«...Я
ПРИЙШОВ СКАЗАТИ ПРАВДУ!»
Михайло Бутинець народився в селі Любеля Жовківського повіту
на Львівщині у 1927 р. у селянський родині Івана Бутинця та Парасковії
Бранець. Це була багатодітна сім“я: сини — Микола, Михайло, Степан та
Ярослав; дочки — Марія, Єва, Парасковія, Оксана. Всі вони виховувались
у найкращих патріотичних українських традиціях. Батьки і діти були співучі
— мали гарні голоси і творили прекрасний сімейний хор. Батько добре знав
музичну грамоту, був патріотом України. У складний для українців час став
на шлях збройної боротьби стрільців УГА з поневолювачами. І діти пішли
батьковим шляхом, свою долю з УПА пов’язали Марія, Микола, Парасковія,
Єва.
Іван Бутинець був розумною, шанованою в рідному селі людиною. Громада
обрала його війтом і він був ним до вимушеного виїзду зі села. Як війт,
займався розбудовою церкви на місці маленької каплички. Не дозволив москвофілам
села споруджувати новий храм в іншому місці. За те вони йому мстили: то
коня застрелили, то свиню вкрали, навіть хату підпалювали. Робили кілька
замахів на його життя. Добра людина, поляк, староста повітовий Жовкви
попередив його, щоб вибрався з рідного села, рятуючи своє життя та сім“ю.
Навіть допоміг придбати землю та обійстя на Волині, хоч українцям це не
дозволялося (був 1938 р.).
І там, на Волині, батько займався громадською роботою, організував гарний
церковний хор. Люди його любили, шанували і поважали. Бутинці намагалися
дати дітям належну на той час освіту. Єва та Михайло поступили в Сокальське
педагогічне училище, завучем якого був Коробкін. Це за його доносом було
видано КДБ 27 студентів педучилища.
Михайла Бутинця судив ОСО в Москві. Він навіть не розумів, що то за
суд. А присудили йому 10 років. Перше покарання відбував у Комі АРСР,
Абезі Воркутської області. Опісля — повернувся до батьків на Донбас.
Як сім’я там опинилась? Батько Іван Бутинець переслідуваний москвофілами
та КДБ у 1939 р. тікає до Німеччини, а коли почалася війна (1941 р.) —
повертається до сім’ї. Після того, як Радянська Армія прийшла на Львівщину,
почалися арешти. Арештували сина Михайла та дочку Єву. Батько теж був
у списку. Один майор, який часто заходив до Бутинців повечеряти, випити,
поговорити (сам він був зі Східної України) знав про це, порадив йому
тікати на схід. І батько з двома синами переїжджає у Луганську область,
влаштовується зі старшим сином Миколою на шахту, Степан поступає в училище.
Потім забирає до себе інших членів сім’ї.
Після того, як арештували Михайла, Єву (вона теж була за ґратами) випустили,
щоб стежити за нею. Вона тікає в Бродівський район, переховується. Там
же поступає в педучилище. Працює в селах Бродівського та Сокальського
районів (Горбків, Варяж). Виходить заміж за механіка Василя Суплікевича.
Виїжджають сім’єю у Казахстан. Там працювала вчителькою, була й директором
школи. З часом повернулася до батьків у Луганськ, де і померла, залишились
двоє синів.
Коли Михайло після 10 річного ув’язнення повернувся до батьків, відвідав
і сестру Єву на Сокальщині. У райцентрі випадково зустрів Коробкіна, який
вдав, що зустрічі дуже радий і простягнув Михайлові руку. Але той відступив
крок назад, заклавши руки за спину. Коробкін сказав: «Михайле, я Вас вітаю»,
на що той відповів: «Ваші руки брудні!». Коробкін не зрозумів, оглядаючи
свої руки.
— Не від поту, не від праці, а від людської крові, — сказав Михайло
і назвав імена студентів, які покінчили життя самогубством у тюрмах, не
витримавши тортур.
Коробкін запитав: «Ти прийшов мені мстити?».
У відповідь почув: «Ні, я прийшов сказати правду».
Коробкін повернувся і побіг в КДБ заявити, що Бутинець погрожував йому,
хоче його вбити.
Михайло все зрозумів, попрощався зі сестрою Євою і того ж дня поїздом
вернувся до батьків у Луганськ. Але там його вже чекали. Арештували, привезли
в Червоноград. Ніхто з рідних про це не знав. Чотири роки висилки і позбавлення
всіх прав. Відбував друге покарання в Тюменській області (м. Ішим). Працював
на будовах.
Така сама доля спіткала і мене, майбутню дружину. Суд наді мною відбувся
у Львові. Відсиділа в тюрмі на Лонського. Судив військовий трибунал за
ст. 54-1а і 54-II — 25 років покарання і 5 літ позбавлення всіх прав.
Відбувала покарання на Воркуті. Комісією була звільнена 28 листопада 1956
р. і скерована в Іркутськ до мами і родини.
Тільки у серпні 1958 року разом з родиною повертаюся в рідне село Середпільці
Радехівського району. Через тиждень вона звернулася за пропискою до начальника
паспортного столу. На що він відповів, що вона не мала права повертатися
в західні області України, тому й не прописав. А через кілька днів слідчий
Виноградов, який вів справу раніше, викликав мене до себе і запропонував
співпрацювати з КДБ. Я відмовилась. Виноградов скаженів, обзивав нецензурними
словами, кажучи, що повернення на Україну для мене неможливе. Другого
дня мене знову арештовують, відвозять у тюрму. Три місяці я там відсиділа,
відбувся суд в кінці листопада. Судили за непрописку — отримала п“ять
років заслання в Тюменську область (м. Ішим). Тут ми з Михайлом у листопаді
1959 р. побралися. А в травні 1963 р. повернулись на Україну, до Львова.
Прописатись було неможливо. Тільки чули: «Вы бандиты!». Важко було матеріально
і морально. Та знайшлись добрі люди і тут. Допомогли прописатись. То був
директор тютюнової фабрики у Винниках Дмитро Наконечний. Яка то була гарна
людина, мій односельчанин. Завдяки йому ми приписались у Зимній Воді.
Тут і досі я проживаю.
Здоров’я в Михайла було підірвано. Сердечний напад 19 вересня 1983 року
призвів до смерті. Як і бажав, поховала його в рідному селі Любеля, яке
він так любив і дорожив ним. Там похоронені його діди, прадіди. Батьки,
брати, сестри розбрелись по Східній Україні (Луганщині). Я часто відвідую
могилу Михайла, впорядковую, зберігаю місце для себе біля нього.
Односельці тепло згадують Михайла, родину Бутинців, особливо батька
Івана Бутинця, прах якого покоїться на Луганщині.
п. Марія БУТИНЕЦЬ.

|