** неофіційна сторінка про м.Сокаль і Сокальський район
Зробити сторіку домашньою
Перейти на головну  - www.sokal.lviv.ua  /Сокаль і Сокальщина/
контактипро нас, про проект
книга гостей
Фотогалерея

Відеокаталог

Нам цікаво знати:



Безкоштовні точки доступу до мережі інтернет від Інтернет та сервіс провайдер

МІНІСТЕРСТВО ДОХОДІВ І ЗБОРІВ УКРАЇНИ

Google


 
 

Сокаль і Сокальщина :: Історія

Історія

Іларіон Калиневич,

Мої дні в сокальській семінарії.

Надбужанщина-Т.2 Нью-Йорк -Париж - Сідней - Торонто,1989

 

Був кінець травня 1928 року.

На залізничному перестанку Батятичі у Камінці Струмиловій затримався поїзд, що прямував через Сокаль до Ковля.

З малою валізкою в руках, я всів до вагону третьої кляси. Незвичайне почування огорнуло мою душу. Мені здавалося, що ось тепер буде рішатися моя доля, буде визначений дальший шлях мого життя. Оцей поїзд завезе мене у новий, невідомий мені світ.

Я їхав до Сокаля як "екстерніст", для складання іспиту на четвертий рік державної учительської семінарії. Покидав я камінецьку гімназію, своїх ровесників, друзів, довкілля, та йшов у незнане. Нелегкий це був досвід для молодого юнака.

Родинні обставини змінилися, мені треба було якнайскоріше закінчити студії, щоб стати "на свої власні ноги".

Поїзд рушив, а колеса почали вибивати свою механічну ритміку. Минали села: Добротвір, Стриганка, Сілець-Завонє...

Чи складу я іспит задовільно? Як поставляться до мене професори? Я ж "русин греко-католицького визнання" — згідно з офіційною польською формулою, а такому громадянинові не легко було продістатися до державної семінарії. Щоправда, був я назагал добре "підкутий", тільки та польська ортографія не завжди в мене дописувала: оте кляте "рз" (ж) і "о кресковане" (у)... Не завжди я знав, де їх правильно покласти. А це вже вистачало, щоб провалитися на іспиті. Поїзд мчав, а я мучився своїми думками, непевностями.

— Кристинополь! — вигукнув кондуктор.

Поїзд затримався, декілька осіб висіли з вагону, а за хвилину ми вже мчали далі. Тепер я знав, що до Сокаля вже недалеко. Дивився крізь вікно, хотів побачити чимшвидше перші забудовання незнайомого мені міста. Але попри нас далі мигали зелені вигони, пшеничні поля, лани жита. Та ось машина почала звільняти свій біг, заскреготіли гальми, ритмічний стукіт коліс завмирав.

Сокаль! — здорово гукнув мені над вухом кондуктор. Я в поспіху

вхопив валізку і висів з поїзду разом з горсткою інших пасажирів.

Люди прямували до підвод, або віталися зі своїми знайомими, що вийшли їм назустріч. Мене ніхто не зустрічав, нікого я тут не знав. Як тільки я віддав квиток при виході, сейчас приступив до мене один із "фякерників" і запропонував їхати з ним до міста, мовляв, це далеко, пішки не зайдеш. За хвилину вже нас з десятеро сиділи на звичайному возі, що мав шумну назву "фякер". Не так то вже й далеко було до міста.

В місті я швидко знайшов малу кімнату в готелі, яку мені призначив господар з ярмулкою на голові.

Іспити мали розпочатися за кілька днів. Але вже на другий день рано я пішов до семінарії, щоб нав'язати знайомства з іншими учнями, розпитати, що саме професори вимагають і як до тих вимог досто-суватися.

Директором семінарії був у той час досвідчений педагог і науковець — Амврозій де Наленч Андрохович. Він був "старорусин", але під впливом сильної української течії почав помалу зміняти свої заскорузлі погляди. Він не помагав українським семінаристам, але й не шкодив їм.

Сокальські студенти-українці прийняли мене дуже приязно і, де могли, допомагали мені порадами і скриптами.

До письмового іспиту приступило 26 учнів-екстерністів. Тільки 16 допущено до усного іспиту, а з них лише чотири склали іспит задовільно і були прийняті до семінарії. В тій чвірці щасливих "сіяло" і моє ім'я.

Я був гордий з такого успіху і почувався знаменито. Додому вертався, як герой. А щоб показати це якось назовні, я купив собі шапку, яку тоді носили сокальські семінаристи, і з нею, мов з прапором, повернувся до Камінки.

Вакації провів я над Бугом. Купався, плавав, їздив човном. Дні швидко минали. Під кінець серпня треба було вже готуватись до нової школи, нового міста, нових друзів у Сокалі.

Шкільний рік починався у вересні. Ввічливі сокальські колеґи допомогли мені знайти помешкання, чи так звану "станцію", при вул. Шляхетській, у польської родини. Тут мешкали вже й інші студенти, а саме Грицько Демчина і Василь Осташевський. Обидва вони були на п'ятому році. Про Грицька казали мені інші, що то "мудрий хлоп", бо навіть пише поезії. А Василь любив музику і провадив хор семінаристів, в якому дещо пізніше і я співав, зокрема в церкві, на Службі Божій, т. зв. "дев'ятці".

