::Невідомі сторінки історії сокальського педучилища::

«...Я ПРИЙШОВ СКАЗАТИ ПРАВДУ!»

Іван Бутинець був розумною, шанованою в рідному селі людиною. Громада обрала його війтом і він був ним до вимушеного виїзду зі села. Як війт, займався розбудовою церкви на місці маленької каплички. Не дозволив москвофілам села споруджувати новий храм в іншому місці. За те вони йому мстили: то коня застрелили, то свиню вкрали, навіть хату підпалювали. Робили кілька замахів на його життя. Добра людина, поляк, староста повітовий Жовкви попередив його, щоб вибрався з рідного села, рятуючи своє життя та сім“ю. Навіть допоміг придбати землю та обійстя на Волині, хоч українцям це не дозволялося (був 1938 р.).

І там, на Волині, батько займався громадською роботою, організував гарний церковний хор. Люди його любили, шанували і поважали. Бутинці намагалися дати дітям належну на той час освіту. Єва та Михайло поступили в Сокальське педагогічне училище, завучем якого був Коробкін. Це за його доносом було видано КДБ 27 студентів педучилища.

Михайла Бутинця судив ОСО в Москві. Він навіть не розумів, що то за суд. А присудили йому 10 років. Перше покарання відбував у Комі АРСР, Абезі Воркутської області. Опісля — повернувся до батьків на Донбас.

Як сім’я там опинилась? Батько Іван Бутинець переслідуваний москвофілами та КДБ у 1939 р. тікає до Німеччини, а коли почалася війна (1941 р.) — повертається до сім’ї. Після того, як Радянська Армія прийшла на Львівщину, почалися арешти. Арештували сина Михайла та дочку Єву. Батько теж був у списку. Один майор, який часто заходив до Бутинців повечеряти, випити, поговорити (сам він був зі Східної України) знав про це, порадив йому тікати на схід. І батько з двома синами переїжджає у Луганську область, влаштовується зі старшим сином Миколою на шахту, Степан поступає в училище. Потім забирає до себе інших членів сім’ї.

Після того, як арештували Михайла, Єву (вона теж була за ґратами) випустили, щоб стежити за нею. Вона тікає в Бродівський район, переховується. Там же поступає в педучилище. Працює в селах Бродівського та Сокальського районів (Горбків, Варяж). Виходить заміж за механіка Василя Суплікевича. Виїжджають сім’єю у Казахстан. Там працювала вчителькою, була й директором школи. З часом повернулася до батьків у Луганськ, де і померла, залишились двоє синів.

Коли Михайло після 10 річного ув’язнення повернувся до батьків, відвідав і сестру Єву на Сокальщині. У райцентрі випадково зустрів Коробкіна, який вдав, що зустрічі дуже радий і простягнув Михайлові руку. Але той відступив крок назад, заклавши руки за спину. Коробкін сказав: «Михайле, я Вас вітаю», на що той відповів: «Ваші руки брудні!». Коробкін не зрозумів, оглядаючи свої руки.

— Не від поту, не від праці, а від людської крові, — сказав Михайло і назвав імена студентів, які покінчили життя самогубством у тюрмах, не витримавши тортур.

Коробкін запитав: «Ти прийшов мені мстити?».

У відповідь почув: «Ні, я прийшов сказати правду».

Коробкін повернувся і побіг в КДБ заявити, що Бутинець погрожував йому, хоче його вбити.

Михайло все зрозумів, попрощався зі сестрою Євою і того ж дня поїздом вернувся до батьків у Луганськ. Але там його вже чекали. Арештували, привезли в Червоноград. Ніхто з рідних про це не знав. Чотири роки висилки і позбавлення всіх прав. Відбував друге покарання в Тюменській області (м. Ішим). Працював на будовах.

Така сама доля спіткала і мене, майбутню дружину. Суд наді мною відбувся у Львові. Відсиділа в тюрмі на Лонського. Судив військовий трибунал за ст. 54-1а і 54-II — 25 років покарання і 5 літ позбавлення всіх прав. Відбувала покарання на Воркуті. Комісією була звільнена 28 листопада 1956 р. і скерована в Іркутськ до мами і родини.

Тільки у серпні 1958 року разом з родиною повертаюся в рідне село Середпільці Радехівського району. Через тиждень вона звернулася за пропискою до начальника паспортного столу. На що він відповів, що вона не мала права повертатися в західні області України, тому й не прописав. А через кілька днів слідчий Виноградов, який вів справу раніше, викликав мене до себе і запропонував співпрацювати з КДБ. Я відмовилась. Виноградов скаженів, обзивав нецензурними словами, кажучи, що повернення на Україну для мене неможливе. Другого дня мене знову арештовують, відвозять у тюрму. Три місяці я там відсиділа, відбувся суд в кінці листопада. Судили за непрописку — отримала п“ять років заслання в Тюменську область (м. Ішим). Тут ми з Михайлом у листопаді 1959 р. побралися. А в травні 1963 р. повернулись на Україну, до Львова. Прописатись було неможливо. Тільки чули: «Вы бандиты!». Важко було матеріально і морально. Та знайшлись добрі люди і тут. Допомогли прописатись. То був директор тютюнової фабрики у Винниках Дмитро Наконечний. Яка то була гарна людина, мій односельчанин. Завдяки йому ми приписались у Зимній Воді. Тут і досі я проживаю.

Здоров’я в Михайла було підірвано. Сердечний напад 19 вересня 1983 року призвів до смерті. Як і бажав, поховала його в рідному селі Любеля, яке він так любив і дорожив ним. Там похоронені його діди, прадіди. Батьки, брати, сестри розбрелись по Східній Україні (Луганщині). Я часто відвідую могилу Михайла, впорядковую, зберігаю місце для себе біля нього.

Односельці тепло згадують Михайла, родину Бутинців, особливо батька Івана Бутинця, прах якого покоїться на Луганщині.

п. Марія БУТИНЕЦЬ.