** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Минула доба за менше як 15 хвилин. м.Сокаль
Минула доба
за менше як 15 хвилин.
м.Сокаль


Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Історія

::Невідомі сторінки історії сокальського педучилища::

:: зміст :: покажчик прізвищ ::

Сокаль і Сокальщина :: Історія :: Невідомі сторінки історії сокальського педучилища ::

НЕДОВЧИВСЯ, ЗАТЕ ВІДСИДІВ

ДЕЩО ПРО СЕБЕ

Петро Микитюк
Петро Микитюк
Я народився 5 квітня 1928 р. в с. Боб'ятині Сокальського району Львівської області. Початкову освіту отримав у школі рідного села. В Тартаківській школі закінчив сім класів. 1943 р. під час німецької окупації вступив на навчання в Сокальську торговельну школу. 1946 р. продовжив навчання в Сокальському педучилищі.

16 вересня 1948 р. був арештований. Московською особливою нарадою мене засудили за ст.ст. 54-1а, 54-11а - позбавлення волі терміном на 10 років. Покарання відбував у містах Інта і Абезь Комі АРСР. Звільнений з місць покарання (табору) в 1955 році. Перебував там на примусовому засланні, 1956 року мене звільнили і я повернувся в Україну, у м. Сокаль, де й проживаю до сьогодні.

В 1958 році вступив на навчання в Сокальську вечірню школу, де отримав атестат про середню освіту. 1959 р. розпочав навчання у Львівському електромеханічному технікумі, який закінчив.

Працював на Сокальській панчішно-шкарпетковій фабриці на посаді інженера-механіка. В 1994 р. звільнився з роботи за власним бажанням. З 10 червня 2001 р. працюю головою Сокальської районної організації ветеранів війни і праці.

НАВЧАННЯ...

У час навчання в Торговельній школі мене прийняли в молодіжну організацію – Організацію Українських Націоналістів. Було присвоєно псевдо "Вірмен". Директором школи був п. Тріска, саме він тоді очолював цю організацію. Там я проходив військовий вишкіл, вивчав історію України. Заняття проводили учителі пп. Козира, Шульган, Кней, Караван.

У 1944 році німці дізналися про цю організацію. Почалися арешти студентів. Опісля школу закрили. Всім нам наказано було розійтись по домівках і чекати вказівки щодо нашої дальшої долі.

Через деякий час прийшов до мене якийсь юнак, назвавши моє псевдо, і передав мені літературу. Дав доручення – набирай групу молодих хлопців і проводь з ними заняття: вивчайте Декалог націоналіста та історію України. Я організував групу юнаків, в яку вхолили П. А. Семенюк, П. В. Семенюк, В. Гушта, П. Панас, Андрощук, П. Гринюк. В кінці 1944 р. зв'язковим у села Лещатів, Лучиці, Перв'ятичі, Стенятин був призначений Василь Хмара ("Бойтур"). В цей час я вже був у підпіллі, виконував всі доручення, які мені давав провідник СБ Кирило Гаврилюк ("Ворон"), а також Іван Омелян ("Орест") зі с. Боб'ятина. Мав зв'язки зі сотнями "Сірка" та "Ромка". У серпні 1946 р. провідник "Орест" звернувся з просьбою до голови Боб'ятинської сільської ради Олеська видати мені довідку і скерувати на навчання у Сокальське педучилище.

СПОЧАТКУ БУЛА ТЮРМА

У вересні 1948 року мене арештували і помістили в тюрму на Лонського. Камери були розміром приблизно 3 на 5 метрів, в яких поміщали до 15 людей. Посередині в два ряди на підлозі лежали скручені речі в'язнів, на яких вдень ми сиділи. В куті була "параша". Стояти могли лише два-три чоловіки. О 23 годині команда: "Ложись!". Тільки втомлені і голодні в'язні могли заснути, як через деякий час двері відчинялися і забирали котрогось із в'язнів на допит. Вранці поверталися побиті і закривавлені. Вдень спати не давали. Якщо когось "застукали", то обливали холодною водою.

До свого слідчого я переходив через кабінет, де допитували дівчат. Той молодший лейтенант був страшний кат, він з особливою насолодою знущався над жінками-політв'язнями: рвав на їх головах волосся, немилосердно збивав. За те швидко дослужився до майора.

ЕТАП

У вагоні-телятнику, в якому колись перевозили худобу, брудному до неможливості, смердючому, у якому, крім параші, нічого не було, їхало нас 80 чоловік. Спали ми на цій підлозі. Годували два рази на день. Давали кип'ячену воду і шматок хліба. До місця призначення везли майже два тижні. Нарешті потяг зупинився, відчинились двері і ми попрямували до табору. Солдати з автоматами обступили нас з обох боків. Відчинились ворота, і нас запустили в зону табору. Людей на території не було, всі сиділи по бараках. Табір був в Абезі, його там називали табором смерті. У цій місцевості не було ніякої промисловості, тому в'язнів використовували тільки на розвантажуванні вагонів з вугіллям. Годували нас дуже погано. Пригадую, один політв'язень помер. До нього підійшов офіцер і з розмаху встромив шило в п'яту покійного й промовив: "Мертвый". Після того небіжчика вивезли за ворота, але ніхто нікого в землю не закопував - вічна мерзлота. Кожен з нас подумав, що і мене це чекає.

Одного разу мені пощастило побувати на вантаженні капусти. Я наївся досхочу і ще одну капустину приніс в барак друзям, вони смакували її, як цукерку.

Одного разу до нас прийшов вербувальник записувати на роботу у шахту. Зголосився я і Володимир Олесько з Лещатова. Його відразу взяли, а мене забракували, сказавши: "Ты еле дышиш, еще в дороге подохнеш". Я стою, а сльози очі заливають. Той чоловік змилосердився. Але комісія мене знову забракувала і відправила в табір, де я працював на різних роботах до 1956 року.

Петро МИКИТЮК, м. Сокаль.

 

попередня наступна

 

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
05:47, 13 грудня 2019 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
8-066-37-90-464