Згадані студенти прийняли мене ввічливо, але з резервою. Не знали, якого то "пташка" дістали до хати. В той час діяли на терені Сокаля таємні студентські гуртки, отже обережність і дискретність належали до загальноприйнятих правил доброї поведінки. З конспіративних мотивів було навіть вказаним, щоб українські студенти мешкали у поляків.

Ми всі три спали в одній кімнаті, також харчувалися на місці. На стіні в нас висіли великі портрети Шевченка і Франка, а це кололо очі господарів і колеґ-поляків, які часом нас відвідували.

Наука в семінарії розпочалася Службою Божою. Ми пішли парами до церкви св. Петра і Павла, а після богослуження вернулися до кляс. Нам дали розподіл годин і ще деякі розпорядження, а відтак відпустили додому. Того дня чимало студентів пішли над Буг, поскидали взуття і бродили по воді, співаючи пісень, або жваво дискутуючи. Купатися було вже захолодно. "Правдива" наука розпочалася щойно наступного дня.

В клясі на 4-ому році було нас 44 учнів, рівно пополовині — українців і поляків. Хоч семінарія була формально утраквістична, на ділі всі предмети, крім релігії, української мови і господарювання, були подавані польською мовою.

В нашій клясі на фронтовій стіні, обабіч Христового Розп'яття, висіли портрети — Т. Шевченка і А. Міцкєвіча. Учні, за малими винятками, самочинно поділилися на дві групи. По одній стороні сиділи українці, звернені лицем до Шевченка, по другій поляки, напроти портрету Міцкєвіча. Ніхто не аранжував цього двоподілу, це був спонтанний вияв наших почувань.

Коли прийшлося обирати "війта" кляси, українці висунули свого кандидата, а поляки свого. Вислід голосування заскочив учителя — господаря кляси. Точно 22 голоси були віддані за українського кандидата і стільки ж за польського. По хвилині застанови господар кляси проф. Цвенар заявив, що коли ми не будемо спроможні самі обрати собі війта, тоді він сам буде виконувати ті обов'язки.

Минали дні, тижні, місяці. Я помалу привикав до свого оточення, втягався в науку, пізнавав краще професорів і колеґ.

Прийшла перша конференція, на яку майже всі учні неспокійно ждали. Мене "спалено" з кількох предметів. Це дуже підкопало мій авторитет. Мене покликав до себе проф. Гамерський, що був немов опікуном студентів-українців.

— Що з тобою, хлопче? — дорікнув він мені. — Викинуть тебе зі школи! При вступному іспиті ти зробив добре враження. Ми сподівалися, що будеш відмінним учнем. А до чого ти себе довів?

Мені було дуже неприємно слухати докорів учителя, якого ми всі поважали й любили. Я обіцяв поправитися. Правду кажучи, причиною тих моїх перших невдач у школі була панна Євця, синьоока бльондинка з Хлівчан. Я "закрутив" собі нею голову, витрачав багато часу на "рандки", а це відбилося від’ємно на моїх поступах у науці. Мої співмешканці також нераз перестерігали мене перед поганими наслідками такої поведінки.

Треба було таки поважніше взятися до праці над собою. Я вірив у свої сили і спроможності, знав, що можу бути добрим студентом.

Наступна конференція принесла вже помітну поправу. Мій престиж серед колег зріс, а мої співмешканці — Грицько і Василь — щиро раділи моїми добрими успіхами та ставились до мене з більшою повагою. Я побачив, що здобув теж більше довір'я у своїх колег. Незабаром мене завербували до таємного Пласту, а далі і до Юнацтва ОУН.

Ми сходилися на таємні наради, вивчали українську історію, читали журнал Розбудова Нації та підпільну Сурму. Відзначували святково такі події, як 1 листопада, 22 січня 1918 і 1919 рр. і інші. Це була виховна праця в патріотичному дусі, яка формувала наш ідеалістичний світогляд, зміцнювала любов до своєї нації, заохочувала до жертовности і навіть рисковних чинів. Нашим зв'язковим у Пласті був один з братів Стефанишинів, а провідником юнацького звена ОУН — Мирон Ганіткевич.

Культурне і громадське життя тодішнього Сокаля було на пересічному рівні. До Сокаля приїздив час до часу театр Йосипа Стадника, хор Дмитра Котка, а одного разу дав тут свій концерт теж молодий співак Василь Тисяк, який якраз закінчив свої мистецькі студії в Італії. Також сокальська "Бесіда" влаштовувала зібрання з цікавими науковими рефератами, на які радо приходили наші студенти. "Бесіда" стала місцем зустрічей і додаткових нагод "відпроваджувати когось" додому.

