попередня наступна

 

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
13:25, 14 грудня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464