Місцевий жіночий семінар співпрацював з чоловічим. Ми разом влаштовували щорічні Шевченківські концерти, які апробувала цивільна влада. На одному з таких свят я деклямував поему Т. Шевченка "Неофіти", а в хорі виконував деякі сольо. В гімназії також був добрий хор, що ним керував студент Шилкевич. Там вибивався в тенорах студент Роман Граб, а в басах Євген Пизюр.

Тим часом ситуація в нашій семінарії погіршилася у відношенні до українців. Польська нагінка почала діяти. Звільнено професора української мови Хомицького. На захід перенесено нашого опікуна проф. Гамерського. На донос до поліції виключено зі школи студентів — Петра Твердохліба, з яким я сидів в одній лавці, Луку Крука і Василя Ваврука (пізнішого старшину УПА "Ватюгу"). Всі вони були "файні хлопи", українські націоналісти й підпільники. їм нічого не доказано, а тільки названо "вивротовцями" (революціонерами) і, як таких, усунено зі школи.

Відносини між українцями й поляками в клясі стали напружені. Ми знали, що польські колеги не довіряли нам і стежили за нами. Треба було оберігатися у розмовах і в поступуванні.

На п'ятому році навчання я мешкав уже ближче до семінарії, на т.зв. "Колонії". Моїми співмешканцями були — Микола Манькут і Панчук. На цій самій вулиці жила родина Трісків. За їхньою донею Ґенею, стрункою красунею, ми — "кавалери" завжди з захопленням стежили зі свого вікна, коли вона верталася зі школи до хати.

Час минав, день матури наближався. Треба було присвячувати більше часу і зусиль на навчання. На ніяку допомогу від будь-кого не було надій. Ми, українські студенти, знали, що при матурі нас щадити не будуть. До того ще громом вдарила нас усіх вістка, що львівська кураторія висилає, як головуючого матуральної комісії, найгострішого інспектора Зайонца. Ходили чутки, що той пан Зайонц був колись українським Зайцем. На посту шкільного інспектора він став дуже вимагаючим, ароґантним, нетолерантним, зокрема супроти українців. На саму згадку про нього матурантам терпла шкіра. Єдина рада для нас була — вчитися і ще раз вчитися.

Прийшов день матури. За президіяльним столом комісії сидів таки той страшний пан Зайонц. Ми з тремтінням витягали аркушики паперу з запитаннями до письмового та усного іспиту. Непевність була така, як при тягненні льотерійних квитків.

Я успішно відповів на всі запитання і склав іспит з доброю оцінкою. Немов камінь з серця відпав; тепер я міг легше віддихати. Тільки жаль було колеґ, які перепали; їх було більше, як ми сподівалися.

По матурі я мав їхати до Відня, на вакації до своїх батьків, які там постійно перебували. Передо мною відкривався новий світ. Я мав їхати вже не як студент, але як учитель, який серед неприхильних обставин таки став на "свої ноги". Не легко було тоді українцеві дістати пашпорт на поїздку за кордон. Поліція і староство кривилися, робили перешкоди, переслухали декілька більш довірених їм осіб і аж тоді видали пашпорт.

А тим часом абсольвенти семінарії та гімназії святкували свій успіх. Влаштовували забави, гуляли, пили, співали. На одну таку забаву в польському домі запрошено, на диво, також нас, українців. Там, на загальне бажання, я проспівав "Гетьмани" Лисенка. Здавалося, що в ту хвилину зникли взаємні національні упередження й підозріння, а ми — абсольвенти — усвідомили, що всі ми становимо немов один гурт "апостолів", з однією місією — йти у світ научати...

Чи так воно, чи інакше, настала для мене пора покидати Сокаль. За два роки я зжився з цим містом, мав чимало добрих друзів, з якими тяжко було розлучитися. Все це були сини сокальської землі, здебільше селянські хлопці, добрі українці, щирі друзі, на яких завжди можна було розраховувати. Покидав я й милу дівчину з Хлівчан, з якою перевів чимало гарних хвилин. Я покидав і прощав Сокаль.

Після мого від'їзду до Відня в Сокалі були переведені арештування. В учительській семінарії, як твердила поліція, викрито українську підпільну організацію, мовляв, хтось доніс про це. Я теж був обтяжений звинуваченням у приналежності до неї та раз назавжди опинився на поліційному "чорному списку": посади вчителя в Польщі я ніколи не отримав.

Змушений обставинами, я ще раз підготовився і склав гімназійну матуру. Моє дальше життя поплило іншим руслом від того, яке я собі плянував раніше. Та це вже інша історія.

Сокальські дні і ночі залишилися для мене назавжди незабутніми прекрасними спогадами моєї неспокійної юности.

 

Група гімназистів гімназії в Сокалі. Посередині директор д-р С. Шах. Ліворуч від нього Іван Климів (Леґенда). В останньому ряді четвертий зліва Василь Сидор (Шелест).

   

RAM counter
додому
написати вебмайстру http://www.sokal.lviv.ua
Всі права застережено 2005
22:35, 28 березня 2024 року
При передруці інформації у друкованому або електронному вигляді, посилання на Сокаль і Сокальщина обов'язкове.
Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних та інформаційних повідомлень і не завжди поділяє погляди авторів публіцистичних матеріалів
+380686916567